132369 (721516), страница 2
Текст из файла (страница 2)
У традиційному вітчизняному розумінні політична свідомість трактувалася як варіант суспільної свідомості, що виникає як віддзеркалення, перш за все, соціально-економічних умов буття людей. У загальноприйнятій світовій традиції політична свідомість розглядається в ширшому контексті, як вся сукупність психічного віддзеркалення політики, як її суб'єктивний компонент, що проявляє себе на різних рівнях, в різних ситуаціях [2].
Цілісне, власне політико-психологічне вивчення політичної свідомості в першу чергу включає дослідження його суб’єктів, динаміки розвитку політичної свідомості і основних його функціональних форм. З точки зору суб'єкта політичної свідомості, в політичній психології підрозділяються масова, групова і індивідуальна політична свідомість.
У першому вимірі політична свідомість визначається як масова свідомість суспільства по відношенню до питань, що мають актуальний політичний вміст і чреватим певними політичними наслідками, як особливу, таку, що володіє специфічними (політичними) механізмами детермінації і, отже, певною відносною автономією підсистему системи «масова свідомість».
У другому вимірі політична свідомість розглядається як узагальнена свідомість тих або інших більш визначених і організованих, конкретних великих (соціальні класи, національно-етнічні утворення, групи і верстви населення) і малих (наприклад, політична еліта, «урядова військова хунта» і т. п.) груп, пов'язана з політикою.
У третьому вимірі політична свідомість трактується як властивість і якість особи, «політичну людину», здатну так чи інакше сприймати політику, більш менш точно її оцінювати і відносно цілеспрямовано діяти в політичному плані. Тут найбільший інтерес представляють суб'єктивно-психологічні особливості, типові характеристики і структурні компоненти свідомості і поведінки людини в політиці як особливій сфері людської діяльності. Поважно, також, вивчення процесів політичної соціалізації особи, способів, використовуваних індивідом для оволодіння масовим і різними груповими варіантами політичної свідомості, а також для вироблення власної політичної свідомості на індивідуальному рівні. Аналіз механізмів, керівників функціонуванням політичної свідомості на цьому рівні, дозволяє виділити в нім два блоки компонентів - це мотиваційні (політичні потреби, цінності, установки, відчуття і емоції) і пізнавальні (знання, інформованість, інтерес до політики, переконання) доданки. Найбільш поширений спосіб виявлення такої політичної свідомості — особово-психологічне дослідження, а також виділення соціально-політичних типів особі відносно політичної свідомості.
Ще одне найважливіше поняття і стрижньова категорія політичної психології — політична самосвідомість. У науці під політичною самосвідомістю прийнято розуміти процес і результат вироблення відносно стійкої усвідомленої системи вистав суб'єкта політичних стосунків про саме собі в соціально-політичному плані, на основі якої суб'єкт цілеспрямовано будує свої взаємини з іншими суб'єктами і об'єктами політики як усередині соціально-політичної системи, так і за її межами, і відноситься до самого себе. Це усвідомлення себе в політиці як самостійного діяча, цілісна оцінка своєї ролі, цілей, інтересів, ідеалів і мотивів поведінки.
Суб'єктом політичної самосвідомості може виступати окрема особа — тоді говорять про індивідуальну політичну самосвідомість як про усвідомлення себе як особа, що відчуває, сприймаючої, мислячої і такої, що свідомо діє, в політиці. Таким суб'єктом може бути і соціальна група. В даному випадку, йдеться про груповій політичній самосвідомості, що має на увазі наявність більшою чи меншою мірою ідеалізованих концепцій, що стосуються колективного усвідомлення реальності зустрічаються прояви політичної самосвідомості як відносно малої групи, — наприклад, політична свідомість хоч би родового клану, невеликої парламентської фракції або політичної кліки, що претендує на владу, — так і відносно великої соціальної групи, нації або народності, соціального шару або класу.
Незалежно від специфічних особливостей суб'єкта, в цілому політичну самосвідомість включає три основні аспекти: когнітивний, емоційний і оцінно-вольовий.
Когнітивний аспект (політична самосвідомість в найвужчому, буквальному сенсі, як набір усвідомлених об'єктивних знань про своє місце в політиці) має на увазі наявність певного інформаційного рівня, що дозволяє зіставити наявну інформацію про пристрій соціально-політичного довкілля з уявленнями про власну роль, можливості і здібності суб'єкта в цьому середовищі.
Емоційний аспект політичної самосвідомості виражається у визначеному емоційно забарвленому суб'єктивному відношенні до знання свого об'єктивного політичного статусу. Останній може владнувати або не владнувати, сприйматися як високий або низький, сприятливий або несприятливий і тому подібне. З емоційним аспектом політичної самосвідомості пов'язані такі явища, як політична самоповага або, навпаки, політичне самознищення, політична любов до себе і тому подібне [4].
Оцінно-вольовий аспект політичної самосвідомості тісно пов'язаний з емоційним і виявляється, перш за все, в прагненні підвищити політичну самооцінку, завоювати політичну пошану, знайти або укріпити політичний вплив, авторитет, а кінець кінцем — політичну владу
Політичне мислення — це форма свідомого продуктивного віддзеркалення людиною процесів і явищ навколишній політичній реальності у вигляді думок, виводів, рішень і висновків. Політичне мислення включає не лише когнітивні, але і емоційно-оцінні механізми, що мають власний онтологічний статус. Принципово важливою особливістю саме політичного мислення є його крайня нелогічність, а часто просто відверта алогічність.
Політичні емоції — це форма плотського, зазвичай неусвідомленого, але досить продуктивного віддзеркалення людиною процесів і явищ навколишній політичній реальності у вигляді афектних оцінок і реакцій. У політичній психіці важко переоцінити афектний, емоційний момент.
4. Емоції в політичному дискурсі
Дискурс в загальному вигляді – одне з найбільш складних і таких, що найменше піддаються чіткому визначенню понять сучасних гуманітарних досліджень. Виступ політика на конференції є політичним дискурсом, текст закону також відноситься до політичного дискурсу. Як робоче визначення пропонується використовувати наступне: політичний дискурс - складне комунікативне явище, що має своїй на меті боротьбу за владу за допомогою формування громадської думки, включає текст як вербальний результат мови, контекст – ситуативний, соціокультурний і прагматичний, а також спеціальні мовні засоби, що відповідають цілям і завданням дискурсу.
Зважаючи на той факт, що дискурс створюється в певній ситуації спілкування, де учасники володіють різними соціальними ролями і установками, виділяють двох типів дискурсу - персональний (особово орієнтований) і інституційний (статусно-орієнтований).
Політичний дискурс володіє рядом передумов для маніпулювання суспільною свідомістю. Його потенціал обумовлений, в першу чергу, інтенсивною установкою цього вигляду дискурсу. Його мета - влада: її завоювання, реалізація, збереження. Завдання політичного дискурсу – дія на формування громадської думки. Досягнення мети і завдання забезпечується тим, що політичний дискурс – комунікативне явище, а будь-яке спілкування це цілеспрямована дія.
Існує невелика розбіжність думок відносно реальності людських емоцій в політичному дискурсі, особливо якщо вони піднімає такі важливі питання, як вибір кандидатури на певну виборну посаду. Потенційні кандидати повинні володіти здатність формування позитивного іміджу, умінням красиво виражати свої думки, талантом спілкування з опонентом на рівні афектних реакцій, володіти "харизмою" політичного кандидата [2].
Нові технології і методи дозволяють провести детальний аналіз того, що насправді відбувається усередині людського мозку під час політичного дискурсу, як можна викликати позитивні або негативні емоції, але часто політики використовують ці знання в своїх цілях. Емоції – це те, що заставляє людей підтримувати певного кандидата, той або інший політичний устрій, і часто цей вибір здійснюється абсолютно не усвідомлено.
Знаючи це, політики часто закликають виборців до емоцій, представляючи перед ними визначену проблеми, тим самим намагаючись завоювати підтримку. Люди віддають голоси за кандидата, який викликає права відчуття, а не за кандидата, який представляє кращі аргументи. Людські емоції часто є шляхом в політику, але політикам потрібно пам'ятати, що вони мають бути використані лише на благо людини і держави.
Висновки
У практичному житті під емоціями ми зазвичай розуміємо найрізноманітніші реакції людини — від бурхливих вибухів пристрасті до тонких відтінків настроїв. Завдяки емоціям людина усвідомлює свої потреби і предмети, на які вони направлені. Інша загальна межа емоцій, про яку необхідно сказати, — це їх сприяння в реалізації потреб і досягненні певної мети. Слід зазначити, що неодноразово робилися спроби виділити основні, «фундаментальні» емоції. Зокрема, прийнято виділяти наступні емоції: радість, здивування, страждання, гнів, відраза, презирство, страх, сором.
Політичний дискурс - складне комунікативне явище, що має своїй на меті боротьбу за владу за допомогою формування громадської думки, включає текст як вербальний результат мови, контекст – ситуативний, соціокультурний і прагматичний, а також спеціальні мовні засоби, що відповідають цілям і завданням дискурсу. Емоційний аспект політичної самосвідомості виражається у визначеному емоційно забарвленому суб'єктивному відношенні до знання свого об'єктивного політичного статусу. Останній може владнувати або не владнувати, сприйматися як високий або низький, сприятливий або несприятливий і тому подібне. З емоційним аспектом політичної самосвідомості пов'язані такі явища, як політична самоповага або, навпаки, політичне самознищення, політична любов до себе і тому подібне.
Емоції – це те, що заставляє людей підтримувати певного кандидата, той або інший політичний устрій, і часто цей вибір здійснюється абсолютно не усвідомлено.
Люди віддають голоси за кандидата, який викликає права відчуття, а не за кандидата, який представляє кращі аргументи. Людські емоції часто є шляхом в політику, але політикам потрібно пам'ятати, що вони мають бути використані лише на благо людини і держави.
Список використаних джерел
1. Арутюнова Н.Д. Дискурс // Лингвистический энциклопедический словарь. М., 1990.
2. Бахтин М.М. Проблема речевых жанров // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М., 1886.
3. Бацевич Ф.С. Текст, дискурс, речевой жанр: соотношение понятий // Вісник Харківського національного університету. №520: Серія Філологія. Вип.33.– Харків, 2001.
4. Дементьев В.В. Изучение речевых жанров: обзор работ в современной русистике // Вопросы языкознания. – 1997. – №1.
5. Селшанова О О Актуальні напрями сучасної лінгвістики — К , 1999
6. Степанов Ю.С. Альтернативный мир, Дискурс, Факт и принцип Причинности // Язык и наука конца ХХ века. – М., 1995.
7. Франк Д. Семь грехов прагматики: тезисы о теории речевых актов, анализе речевого общения, лингвистике и риторике // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. ХVІІ. – М., 1986.
8. Шмелёва Т.В. Речевой жанр: опыт общефилологического осмысления // Collegium. – 1995. – № 1–2.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
