131938 (721334), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

На відміну від психотерапії "у групі", при груповій психотерапії вплив терапевта в значній мірі підмінюється взаємним впливом один на одного членів самої групи. З погляду соціальної психології, група - це сукупність людей, об'єднаних спільною діяльністю й у взаємодії між собою. Серед малих груп, у яких всі члени знають один одного перебувають у тих або інших емоційних взаєминах, виділяють формальні - спеціально створені для виконання тієї або іншої соціально значимої діяльності, і неформальні (спонтанні), які виникають стихійно на основі потреби людей у спілкуванні. Відомий американський психолог і психотерапевт Дж. Морено розробив метод соціометрії, що дозволяє вимірювати міжособистісні відносини в малій групі, найчастіше сховані від безпосереднього спостереження. У результаті діючих у групі сил відбувається групова динаміка - розвиток і зміна людських відносин між її членами. Групові рішення й норми надійніше змінюють поводження її членів, чим їхні індивідуальні рішення. Наскільки агресивний або здатний до співробітництва дана людина, яка ступінь його самоповаги й упевненість у собі, до чого він прагне, у що вірить, які в нього переконання й забобони - всі ці характеристики найвищою мірою детерміновані його приналежністю до даної групи. Групова динаміка багато в чому залежить від лідера групи - найбільш авторитетного її члена, що впливає на інших її членів, використовуючи міжособистісні відносини для зміцнення своєї позиції.

У терапевтичній групі психотерапевт як формальний лідер створює атмосферу взаємної підтримки, що є умовою спрямованого терапевтичного впливу. На першій його стадії він сам бере активну участь у діяльності групи, задає навідні запитання при колективному обговоренні якої-небудь проблеми, стимулює активність членів, сприяє виробленню групових норм. У наступній стадії активність психотерапевта знижується, і він поступово передає керування групою самим її членам, продовжуючи спостерігати за їхньою взаємодією.

Методи психотерапії розділяють також на директивні й недирективні. Директивна психотерапія заснована на вселянні й переконанні хворого, на формуванні в нього правильного відношення до хвороби і її лікуванню. Вона опирається на авторитет, престиж і знання лікаря. Психотерапевт приймає на себе всю відповідальність за хід лікування пацієнта, якому приписується роль суб'єкта впливу, зміст якого він не розуміє й не повинен розуміти. Кінцева мета директивної психотерапії полягає в усуненні симптомів хвороби. На відміну від цього не директивна (індивідуально-орієнтована) психотерапія виходить із визнання самоцінності особистості, індивідуальних властивостей пацієнта й з поваги до його потреб. Вона спрямована на розвиток особистості, її внутрішніх резервів, оптимізацію її відносин із суспільством. Пацієнтові пропонується самостійно взяти на себе відповідальність за вибір кінцевих цілей психотерапевтичного впливу, взявши за основу свої індивідуальні життєві цінності, а не безликі соціальні "норми". Симптоми хвороби перестають бути безпосереднім об'єктом впливу; ним стають такі особистісні переживання, як страх перед миром, непевність у собі, незадоволеність своїми відносинами з іншими людьми. Таким чином, не директивна психотерапія прагне до гармонізації особистості хворого. При ній зростає роль неформального спілкування психотерапевта й хворого, які виступають у цьому спілкуванні як партнерів.

До числа директивних методів відносять раціональну психотерапію, або терапію переконанням. У процесі лікування психотерапевт намагається змінити відношення хворого до обстановки, що породила його захворювання, вплинути когнітивним шляхом, через розум на вкорінені неправильні погляди й забобони, що роблять пацієнта особливо ранимим стосовно проявів хвороби, роз'яснення й переконання при цьому сполучається із вселянням. А. В. Свядощ у монографії про неврози наводить приклад раціонального впливу на хворого: "У вас різні неприємні відчуття в тілі - в області те серця, то груди, то шлунка, і ви думаєте, що це ознака якогось важкого, невиліковного захворювання. У дійсності це не так. Наше серце безупинно працює, безупинно рухається кров по кровоносних посудинах, скорочуються стінки кишечника, переміщаючи їжу. Усього цього ми звичайно не зауважуємо. На щастя, потік імпульсів, що надходять у мозок від внутрішніх органів, нами не усвідомлюється. Ви перенесли травму голови, і тепер "фільтри" небагато ослабнули, імпульси стали проникати у свідомість, і ви стали їх відчувати. Справа не в тім, що у вас серце або шлунок працюють ненормально, а в тім, що у вас знизився поріг збудливості й ви стали відчувати те, чого в нормі не відчувають. У вас немає хвороби внутрішніх органів, а лише підвищена чутливість до нормальних подразнень. Вона підсилюється тому, що ви фіксуєте увагу на цих відчуттях. Чим більше ви на них будете звертати увагу, тим сильніше ви їх будете сприймати. Ми дамо вам ліки, що підвищить поріг сприйняття й у такий спосіб послаблять ці відчуття, але головне у вас самих. Займіть себе роботою, не давайте собі зосередитися на них, не надавайте їм значення, і ви поправитеся".

Раціональна психотерапія коригує масштаб переживань хворого, але все-таки не усуває психічний конфлікт, який визвав хворобу й невротичну тривогу. Можна вважати удачею, якщо хворий у результаті даних йому роз'яснень заявить лікареві: "Я зрозумів вашу думку й готовий погодитися з вами. Але як мені позбутися від моїх страхів і побоювань, які, незважаючи, ні на що, продовжують лізти мені в голову?".

Гіпносугестивна терапія проводиться як у сполучень із раціональної, так і самостійно. Найбільш ефективна вона при істеричних розладах, хоча швидкі й демонстративні результати гіпнотичного вселяння при цих формах захворювання не відрізняються стійкістю, оскільки аномальні властивості особистості й тенденція реагувати на будь-яку конфліктну ситуацію симптомами неврозу при цьому зберігаються.

Гіпнотичне занурення часто позначають як "гіпнотичний сон", хоча зовнішні прояви того й іншого, а також їхня забуртована картина не збігаються. Все-таки помічена І. П. Павловим спільність механізмів сну, гіпнозу й інших проявів гальмового стану більших півкуль головного мозку безсумнівно існує. Так, зануренню в гіпнотичний стан сприяє все, що приводить до настання природного сну; пацієнт, залишений у спокої після гіпнотичного вселяння, продовжує потім спати звичайним сном. У стані гіпнотичного занурення цілісна мозкова діяльність неможлива, і тому формула вселяння, що дається психотерапевтом, сприймається пацієнтом без критичного переосмислення. Практика, однак, показує, що як у звичайному стані, так і в гіпнотичному вселити можна тільки ті ідеї, які не суперечать власним переконанням людини. Не мають ніяких наукових підстав існуючі серед населення забобони, згідно яким у людини мимо його волі за допомогою гіпнотичного вселяння можуть бути створені нові переконання й мотиви поводження, що суперечать установкам його особистості.

Методика занурення в гіпнотичний стан досить проста. Хворий або група хворих укладаються на кушетки або всідаються в зручні крісла з підголівниками. Дається роз'яснення із приводу майбутнього лікування із вказівкою повної його безпеки. Занурення в гіпнотичний стан здійснюється "гіпнотичною піснею". Лікар неквапливо, неголосним і монотонним голосом вимовляє фрази, у яких знаходять висвітлення відчуття людини, що поринає в природний сон: "Ви лежите спокійно, зручно. Вся обстановка тиші й спокою розташовує до сну. Ваші очі утомилися, очі закриті. Подих рівне, спокійне. Серце б'ється рівно, спокійно. Все тіло розслабилося. Розслаблюються м'язи рук, ніг, у руках і в ногах з'являється відчуття легкої приємної ваги. Всі сторонні думки пішли, залишили вас. Приємне почуття тепла й дрімоти охоплює все тіло. Сонливість усе глибше й глибше. Дрімота, спокій, тепло. Спати... Спати...". Такого роду "гіпнотична пісня" триває до досягнення потрібної глибини занурення. При наступних сеансах "сон" звичайно наступає швидше й буває глибше.

Найчастіше лікувальне вселяння виробляється в стадії гіпнозу. Хворі чують кожне слово лікаря, але, спостерігаючи за собою, почувають, що всі сторонні думки йдуть, відчувається вага у всьому тілі, розслабленість, тепло, не хочеться рухатися, не хочеться відкрити ока. Зміст вселяння визначається клінічними проявами захворювання. Найбільш просте і універсальним є вселяння здатності викликати в себе релаксацію й тим самим "скидати" тривогу: "Після сьогоднішнього сеансу ви будете почувати себе набагато спокійніше. Тривога зникає, іде. У важкого хвилини життя вам легше впоратися із собою. Ваша воля міцніє. Ви можете власним зусиллям волі змусити себе розслабитися, заспокоїтися. Міцніє впевненість у можливості видужання...". Тривалість вселяння - близько 20 хв. Потім треба поступове пробудження. Лікар енергійним тоном повторює: "Сеанс лікувального сну підходить і кінцю. Ви поступово пробуджуєтеся. Розслабленість проходить, ви почуваєте доливши сил і енергії, гарного бадьорого настрою. Ви прокидаєтеся. Відкрийте ока!".

Сеанси гіпносугестивної терапії проводяться 2-3 рази в тиждень, бажано в те саме час. Усього проводиться 10-30 сеансів. При проведенні індивідуальної гіпнотерапії у випадку високої гіпнабельності суб'єкта, коли глибокий ступінь занурення наступає вже на самому початку "гіпнотичної пісні", можна перейти до способу занурення в гіпнотичний стан. Для цього психотерапевт просить пацієнта встати перед ним і пильно дивитися йому на перенісся, пояснивши, що зараз за його наказом очі у хворого закриються й він упаде в крісло. Потім неголосним, але твердим і рішучим тоном лікар вимовляє: "Очі закриваються. Спати!". Такий спосіб не тільки заощаджує час, затрачуваний на проведення психотерапії, але й підвищує ступінь сугестивності пацієнта, в очах якого психотерапевт здобуває якості людини, що володіє особливим дарунком "зцілення", зрозуміло, такий спосіб ефективний лише стосовно пацієнтів з невисоким рівнем загального інтелектуального й культурного розвитку, глибоко впевненим у необмеженій можливості впливу на хворобу "магічних сил". Широко його використовувати в практиці психотерапії не треба, тому що він втілює в собі усе найбільш слабкі сторони директивної терапії.

Щоб уникнути що ускладнює гіпносугестивну терапію залежності пацієнта від психотерапевта й втрати їм власної активності в боротьбі із хворобою, практикуються методи самонавіяння (аутотренінгу). При них психотерапевт навчає хворих індивідуально або в групі способам самостійного викликання в себе релаксації, на тлі якої хворий багаторазово повторює формулу вселяння, наприклад: "З кожним днем мені стає усе краще й краще. Настрій поліпшується, сили збільшуються" і т.п. Ефективність цього методу порівняно невелика, і поліпшення вдається домогтися лише в тих хворих, які протягом багатьох місяців або навіть років педантично додержуються процедури аутотренінгу.

Література

1.Еникеева Д.Д. Основи популярної психіатрії. - К., 1997

2.Селецкий А.И. Психопатологія дитячого віку. - К., 1987

3.Бухановський А.О., Кутявин Ю.О., Литвак М.Е. Загальна психопатологія. - К., 2003

4.Коркина М. В., Лакосина Н.Д., Личко О.Є. Психіатрія: Підручник. - К., 1995

5.Руководство по психиатрии. //Под ред. Г.В. Морозова. В 2-х томах. — М., 1988.

Характеристики

Список файлов реферата