131700 (721208), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Історія, як відомо, не допускає умовного нахилення й видимо даремно міркувати на тему про те, що було б, якби Росія продовжувала розвиватися еволюційно, без революції 1917 р. і подій, що пішли. Разом з тим досить корисно довідатися, як вирішували наші історичні попередники багато хто із проблем соціальної психології, яки виявилися актуальними й понині, причому не тільки в Росії, але й у світі. Реконструювати повно соціальну психологію - найважливіше й спеціальне завдання для сучасної вітчизняної науки. Дослідники, які візьмуть на себе така праця, без сумніву відкриють розсипу ідей і постановок проблем, підштовхнуть до оригінальних гіпотез.
Для цього їм буде необхідно перебороти відому однобічність виконаних дотепер робіт на цю тему. Всі вони були визначені двоєдиною метою: показати, що марксистська соціальна психологія - єдино правильна й наукова, що в історії вітчизняної соціальної думки матеріалістична традиція займала важливе місце, підготувавши ґрунт для подальшого розвитку радянської соціальної психології. Звідси традиційна схема й перелік найбільш значимих «опорних» імен; Н.Г. Чернишевський, И.М. Сєченов, Г.В. Плеханов, В.М. Бехтерев, М. Рейснер і т.д.
Ідеалістична лінія була пророблена набагато більш скромно і є присутнім лише в тім ступені, у якій вона заважується й журиться лінією матеріалістичної. Книга О.А. Будилової написана по тій же схемі, як «боротьба двох ліній: матеріалізму й ідеалізму». Існували, однак дві причини, що визначили деякий вихід за рамки схеми при всьому старанні виконати соціальне замовлення й зберегти ідеологічну чистоту. Перша з них - сам матеріал, якому можна було ігнорувати або «перетворювати» лише ціною свідомої наукової несумлінності. Звідси друга причина - особиста наукова сумлінність О. Будилової як історика науки. Проте, уже роки через, коли знову були опубліковані роботи С.Л. Франка, Г. Шпета, И. Ільїна й інших, такого ж калібру авторів, до цього недоступних для психологічної громадськості, стало ясно, що О. Будилова зробила лише перший крок до нашої ідейної спадщини, лише відкрила двері в цю комору. Тим більше показові матеріали, які вона включила у свою книгу, об'єктивно вирівнявши баланс «двох ліній». Три обставини хотілася б відзначити, перш ніж переходити до їхнього аналізу.
Вони свідчать, по-перше, про те, що «істотною відмінністю положення соціально-психологічних проблем у російській дореволюційній психологічній науці з'явилися їхній зв'язок із суспільною практикою й включення в галузі психології, що формуються в різних сферах громадського життя, діяльності».
З них виявляється, по-друге, що росіяни вчені того часу були в курсі абсолютно всіх подій у сучасній їм науці: теорій, емпіричних досліджень; володіючи вільно мінімум двома-трьома європейськими мовами, вони мали прямий доступ до самої свіжої інформації.
Нарешті, будучи людьми високоосвіченими філософськи, вони бачили проблеми в широкій перспективі, не замикаючись рамками якої-небудь однієї доктрини або схеми: вони не стояли на місці й розвивалися, найчастіше міняючи погляди на протилежні.
«Західний психолог, що відвідав недавно створений Інститут психології Академії наук СРСР, випробовує ті ж почуття, що повинне бути випробовував Дарвін при відвідуванні Галапагоських островів, де він з подивом виявив, що вдалині від древа еволюції розвиваються незнайомі йому досі види», - так описував свої враження один з американських психологів в 1975. У цьому немає нічого дивного: адже не знаємо ж ми нічого про соціальну психологію в Африці. А вона є.
За свідченням деяких західних дослідників радянської соціальної психології, вона теж практично була невідома на Заході не до 1979 р., поки не була видана з ініціативи канадського соціального психолога Л. Стрикленда англійською мовою перша велика робота, присвячена зіставленню радянського й західного досвіду заснована на матеріалах спеціальної міжнародної конференції по цій же темі за участю радянських і західних учених. Справедливості заради треба відзначити, що й до цього радянські соціальні психологи брали участь у науковому житті світової психології, у тому числі соціальної. Так, в 1966 р. у Москві пройшов черговий Міжнародний психологічний конгрес, де на відповідній секції виступали представники СРСР. В 1976 р. Москву відвідала досить представницька делегація американських психологів, серед яких були такі стовпи американської соціальної психології як, Д. Кемпбелл, Р. Зайонц, Л. Фестингер. Цю спільну радянсько-американську зустріч не випадково порівнювали з космічним проектом «Союз-Апполон», здійсненим у цьому ж році: та ж незвичайність і ті ж проблеми стикування. Крім того, окремі соціальні психологи епізодично брали участь у різних міжнародних конференціях, деякі (3-4 чоловік) були прийняті в Європейську асоціацію експериментальних соціальних психологів. Однак відсутність публікацій англійською мовою й загальний комплекс нині відомих усім бар'єрів (ідеологічні шори, обмеження виїзду, критерії «відданості справі партії», лояльність системі, бюрократизм і т.п.) істотно перешкоджали поширенню впливу радянського досвіду за межі радянського блоку, де, навпроти, воно насаджувалося по також відомому каноні: радянське - значить краще.
У той же час спроби деяких західних теоретиків застосувати марксистську теорію для рішення проблем сучасної соціальної психології, не здобули послідовників. Одна з таких спроб - шведського соціального психолога І. Ізраела була розглянута раніше.
Втім, як показало наступний розвиток подій, що не робиться - всі (теж) до кращого. Гримнула перебудова, були зняті багато хто з перерахованих бар'єрів, різко інтенсифікувався обмежений нині тільки фінансуванням виїзд за рубіж, знята цензура. І виявилося, що - так само, як і в багатьох інших областях людської діяльності - нам «на ринок вийти не із чим». Як і багато інших продуктів, засновані на голій і штучно, примусово впроваджуваної ідеології, радянська парадигма тихо «пішла на пенсію», продовжуючи жити по інерції в працях вирослих навколо її фахівців настільки ж поважного віку.
Але життя триває й нові покоління соціальних психологів Росії, незалежно від того, усвідомлюють вони це чи ні, коштують наприкінці століття на розпуття як богатир у старій російській казці. Вони твердо знають одне - назад дороги немає й досвід старшого покоління корисний хоча б цим. Але що далі?
Перший шлях - випливати за парадигмою пояснення, опанувати її правилами, вписати у світовий істеблішмент соціальної психології. Це шлях еміграції, важкий, але спокійний і ситний.
Другий шлях - приєднатися до слабкої ще парадигмі розуміння на основі співзвучних європейських соціокультурних ідей і мотивів. Це шлях реінтеграції в західноєвропейську культуру, відновлення дореволюційних ідейних зв'язків і повстання проти істеблішменту, шлях неспокійний і без передбачуваного результату в доступному для огляду майбутньому.
Нарешті, третій шлях - власного розвитку на основі чужого й власного досвіду, з обліком своїх і чужих досягнень і помилок. Це теж шлях інтеграції у світову науку, але на однакових правах, шлях важкий, але можливий. Про те, що це так, свідчить коротка, але досить виразна й переконлива історія розвитку соціальної психології в Російській Імперії до 1917 р. і поза її нашими співвітчизниками, що уникли в еміграції долі багатьох інших розумних людей того часу.
Література
1. Брушлинський О.В. Мислення й прогнозування. - К., 2004.
2. Брушлинський О.В., Тихомиров O.K. Психологія мислення // Тенденції розвитку психологічної науки. - К., 1989.
3. Василюк Ф.Є. Психологія переживання. - К., 1999.
4. Дилигенський Г.Г. Соціально-політична психологія. - К., 1996.
5. Лебедева Н.М. Введение в этническую и кросс-культурную психологию. - М, 1998.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
