131947 (721336), страница 2
Текст из файла (страница 2)
А геній Фрейда якраз в тому і полягає, що він уміє обернути в свого ярого союзника самого заклятого ворога! Опір видає пацієнта, допомагаючи вирвати визнання. В бесіді людина видає себе двояким чином: з одного боку, він признається, умовчуючи про щось, з іншою – про щось розказуючи. У Фрейда чудове чуття на розшук таємного, і він відчуває наближення розгадки страшної таємниці в тому місці, де сила протидії намагається, але не може проявити себе; протидія раптом стає союзником, указуючи напрям руху до істинної мети. Якщо хворий починає раптом говорити дуже тихо або дуже голосно, якщо він раптом уповільнює мову або різко її прискорює, це значить, що саме несвідоме намагається пробитися і висловитися його вустами. Щонайменші спроби протидії – коливання голосу, паузи, які наступають всякий раз при наближенні критичного місця, - прямо указують на чинник опори і об'єкт опору, а інакше кажучи – на конфлікт, замаскований і захований в глибинах несвідомого.
Процес психоаналізу – це нескінченний ланцюг дрібних припущень, збору осколків переживання, з яких, як з мозаїки, складається потім картина внутрішнього життя пацієнта. В салонах і вітальнях в ходу абсолютно помилкова і нескінченно наївна думка про те, що пацієнт занурює в мозок психоаналітика, як в якийсь автомат, свої сни і визнання, потім за допомогою двох-трьох питань механізм приводиться в дію, і – раз! – з автомата випадає готовий діагноз. В реальності ж процес психоаналізу не є щось механічне, ця вельми складна і навіть високохудожня творчість, понад усе, напевно, воно схоже на роботу реставратора, який відновлює стародавню картину, замальовану зверху чиєюсь грубою і невмілою рукою; необхідне приголомшливе терпіння, щоб поступово, шар за шаром, обновляти цю картину і вдихати в неї нове життя, трепетно схилившися над дорогоцінним полотном, поки після зняття останнього шару мазанини не з'явиться перед майстром-реставратором первинне зображення у всій його красі. Займаючись, здавалося б, виключно дрібними подробицями, психоаналітик в своїй роботі переслідує незмінно одну мету – створення цілісного образу особи пацієнта у всій її багатогранності; саме тому в справжньому психоаналізі ніколи не вихоплюється якийсь один комплекс; з фундаменту, з самої підстави психоаналітик відновлює все душевне життя пацієнта. Психоаналіз вимагає від лікаря в першу чергу терпіння, але терпіння разом з не впадаючою в очі спостережливістю. Лікар, не даючи пацієнту можливості щось запідозрити, повинен уміти розподіляти свою неупереджену увагу тим часом, що розказує хворий і про що мовчить; крім того, він не повинен упускати анінайменшої зміни у відтінках оповідання. Дані, отримані в ході кожного нового сеансу, повинні зіставлятися з даними попередніх бесід, бо необхідно чітко уловлювати, які епізоди пацієнт повторює підозріло часто через внутрішній опір, в які моменти хворого суперечить собі, і при цьому лікар у жодному випадку не повинен зовні проявити свою цікавість. Адже якщо тільки пацієнт помітить, що якийсь епізод привернув особливу увагу лікаря, його розповідь тут же втратить безпосередність, а саме безпосередність веде до миттєвих осяянь, які дозволяють психоаналітику побачити контури таємного пейзажу несвідомого. Крім того, лікар не повинен нав'язувати хворому і свого бачення проблеми, адже значення психоаналізу якраз і полягає в тому, щоб розуміння прийшло до хворого самостійно, зсередини, адже тільки в цьому випадку не пережиті ще відчуття будуть пережиті і зжиті. В ідеалі лікування наступає тоді, коли пацієнт розчаровується в симптомах, а енергію відчуттів і бажань направить не на помилкові образи, а в реальне життя. Саме у такому разі конфлікт відпустить хворого, а аналіз можна буде вважати завершеним.
Небезпечне питання: чи часто психоаналіз приводить до такого відрадного результату? На жаль, треба визнати, що відбувається це рідко. Тому що мистецтво випитувати і вислуховувати вимагає найвищої тонкості слуху, видатної спостережливості, якнайглибшої інтуїції, одночасної наявності таких непростих і рідкісних духовних якостей, так що тільки людина, самою долею для цього призначений, психолог по покликанню може успішно вести цю роботу. Метод Куе і Christian Science дозволяють готувати не лікарів, а хіба що простих механіків по цих спеціальностях. Там достатньо заучити напам'ять декілька універсальних формул на зразок «Хвороб не існує», З кожним днем я відчуваю себе все краще і краще» і вдовблювати їх пацієнтам. Таким грубим способом навіть самі невмілі руки можуть вибити із слабих людських душ всі песимістичні думки про хворобу. Метод психоаналізу покладає на лікаря обов'язок в кожному новому, у кожному конкретному випадку розробляти особливу систему, особливий підхід до пацієнта, здібність до чого не дається одними залізним розумом і наполегливістю. Лікар-психоаналітик повинен бути і природженим, і досвідченим знавцем душ людських, щоб з приголомшливим тактом і ангельським терпінням продумувати і пропускати через себе чуже життя; але і цього недостатньо: він повинен бути обдарований ще і якоїсь магічною силою, випромінювати потік доброзичливості і упевненості, щоб чужа душа довірливо потягнулася до нього. Адже цьому навчитися неможливо, і лише з особливого благословення небес в одній людині може поєднуватися все необхідне для психоаналітика. Саме в тому, що такі обдаровані люди зустрічаються украй рідко, я і бачу причину обмеженості можливостей психоаналізу. Він буде з часом покликанням одиниць, але зовсім не рядовою професією, як це суцільно і поряд трапляється зараз. Але якраз сам Фрейд на дану проблему дивиться з дивною поблажливістю. Він заявляє, що робота з використанням його методу вимагає, безумовно, такту і досвіду, але все таки «легко піддається вивченню». На цьому його вислови я ставлю жирний і лютий знак питання. Навіть визначення «робота» я вважаю украй невдалим для процесу, який вимагає застосування вищих духовних сил лікаря, а проголошення загальної доступності методу взагалі вважаю небезпечним. Навіть найстаранніше володіння технікою психоаналізу таке ж мале здатний створити справжнього психоаналітика, як знання правил віршування – поет; адже доступ до душі, до цієї найкрихкішої і тонкої субстанції, може бути відкритий лише справжньому психологу, явно обдарованому талантом до того, що пережив рухів людської душі. Психоаналіз – метод у відомому значенні інквізиційний. Він був створений надзвичайно тонким і творчим розумом Фрейда, і не можна без здригання подумати про те, яку небезпеку він може представляти в грубих, невмілих руках. Мені здається, що репутація цього методу нашкодило якраз те, що він не став долею вибраних, а був мало не введений в шкільні програми. Багато понять цього методу при передачі з рук в руки огрубнули, спотворилися і вже в усякому разі не стали чистіше. Первинна практика Зігмунда Фрейда спиралася на геній і терпіння; сьогодні ж те, що називається методом психоаналізу в Старому, а особливо в Новому світлі – не важливо, в застосуванні дилетанта або професійного, - понад усе змахує на сумну пародію. Перевірити дієвість методу і його клінічну спроможність ми сьогодні не в змозі саме через те, що він спотворений шкільними аналізами, захватаний руками дилетантів; вирок в цій справі ухвалений не нами, а майбутнім.
Ясно поки головне: психоаналітична техніка, створена Фрейдом, зовсім не стала вирішальним, останнім словом в психотерапевтичній науці. Але історична заслуга її в тому, що саме психоаналіз відкрив першу сторінку книги, так довго перебуваючої за сьома друком; саме психоаналіз став першою спробою створення методології збагнення душі і лікування її на основі матеріалу, що надається самою особою хворого. Одна окрема людина геніальним інстинктом усвідомила пустку, в якій топчеться сучасна йому наука; незбагненно, але факт: тоді як встановлений найретельніший контроль над такими органами, як зуби, очі, шкіра, волосся, душу і її терзання не викликали інтересу науки. Лише педагоги допомагали індивідууму досягти зрілого віку, але і вони потім залишали його. Ті ж, які в школі не зуміли справитися з собою, не виконали, так би мовити, домашнього завдання, перебували в повній занедбаності і безсило тягнули в собі вантаж своїх не пережитих конфліктів. Вони відстали і пішли в себе, і ось для них – невротиків, психастеников, для полонених свого душевного миру, притулку не було, участі до них не виявлялося; по вулицях бродили хворі душі, але пошуки допомоги були марними. Фрейд протягнув їм руку. Сучасній науці він вказав місце, яке в античні часи займав жрець – психолог, лікарює душ і наставник. Цій науці ще належить освоїти позиції і закріпитися, але двері вже розкриті і задача поставлена у всій її величі. А якщо людський дух бачить нові світи і пізнані ще глибини, зупинитися, заспокоїтися він не може – в могутньому пориві розпрямляє свої крила, які не знають утомленості і перешкод.
















