131241 (721060), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Те ж саме відкриття приблизно в той же час зовсім незалежно було зроблено іншою людиною. В 1904 році молодий американець Едвин Беркет Твитмайер (1873-1943), що був студент Лайтнера Уитмера з Пенсильванського університету, представив на конференції Американської психологічної асоціації свою статтю, написану за матеріалами його ж докторської дисертації, що він захистив ще два роки тому. Його робота стосувалася всім відомого рефлексу посмикування коліна. У ході дослідження Твитмайер помітив, що піддослідні починали реагувати на подразники, які відрізнялися від вихідного - удару молоточком нижче коліна. Він описав реакцію випробуваних як новий і незвичайний вид рефлексу й запропонував провести подальші дослідження.

Тоді на конференції ніхто не зацікавився доповіддю Твитмайера. Після його виступу йому не задали ні єдиного питання. Його дослідження були просто зігноровані. Збентежений Твитмайер ніколи більше не повернувся до цієї теми.

Можна тільки догадуватися, що послужило причиною настільки довгої безвісності Твитмайера. Бути може, свідомість американської наукової громадськості ще не дозріло для сприйняття нового поняття умовних рефлексів. Бути може, сам Твитмайер був ще занадто молодий і недосвідчений, або йому не вистачило навичок і матеріальних ресурсів, щоб завзято переслідувати свої мети й належним чином представити своє відкриття. А може бути, час було обрано невдало.

Твитмайер робив свою доповідь про рефлекси саме перед обідом і був одним з низки виступаючих у багатогодинній конференції, що працює під головуванням Вільяма Джемса. Конференція явно затягалася, і Джемс (видимо, він був голодний і до того ж відверто нудьгував) завершив її, нс давши достатнього часу для обговорення виступу Твитмайера.

Незважаючи на те, що історія Твитмайера періодично спливає як приклад одночасного відкриття того самого явища двома вченими, ця історія також являє приклад трагедії вченого, що міг стати великим, зробивши одне з найважливіших відкриттів у психології, але не став. "Безсумнівно все своє подальше життя Твитмайер боровся із цією думкою - з розумінням того, який міг би бути його внесок у розвиток психології".

Павлов продемонстрував, що вища нервова діяльність може вивчатися в термінах фізіології, на піддослідних тваринах і без залучення такого поняття, як свідомість. Надалі методи умовних рефлексів набутили широкого застосування в терапії. Таким чином, роботи Павлова вплинули на ухил наукової психології убік більшої об'єктивності в предметі вивчення й методах, а також підсилив тенденцію до функціональності й практичності.

Павлов продовжив традиції механіцизму й атомізму, у яких із самого початку формувалася нова психологія. Відповідно до поглядів Павлова, собаки й люди, як і всі інші тварини, були механізмами. Він дотримувався подання, відповідно до якого "живий організм поводиться як машина - безсумнівно складна, але настільки ж покірна й слухняна, як будь-яка інша машина".

Умовні методи Павлова надали психологічній науці базовий елемент поводження, конкретну робочу одиницю, до якої могло бути зведене складне людське поводження для його вивчення в лабораторних умовах. Джон Б. Уотсон ухопився за цю робочу одиницю й зробив її ядром своєї програми. Павлов був удоволений роботами Уотсона, помітивши, що розвиток біхевіоризму в Сполучених Штатах є підтвердженням його ідей і методів.

По іронії долі найдужчий вплив ідеї Павлова зробили саме на психологію - тобто ту область, до якої він не дуже благоволив. Він був знаком зі структурною й функціональною психологією, але погоджувався із Джемсом у тім, що психологія ще не досягла рівня справжньої науки. Тому Павлов виключив психологію зі сфери своєї діяльності. Він обкладав штрафами співробітників, які використовували психологічну, а не фізіологічну термінологію, і у своїх виступах не раз схиляв "неспроможні психологічні претензії".

Наприкінці життя Павлов змінив своє відношення й навіть став називати себе психологом-експериментатором. Але як би те не було, його негативне відношення до цієї галузі науки не перешкодило психологам ефективно використовувати плоди його праць.

Володимир М. Бехтерев (1857-1927)

Володимир Бехтерев є важливою фігурою в розвитку зоопсихології. Він сприяв просуванню цієї галузі науки від суб'єктивних ідей убік об'єктивно спостережуваного зовнішнього поводження. Менш відомий, чим Іван Павлов, цей видатний росіянин фізіолог, невропатолог і психіатр став піонером у багатьох областях досліджень. Він був політичним радикалом, що відкрито критикував царський режим і уряд. Він приймав на роботу й навчання жінок і євреїв - і це в той час, коли вони в масовому порядку виключалися з російських університетів.

Бехтерев одержав учений ступінь у санкт-петербурзької Військово-медичної академії в 1881 році. Він учився в Лейпцігському університеті разом з Вільгельмом Вундтом, прослухав курси в Берліні й Парижу й повернувся в Росію, щоб вступити на посаду професора кафедри нервових хвороб у Казанському університеті. В 1893 році він був призначений завідувачем кафедрою щиросердечних і нервових хвороб Військово-медичної академії, де організував психіатричну лікарню. В 1907 році він заснував Психоневрологічний інститут – який носить тепер його ім'я - і почав там проводити в життя програму неврологічних досліджень.

Бехтерев і Павлов стали непримиренними супротивниками після того, як Павлов опублікував негативний відгук на одну із книг Бехтерева. "Ворожнеча між Бехтеревим і Павловим була настільки явною, що вони починали лаятися прямо на вулиці. Якщо вони зіштовхувалися один з одним на якій-небудь науковій конференції, то між ними негайно спалахувала люта сварка. Вони постійно перебували в стані війни, формуючи кличі прихильників і допускаючи уїдливі випади на адресу один одного. Коштувало якому-небудь прихильникові Бехтерева зробити публічна заява, як Павлов його парирував - це перетворилося в нього в якийсь умовний рефлекс".

В 1927 році, через 10 років після того, як більшовицька революція скинула пануючи, Бехтерев був викликаний у Москву для лікування радянського диктатора Йосипа Сталіна, про який говорили, що він випробовує періоди депресії. Бехтерев сказав Сталіну, що той страждає важкою формою параної. Бехтерев умер підозріло незабаром - у той же вечір. Існує думка, що Бехтерев був отруєний за наказом Сталіна, щоб відомстити за страшний діагноз. Пізніше Сталін наказав припинити роботи Бехтерева. Син Бехтерева за наказом Сталіна був розстріляний.

Сполучні рефлекси

У той час як дослідження Павлова проводилися майже винятково з метою вивчення виділень травних залоз, Бехтерев в основному займався умовними рефлексами в моториці. Він поширив умовні принципи Павлова на мускули. Основним відкриттям Бехтерева стали сполучні рефлекси, виявлені в результаті дослідження моторних реакцій. Бехтерев виявив, що рефлекторні рухи - наприклад, відсунення пальця від предметів, що загрожують ударом електричного струму, - можуть виникати не тільки під впливом безумовних подразників (наприклад, удару електричного струму), але й під впливом стимулів, які сполучаються з вихідним, - так, звук зумера, що звучить під час удару електричного струму, незабаром змушує випробуваного усувати палець.

Можна було пояснити це явище в термінах психічних процесів, але Бехтерев уважав реакції рефлекторними. Далі, він думав, що поводження вищого рівня можна пояснити, розглядаючи його як сполучення або нагромадження моторних рефлексів нижнього рівня. Процесам мислення, на думку Бехтерева, властиве аналогічний характер - у тому розумінні, що вони залежать від внутрішніх дій мовної мускулатури; ця ідея пізніше була підхоплена Уотсоном. Бехтерев боровся за застосування абсолютно об'єктивного підходу; він викорінював використання психічної термінології або концепції.

Бехтерев представив свої ідеї в книзі "Об'єктивна психологія", опублікованої в 1907 році. Книга була переведена на німецький і французьку мови в 1913 році, саме в цей час й прочитав Уотсон. Третє видання вийшло в англійському перекладі в 1932 році за назвою.

Починаючи від самих джерел зоопсихології - уже в роботах Романеса й Моргана - можна спостерігати поступовий рух психології убік зростаючої об'єктивності як у виборі предмета вивчення, так і в методології. Перші роботи в цій області породили концепцію свідомості й психічних процесів; вони ґрунтувалися на суб'єктивному методі дослідження. Однак на початку XX століття зоопсихологія стала зовсім об'єктивною наукою як по предметі дослідження, так і по застосовуваних методах. "Виділення залоз", "рефлекторні реакції", "дії", "поводження" - подібні терміни не залишали ніяких сумнівів у тім, що зоопсихологія розсталася зі своїм суб'єктивним минулим.

Незабаром зоопсихологія стала моделлю для розробки вчення про поводження - біхевіоризму, засновник якого, Уотсон, волів при проведенні досліджень використовувати тварин, а не людей. Ознайомившись із результатами досліджень фахівців з зоопсихології й обробивши їх, Уотсон розробив основи науки про поводження, положення якої рівною мірою справедливі й для людей, і для тварин.

Література

1.Петровский А. Записки психолога. - М., 2001.

2.Шорохова Е.В. Проблема сознания в философии и естествознании, М., 1961.

3.Ярошевский М.Г. Как предали Ивана Павлова // Репрессированная наука. – М., 1994.

4.Биків К.М. Розвиток ідей И.П. Павлова (завдання й перспективи) // К.М. Биків Вибрані добутки. - К., 2003

5.Ждан А.Н. Історія психології: від античності до сучасності. - К., 1997.

6.Лихі Т. Історія сучасної психології. - К., 2003.

Характеристики

Список файлов реферата