131560 (721163), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Того ради цариков, иже тЂмы страсти

ВладЂют, звати треба. Трие сут: бЂс мира,

бЂс плоти, бЂс противства божия ...

[4; 386].

Персонажі п’єси - біси туги, плоті та хули - виконують алегоричну функцію і з’являються після закляття Жеривола в другому акті драми з метою випробування та перевірки головного героя – Володимира. Образи бісів‚ на нашу думку, є уособленнями афективних станів людини‚ що супроводжуються виявом емоцій негативного плану.

У другій яві четвертої дії п’єси князь Володимир, відіславши синів, переживає спокушення. В програмі до видання драми 1961 р. описуються душевні вагання героя: "Мир бо єму горделивія, біс же хули хулнія, плоть же плотская помисли наводять. Он же, тако бідствуя, наконец вся іскушенія побіждает і ідет к ісполнению воли господній"[4; 668].

Наведений опис внутрішнього стану героя п’єси свідчить про те, що він врешті подолав власну інфантильність, і‚ знехтувавши спокусами‚ прийняв остаточне рішення.

В п’єсі "Царство Натури Людской" персоніфікаціями зла є такі дійові образи, як володар пекла – Люцифер, його слуги і помічники, у тому числі - Злість, Спокуса (Прелесть), Відчай, Гордість, Смерть. Ці образи також є префігурацією Диявола, опозиційної Богові, нечистої сили.

В барокових п’єсах страх може персоніфікуватися в образі Диявола. Як приклад вираження героєм давньої драми цього почуття, можемо навести уривок із польської п’єси "Діалог про Древо Життя"‚ в якому відображена розмова між мандрівником і Дияволом (сцена сьома другого акту):

Viator

Sumnienie uciszone już mię strofuje,

Bojaźń jednak do Ciebie idąc, Panie, czuję.

Diabolus

I owszem, bać się Boga początek mądrości.

Jeśliś począł dobrze żyć, trwajże w lękliwości.

Viator

Lękać się Pana Boga początek mądrości.

Lękać się Ciebie, Panie, każe moja podłość

[9, 436].

В останній репліці мандрівника протиставляються почуття страху перед Богом і перед Дияволом. У страхові перед Вищою силою герой драми виражає поклоніння божественному порядку‚ в той же час мандрівник усвідомлює фальшивість‚ безпідставність‚ негідність почуття страху перед темними силами. Страх перед Богом є початком мудрості‚ поклоніння Дияволу – проявом ницості героя.

Персонажі, що представляють темні сили, часто стоять на перешкоді до досягнення героєм своєї мети, але завжди ним долаються, при умові, коли герой перестає їх боятися. Воля до дії, надія, віра, любов перемагає страх, і ця перемога допомагає самоутвердитися герою, відчути свою внутрішню силу і осягнути значимість свого "я". Перемога героя давньої драми над злими силами вказує на позбавлення ним власної егоцентричності, інфантильності, пригнічуючих комплексів, страхів, забобон тощо.

У трирівневій моделі світу барокового театру знайшли своє відображення й тогочасні уявлення людини про часовий континуум. Найнижчий ярус (пекло) символізував майбутнє психічне буття, ще не визначене, незрозуміле, а тому породжуюче страх. Середній ярус (земля), де відбуваються земні події і пригоди героїв – це теперішнє - тимчасове пристанище людини. І, нарешті‚ – верхній ярус - це минуле (помешкання Бога – небо, рай). Саме сюди прагне повернутися герой барокової драми, сподіваючись знайти в раю вічний притулок, спокій і душевне зцілення. Найчастіше метою героя драми є не майбутнє, а повернення в минуле, до першооснов, до сакрального зародку з метою осягнення ідеї єдиного Бога, закладеної в генетичному коді власної психіки. Не даремно алегоричний персонаж Хору з драми "Діалог про Древо Життя" запевняє мандрівника в тому, що людина здатна осягнути Бога в сакральному поєднанні з ним (сцена п’ята другого акту):

Bogastw chcesz nabyć? –Tu majętności.

Sławy chcesz? - Tu masz boskie zacności.

Tu Bóg. Więtszego a co być może?

[9, 434].

Тож усвідомлення людиною Бога‚ як психічної реальності‚ давньою драмою трактується як вищий рівень духовного розвитку особистості.

Всі три виміри часу – майбутнє, теперішнє, минуле - знаходять своє буттєве втілення лише в процесі усвідомлення цих абстрактних понять людиною. Майбутнє може втратити значення в момент смерті, минуле може забутися в стані амнезії, теперішнє не усвідомлюється людиною уві сні.

В небі і в пеклі, де можливе лише психічне буття героя, панує сакральний час, що характеризується циклічністю. Модель часопростору давньої драми дає можливість цілісного осягнення закономірностей функціонування всіх часових континуумів, усвідомлення їх взаємозв’язків, можливості взаємовпливу, взаємопроникнення і взаємопоглинання – тобто розуміння модифікаційних властивостей часу ( в тому числі його здатності розгортатися як лінійно, так і циклічно).

Людину психоаналіз розглядає як живу енергетичну систему, сповнену різноспрямованих динамічних поривів, напруг і бажань, яка постійно намагається відновити власну рівновагу. В психоаналізі подорож людини трактується як пошуки істини, вагання особистості тощо. В давній драмі прагнення людини до внутрішньої гармонії визначають вічні мандри головного героя з землі на небо, із неба в пекло тощо. Така подорож символізує переміщення героя драми не лише в просторі, а й в часі.

Мандрівка героя в часі відображає психологічну необхідність, по-перше, занурення людини у власні спогади з метою переосмислення і переоцінки прожитого, по-друге, важливість умовного проникнення людини у майбутнє у своїх мріях і мареннях, завдяки чому людина здатна змоделювати бажані майбутні події чи психологічно підготуватися до негативних наслідків передбачуваних нещасть.

Як зазначає Т.М. Титаренко‚ "однією з характеристик психологічного часу є його непослідовність‚ неможливість чіткого‚ векторного руху з минулого через сьогодення у майбутнє. Людина постійно виходить зі стану спокою‚ нерухомості чи то у власне минуле‚ чи в майбутнє‚ чи в теперішнє. Індивід водночас бачить плин життя у всіх його напрямах‚ вдивляється в минуле і майбутнє. Якщо немає постійної роботи з пам’яттю‚ її змістом‚ не може бути й реальних життєвих перспектив" [2; 560]. На наш погляд‚ подорож героя давньої драми є художньою ілюстрацією роботи людини зі змістом власної пам’яті та репрезентує характеристики психічного часу ( підкреслено – Т.П.).

Провідний мотив давньоукраїнської драми "Слова про збурення пекла" – очікування Ісуса Христа, що має звільнити з пекла праведні душі, котрі перебувають в царстві Ада, де "изо всЂх сторон мЂдяние ворота " [8; 225].

" Слова о збуренії пекла, єгда Христос, од мертвих вставши, пекло збурив" – великодня ("пасійна") драма, знайдена і вперше опублікована І.Франком, зображає містеріальні події, пов’язані з розп’яттям і воскресінням Христа. Але містеріальна дія не відбувається на сцені. Про муки Ісуса в драмі оповідають посли:

Посел трети ( прибигае и мовит):

Отож, пане наш Аде, юж Христос умираєт,

На крестЂ главу прикланяєт...

[8; 226].

Знущання над Христом описує також Люцифер у своїй розмові з Адом:

Люцифер ( до Ада мовит):

Видиш, Аде. Такую маю новину,

Що ся стало през мене Мариину сину?

...на крестЂ єго прибили,

И терновий винец на главу вложили

[8; 227].

Образна картина розп’яття Ісуса, на нашу думку, відображає механізм психічних процесів, пов’язаних із становленням людської свідомості. Ці процеси протікають у психіці людини безперервно і мають циклічний характер. Тож якщо народження Христа в різдвяних драмах представляє виникнення в неусвідомленому пласті людської психіки первісного образу, картина розп’яття Ісуса у драмах Пасхального циклу символізує психічний процес витіснення первинного образу в сферу неусвідомленого (процес сублімації). Воскресіння Христа представляє повторну актуалізацію первинного образу, його усвідомлення і відродження у переосмисленому вигляді.

У сфері несвідомого З.Фройд виділяв два основні інстинкти – потяг до творення і потяг до руйнування [5]. Якщо герой давньої драми сповнений творчої енергії‚ він мандрує на небо, коли головного персонажа захоплюють руйнівні процеси і він переживає душевне виснаження‚ у драмі зображується мандрівка героя до пекла. Така подорож героя символізує поглинання душі людини її власною темною стороною, власними комплексами, від влади яких людина не здатна звільнитися, не знаходячи в собі необхідної кількості психічної енергії, потрібної для здійснення цієї мети. Тож переміщення героя драми в різних ярусах сцени символічно відображало рух його психічних процесів.

Напруга, котра штовхає людину до об’єднуючої мети, трактується в психоаналізі як лібідо, або Ерос. Символ лібідо в давній драмі характеризується амбівалентністю: енергію лібідо може уособлюватися як Бог, що є вищою об’єднуючою силою, так і в Диявол, що завжди породжує душевне сум’яття‚ виступає як руйнівний чинник.

Зображення приходу Христа до пекла у драмі "Слово о збуренню пекла" ("И перехрестивши на три части. В той час ворота и лантухи сокрушиша ся и входит Христос во пекло и освЂщает яснім своїм променем и освящяет всЂ мЂстца пекелнии и кропит водою и духом святим" [8; 231].) нами потрактовується як витіснення первісного образу в сферу неусвідомленого. Витіснення (сублімація) може спричинити афективні стани у людини. Персоніфікаціями афективних станів, що супроводжуються виявом емоцій позитивного характеру, на нашу думку, у давній драмі виступають образи ангелів. Для того, щоб зобразити душевне піднесення героя, його, як правило, в бароковій драмі показують у оточенні ангелів, які або втішають героя, або повчають і дають праведні настанови.

Так, наприклад‚ у п’єсі "Діалог про Древо Життя" ( сьома сцена третього акту) ангел говорить мандрівнику про те, що він має своє тіло тримати завжди в покорі, інакше воно може начепити на людину чортове сідло, тобто почне керувати її натурою:

Angelus

Trzeba i bujne ciało ćwiczyć w umartwieniu,

Ostro go chować, trzymać zawsze jak w więzieniu.

Inaczej z niеgo wielki nieprzyjaciel będzie,

Czartowskie na twą głowę pewnie sidło wszędzie

[9; 454].

Наведений уривок із драми виражає ту ж думку про відносини між Я і Воно, що й твердження З.Фройда, котрий порівнював ці психічні структури з стосунками між вершником і конем: " Кінь постачає енергію для руху, вершник має привілей визначати мету, спрямовувати рух сильнішої за нього тварини... Проте між Я і Воно досить часто трапляється ситуація, коли вершник мусить вести коня туди, куди заманеться коневі" [5; 545].

У давній драмі взаємозалежність психічних структур Я і Воно‚ на нашу думку‚ символічно зображена через стосунки головного героя‚ яким є людина‚ і алегоричних персонажів фантастичного плану, що уособлюють нечисту силу – Диявола, Люцифера, чортів тощо.

У давньопольській драмі "Діалог про Древо Життя" ворогами, яких мусить перемогти головний герой, є такі алегоричні персонажі, як Світ зі своїми воїнами, Смерть, Диявол та людське Тіло. Марний Світ, Смерть і Диявол намагаються знищити Древо Життя і не допустити до нього головного героя - пілігрима, тобто завадити духовному зростанню людини і зміцненню її психічної енергії.

Мета мандрівника - вивільнитися з пут земного буття і, перемігши злі сили ( тобто усвідомивши їх як свою власну тінь), досягти неба і священного міста – Єрусалима:

Асh, kiedy, kiedy nieba przebywszy wysokie

Z niepjętą radością oglądam szerokie

One mury, o górne Jeruzalem, twoje,

Pałace wiecnotwałe, rozkoszy pokoje?

[9; 423].

У давньоукраїнській п’єсі, „Драма про Олексія, чоловіка Божого" теж розвинута тема мандрівки героя‚ який перебуває в пошуках смислу свого буття.Символ дороги, як і в давньопольській п’єсі "Діалог про Древо Життя", є наскрізним у драмі про Олексія Божого. В дії першій (сцена перша) архангел Гавриїл у своїй репліці, зверненій до Олексія‚ визначає смислове навантаження цього символу:

Гавриил (до АлексЂя):

Аще хочеши божим человЂком зван быти

И в найвышшом ангельском хору в небе жити,

Храни до смерти чистость: она есть дорога

НайпростЂйшая в небо до самого бога

[8; 288].

Тож дорога в бароковій драмі – це символ очищення – шляху до Бога через покаяння, це і правічна путь до смерті, яку передчуває головний герой драми про "Олексія, чоловіка божого" в сцені п’ятій другої дії:

АлексЂй.

Уже мнЂ, вижу, стелется дорога

Характеристики

Список файлов реферата