131775 (721242), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Гендерні установки
Судячи з тому, що люди повідомляють дослідників, установки стосовно жінок змінюються з такою ж швидкістю, що й расові установки. В 1937 році третина американців виразила готовність проголосувати "за", якби їхня партія висунула як кандидатура на пост президента жінку. В 1988 році про це повідомили 9 з 10 виборців (мал. 19-4). В 1967 році 56 % студентів-першокурсників погодилися з тим, що діяльність замужніх жінок найкраще обмежити будинком і родиною; в 1993 році тільки 24 % студентів погодилися із цим (Astin & others, 1987; Sax & others, 1997).
На думку Еліс Їгли і її колег (Alice Eagly & others, 1991), Джефрі Хаддока й Марка Занни (Geoffrey Haddock & Mark Zanna, 1994), у людей не виникає негативної, "інстинктивної" реакції на жінок, як це трапляється в них стосовно деяких інших груп. Більшості людей жінки подобаються навіть більше, ніж чоловіка. Вони сприймають жінок як більше розуміючих, добрих і чуйних. Таким чином, сприятливий стереотип — який Їгли (Eagly, 1994) іменує ефектом прекрасних жінок — сприяє створенню доброзичливої обстановки.
Отже, чи слабшають гендерні установки в західних країнах? Чи можна вважати, що жіночий рух майже завершив свою справу? Як і у випадку расових забобонів, що активні гендерні забобони вмирають, але завуальована упередженість жива. Коли чоловіки вірять, що експериментатор за допомогою детектора неправди може довідатися їхні щирі установки, вони виражають менше захватів із приводу прав жінок. Навіть прибігаючи тільки до опитування Дженет Свім (Janet Swim, 1995) виявила схований ("сучасний") сексизм, що існує паралельно із завуальованим ("сучасним") расизмом. Люди, його що дотримуються, з одного боку, заперечують дискримінацію, а з іншого боку - не бажають приймати ідею рівності.
Упередження проявляються й у поводженні. Це було продемонстровано групою дослідників на чолі із Джейн Айрис (Jan Ayres, 1991), які відвідали 90 дилерів по продажах автомобілів у Чикаго. Дослідники використовували стандартну стратегію: вони намагалися вторгувати найбільш низьку ціну за нову машину, що обійшлася самому дилерові приблизно в 11 000 доларів. У підсумку середня ціна для білих чоловіків склала 11 362 долара; для білих жінок - 11 504 долара; для чорношкірих чоловіків - 11 783 долара, а для чорношкірих жінок - 12 237 доларів.
Більшості жінок відомо про існування гонористих забобонів. Вони переконані в тім, що дискримінація по підлозі торкається більшої частини працюючих жінок, що виражається в більше низькій заробітній платі, а також у більше низькій оплаті традиційно жіночої праці — такого, як догляд за дітьми. Прибиральники сміття одержують більше, ніж вихователі дошкільних установ (по перевазі жінки). Однак Фей Кросби і її колеги (Faaye Crosby & others, 1989) виявили в повторному дослідженні цікавий факт: більшість жінок заперечують, що почувають, начебто особисто вони є об'єктами дискримінації, і вважають, що дискримінації піддаються інші жінки. Їхній роботодавець не є нечесним. Справи в них ідуть краще, ніж у жінок у середньому. Оскільки вони не скаржаться, керівники установ — навіть тих, де дискримінація очевидна,— можуть увірувати в торжество справедливості. Подібне заперечення особистого ущемлення при визнанні дискримінації стосовно своєї групи виявлено в безробітних, що відкрито заявляють про себе лесбіянок, афро-американських і канадських меншостей (Dion & Kawakami, 1996; Taylor & others, 1990).
У цілому за межами країн західної демократії гендерна дискримінація виражена різкіше в країнах, де батьки більше надій покладають на хлопчиків. У Південній Кореї хлопчиків народжується на 14 % більше, ніж дівчинок, у Китаї - на 18 %. Результат продиктованих вибором статі абортів і вмертвіння дитини - це 76 мільйонів, м'яко говорячи, "загублених жінок" (Klasen, 1994; Kristof, 1993).
На закінчення можна сказати, що забобони проти людей з іншим кольором шкіри й проти жінок у наші дні поширені набагато в меншому ступені, чим чотири десятиліття назад. Проте методи, чутливі до завуальованих забобонів, усе ще виявляють широке поширення подібних відносин, викликаних упередженням. У деяких регіонах миру гендерні забобони викликають серйозну стурбованість. Тому необхідно дуже уважно поставитися до проблеми існування забобонів і зухвалих їхніх причин.
Пояснюючи поводження інших, ми часто припускаємося фундаментальної помилки атрибуції. Ми настільки приписуємо їхнє поводження прояву їхньої особистої позиції, що не візьмемо до уваги важливі ситуаційні фактори. Помилка виникає почасти через те, що наша увага сфальцьована на людях, а не на ситуації. Раса або підлога людини - яскраві ознаки, що залучають увагу. Для спостерігача вплив ситуації на іншу людину звичайно малопомітно. На рабство часто дивилися крізь пальці, пояснюючи його поводженням самих рабів; поводження рабів часто приписувалося їхнім природним якостям. Донедавна все це вважалося справедливим і в тих випадках, коли ми говорили про розходження між жінками й чоловіками. Оскільки рамки гендерних ролей важко побачити, ми пояснювали поводження чоловіків і жінок винятково їхньою природною схильністю.
У серіях експериментів, проведених в університетах Уотерлу й Кентуккі, Мелвин Лернер і його колеги (Lerner & Miller, 1978; Lerner, 1980) виявили, що простого спостереження за тим, як когось безвинно ображають, виявляється достатнім для того, щоб жертва сприймалася як менш гідна людина. Уявіть собі, що ви, у числі багатьох інших, берете участь в одному з досліджень Лернера, спрямованому на вивчення емоційних реакцій (Lerner & Simmous, 1966). По жеребі вибирається учасник, що буде виконувати завдання на запам'ятовування. Він одержує удари електричного струму щораз, коли дає неправильну відповідь. Після спостереження за тим, як наносилися досить хворобливі удари струмом, експериментатор просить вас оцінити ваше відношення до жертви. Що б ви сказали? Що випробовуєте до неї жаль і симпатію? Що ж, таке можна було б припустити. Як писав Ралф Уолдо Емерсон: "Мученика не можна ображати".
Однак експерименти показали зворотне: мучеників можна ображати. Будучи неспроможні змінити долю жертви, спостерігачі частенько відмежовувалися й принижували її. Римський сатирик Ювенал передбачав подібне: "Римська юрба покладається на Фортуну й ненавидить засуджених".
Лінда Карлі і її колеги (Linda Carli & others, 1989, 1990) установили, що феномен справедливого миру спотворює враження про жертв насильства. Вони пропонували людям прочитати схожі історії відносин між чоловіком і жінкою, але з різним фіналом. Одним давали сценарій із щасливим кінцем: "Потім він захопив мене до дивана, взяв за руку й попросив вийти за нього заміж". Заднім числом люди говорять, що знаходять такий фінал зовсім не дивним і захоплюються рисами характеру чоловіка й жінки. Іншим же давали схожий сценарій, але із зовсім іншим кінцем: "Зненацька він жбурнув мене на кушетку, накинувся й зґвалтував". І цей фінал, у свою чергу, також був оцінений як неминучий, жінку всі засудили за її провокаційне поводження. У першому ж випадку поводження жінки оцінювалося як бездоганне.
Лернер (Lerner, 1980) уважає, що подібне принизливе відношення до нещасних жертв виникає з нашої потреби вірити в те, що "я живу в справедливому світі - у світі, де люди одержують те, що заслуговують". З раннього дитинства, пояснює він, нас учать, що добро винагороджується, а зло карається. Старанна праця й чесноту приносять свої плоди, а лінь і аморальність ведуть до сумного підсумку. Звідси зовсім недалеко від припущення, що той, хто процвітає, заслуговує цього. Класичною ілюстрацією такого припущення є історія зі Старого Завіту про Іова - добрій людині, що переносила жахливі нещастя. Його друзі, що вважали мир справедливим, підозрювали, що Іов, очевидно, зробив якийсь аморальний учинок, що й спричинило жахливі страждання.
Це показує, що люди індиферентні до соціальної несправедливості не тому, що їх взагалі не турбує питання справедливості, а просто тому, що несправедливості вони не бачать. Вони припускають, що жертви насильства поводилися провокаційно (Borhida & Brekke, 1985); що якщо хтось із подружжя побив іншого, те той, видимо, сам дав привід до бійці (Summers & Brekke, 1985); що бідняки не заслуговують кращої долі (Furnham & Gunter, 1984) і що хворі відповідають за свої хвороби (Gruman & Sloan, 1983). Подібні думки допомагають процвітаючим людям переконувати себе в тім, що вони заслужили те, що мають. Богатый і здоровий може розглядати свою удачу й невдачі інших як платню по заслугах. Зв'язування щастя із чеснотою, а нещасть із недостатньо моральним поводженням дозволяє щасливій людині випробовувати гордість і відмовляти в співчутті тому, кого осягла невдача.
Соціальні психологи домоглися помітних успіхів у поясненні забобонів, але ми не почули від них ради, як від цих забобонів позбутися. Проти забобонів не існує простого засобу, оскільки вони є наслідком впливу численних факторів. Однак ми можемо передбачати, які можуть бути методи боротьби з ними. Якщо нерівний статус є живильним для середовищем забобону, тоді варто прагнути формувати відносини взаємного співробітництва людей з рівним статусом. Якщо забобони логічно обґрунтовують поводження, що дискримінує, виходить, ми повинні примусово скасувати дискримінацію. Якщо соціальні інститути підтримують дискримінацію, виходить, ми повинні відмовитися від такої підтримки. Якщо "вони", чужі, здаються нам більше несхожими на нашу групу, чим це є насправді, ми повинні постаратися персоналізувати членів цієї іншої групи. Ось тільки кілька можливих протиотрут від забобонів.
Після закінчення Другої світової війни в 1945 році багато цих протиотрут були використані, і це дійсно привело до ослаблення расових і гендерних забобонів. Нам залишається тільки уважно стежити за тим, чи буде й надалі спостерігатися подібний прогрес або ж, як це легко може трапитися в період економічного спаду, антагонізм знову переросте у відкриту ворожість.
Література
1. Агєєв В.С. Груповий вплив: соціально-психологічні проблеми. - К., 2003
2. Барулин В.С. Социальная жизнь общества. – М., 1987
3. Гозман Л., Еткинд А., Финкелькраут А. - Ідентичність, культурна самосвідомість. - К., 1989
4. Шилз З. Суспільство й громади. - К., 2004
















