130383 (720693), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Численні дослідження показали, що модель «відповідного висновку» загалом не суперечить реальності, тобто люди у повсякденному житті керуються подібними правилами, коли пояснюють собі вчинки та дії інших.

Однак дана модель має свої обмеження. Відповідно до неї кін­цевий висновок пов’язаний з конкретною диспозицією, що лежить «поза» поведінкою. Це веде до того, що якщо дію не можна пояснити особистісними причинами, то пояснення дії з погляду ситуації залишається за рамками моделі, і немає способів знайти причини поведінки.

Ще одним обмеженням моделі є те, що вона призначена для побудови висновку на підставі розгляду інформації тільки про один вчинок людини, тобто не дозволяє використовувати дуже цінну інформацію про те, як ця сама людина поводиться в інших ситуаціях.

Модель каузальної атрибуції, що дозволяє знайти причину і в особистості і в оточенні, при цьому враховуючу інформацію не про одну, а про багато дій людини, запропонував Келлі. У його моделі інформація про вчинок оцінюється за трьома аспектами — погодженості, стабільності і розбіжності.

Погодженість — ступінь унікальності дії з погляду прийнятих у суспільстві норм поведінки. Низька погодженість відбиває унікальність даної поведінки, а висока говорить про те, що дана дія є загальною для більшості людей у даній ситуації.

Стабільність поведінки підкреслює ступінь мінливості в часі реакцій даної людини в подібних ситуаціях. Висока стабільність приписується тоді, коли людина в більшості випадків поводиться так само, низька свідчить про те, що дана дія унікальна для людини в подібних обставинах у часі (тільки сьогодні).

Розбіжність визначає ступінь унікальності даної дії стосовно даного об’єкта. Низька розбіжність припускає, що людина поводиться так само і в інших подібних ситуаціях. Висока розбіжність припускає унікальність сполучення реакції та ситуації.

Схема Келлі «працює» так: різні сполучення високих чи низьких значень чинників визначають віднесення причини вчинку або до особистісних особливостей (особистісна атрибуція), або до особливостей об’єкта (стимульна атрибуція), або до особливостей ситуації (обставинна атрибуція).

Отже, теорії атрибуції прояснюють, яким чином ми розуміємо причини своєї поведінки та поведінки інших людей.

Одяг як невербальний канал передачі інформації

Соціологи знають, що одяг людини — такий самий соціальний сигнал, як і її мовлення, поведінка тощо. Навіть ті, хто запев­няє, що «убрання їх зовсім не цікавить» і вдягаються настільки недбало, наскільки це можливо, по суті, таким чином повідомляють про свою роль у суспільстві і про своє ставлення до тієї культури, в якій вони живуть.

Кажуть, що сучасна людина вдягається все більш вільно й «неформально». Але таке твердження оманливе. Насправді колишні умовності звільняють дорогу новим. Джинси на молодій людині сьогодні — така сама умовність як циліндр на її однолітку з попередньої епохи. Сучасному хлопцю може здаватися, що він носить те, що хоче, і що він нарешті позбувся тісних правил костюмного етикету, які колись визначали існування людей у суспільстві. Так, старі правила відкинуто, але їх швидко замінили неписані правила сьогодення.

Щоб зрозуміти ці правила, необхідно пригадати походження одягу. Одяг має три основні функції: забезпечення комфорту, дотримання пристойностей і, так би мовити, «демонстраційна» функ­ція. Забезпечення комфорту — це, звичайно, позасуспільна і позаособистісна функція одягу. Природа змушувала людину захищатися від спеки, холоду тощо.

Однак завдяки сучасній технології люди, мабуть, могли б відмовитися від цієї функції одягу: в квартирах є центральне опалення і м’які меблі, то ж ми можемо спокійнісенько існувати в межах своїх квартир і голяка. Але те, що ми цього не робимо, підводить нас до другої основної функції одягу — дотримання пристойності.

У різні епохи правила скромності були різними, але основний принцип залишався незмінним: чим більш пуританським було су­спільство, тим ретельніше треба було ховати своє тіло. Прикладом крайності щодо цього може бути одяг жінки в деяких арабських країнах, де ховається не лише тіло, але і його обрис. У цих країнах жінка ніколи не з’являлися на людях без щільної вуалі, і тільки її чоловік знав, хто вона насправді — красуня чи потвора.

Сьогодні важко навіть уявити, як далеко цивілізоване суспільство заходило у своїх вимогах дотримання пристойностей. Колись в Англії вважалося непристойним навіть вимовляти слово «ноги», а ніжки роялів під час публічних концертів закривалися чохлами. Сходинки, якими спускалися з купальних кабін у море, завішувалися, щоб сторонні не могли бачити, як люди в купальних костюмах спускаються у воду — і так було лише сто років тому.

Перейдемо до наступної функції одягу, а саме — до демонстраційної. Заборона чоловікам з’являтися без краватки в дорогих ресторанах пов’язана не з тим, що без краватки вони оголюють адамове яблуко, а з тим, що краватка — це показник певного соціального статусу. Як і багато інших елементів костюму, краватка виступає не як засіб створення комфорту чи як деталь, яка щось ховає, а як знак, що визначає належність її власника до чіткої соціальної групи. І ця найдавніша функція одягу зберігає свою значущість і в наші дні. Саме тому безбарвні, сугубо практичні туніки людей космічної ери, знайомі нам з другорозрядних науково-фантастичних книг і фільмів, так само малоймовірні, як і повернення людини до наготи. Тільки-но суспільство відмовляється від одного набору декоративних деталей одягу, на зміну йому приходить новий — і подібна еволюція продовжуватиметься, ймовірно, доти, поки людина не перестане бути «суспільною твариною»: одяг — занадто зручний засіб для демонстрації ситуації і поглядів її власника, тому чи навряд людина відмовиться від цієї її функції і перейде до нейтральної захисної оболонки.

У минулому демонстраційна функція одягу регламентувалася вкрай жорстоко. Наприклад, в Англії ХІV ст. костюм визначався не смаком чи стилем, а законом. Більшу частину часу тодішній парламент присвячував визначенню правил одягу для кожного соціального класу.

Якщо людина надягала костюм, в який заведено було вбиратися людям, що перебували на вищому, ніж вона, щаблі ієрархії, то її штрафували, а «незаконний» одяг конфісковували. Однак цьому закону люди чинили опір із надзвичайною завзятістю: таким великим було бажання англійців демонструвати — хоча б за допомогою костюма — високий статус у суспільстві. Правила посилювалися, штрафи зростали — але марнославство було непереможним.

Англія не була самотня в строгості. У Німеччині часів Відродження жінки, що порушували подібні правила, були зобов’язані носити на шиї важкий дерев’яний комір. А в американських колоніях жінці заборонялося носити шовковий шарф, якщо її чоловік «коштував» менше тисячі доларів.

Усе це — окремі приклади, взяті з безлічі подібних розпоряджень, що існували в ранні періоди історії людства. І для нас важливо звернути увагу на таке: люди прагнули «завищити» власний статус в суспільстві, надягаючи «не свій» костюм, а карали їх, по суті, не за цей костюм, а за спробу з його допомогою завищити свій статус. У нашому повсякденному житті носіння одягу вже не обмежено такими твердими правилами; проте майор, наприклад, не має права носити форму полковника, та й інші види офіційного костюма регулюються настільки ж жорстко, як і за давніх часів.

Може здатися, що сучасний «розпад» системи «костюмних» законів привів до декоративного хаосу, але це зовсім не так. Суспільство замість того, щоб прийти до повної свободи у виборі одягу, виробило власні обмеження. Спочатку юридичні закони змінилися законами етикету, сформульованими, мабуть, не менш ретельно, ніж кримінальний кодекс. Потім, зі знищенням твердої суспільної структури, посібники з етикету костюма зникли. Але самі правила не самоусунулися — вони просто «пішли в підпілля», ставши неписаними і навіть невимовними вголос. Коли британського лорда запитали, чи є переваги в його суспільному становищі, він відповів: «Є тільки одна перевага — я не повинен одягатися так само скажено ретельно, як мої слуги».

Утім, святе місце порожнім не буває: демонстрація свого високого становища в суспільстві знайшла нові форми. Так, наприклад, у ХVIII ст. такою формою став... спорт. «Високошляхетні» чоловіки займалися «високошляхетними» видами спорту. І для їзди верхи англійські сільські джентльмени надягали для зручності фраки й циліндри — саме цей одяг став асоціюватися з дозвіллям і можливістю не працювати. «Шляхетний» спортивний костюм за допомогою молодих модників перетворився в повсякденний костюм вищого світу, а пізніше, у середині ХІХ ст., став звичайним костюмом більшої частини суспільства.

Але повсякденність даного костюма позбавила його ознак «високого статусу», і в пошуках авангардних ідей модники продовжували досліджувати нову — спортивну — сферу. Настала черга полювання з рушницею, риболовлі та гольфа — дорогих розваг, поширених серед забезпечених людей і тому ставших прекрасним джерелом нових ідей у галузі моди. Джентльмени одягли картаті костюми і казанки. Спочатку подібний одяг вважався вкрай неофіційним, але потім картата тканина втратила свою яскравість, стала більш приглушеною в кольорі і витиснула чорний фрак, залишивши йому скромне місце одягу для весільних та інших офіційних торжеств, а також для деяких вечірніх «заходів». По суті, усі без винятку сучасні ділові люди носять варіанти костюмів, які раніше були спортивними.

В останні роки намітилася нова тенденція. Суспільство рівних можливостей з усе більшою ворожістю ставиться до привілеїв, і це змусило тих, хто займає високе становище, ще більш витончено демонструвати свій соціальний статус. Стало немодним і навіть небезпечним заявляти — за допомогою одягу — про свою належність до еліти, яка може дозволити собі «дорогі» види спорту. На зміну «клубному» піджаку яхтсмена прийшов одяг, запозичений у представників суспільних «низів» — вони давали можливість продемонструвати, що в грудях багатих і знаменитих людей билося серце «простих хлопців».

Найпершим симптомом таких змін стали люди, стиль яких склався в результаті відпочинку в середземноморських країнах. Багаті мо­лоді люди наряджалися в грубі сорочки й светри місцевих рибалок, потім мода поширилася у всіх країнах. Але яку, якщо замислитися, інформацію повідомив нам цей «простий» одяг непростих людей? А от яку: «Я схвалюю бідних хлопців, але сам до них не належу».

Як це їм вдається? Способів багато. Перший — носити джинси й светр у тих суспільних ситуаціях, у яких бідняк убереться у свій кращий костюм.

Другий — носити прекрасно зшитий, стилізований «одяг бідняка». Є ще багато способів, але суть їх одна — контраст між одягом і тим, хто його носить. Будь-яка багата чи відома людина, чиє обличчя регулярно з’являється на сторінках газет і журналів, на екранах телевізорів і комп’ютерів, може дозволити собі надягати найбільш «бідняцький» одяг на найвідповідальніші заходи. У цих випадках він чи вона, використовуючи цей контраст, робить мовчазну, але активну атаку на суспільство, яке звеличує добробут як вищу цінність.

У складному світі сигналів, «випромінюваних» людським одягом, існує безліч тенденцій. Часто вони перетинаються, одні з них швидкоплинні, інші живуть десятиліттями.

Короткочасні тенденції — це звичайно не більш ніж пошук нового; у їхній основі лежить потреба носіїв одягу демонструвати влас­ну «сучасність». Такі тенденції найчастіше швидко облітають земну кулю і потім ідуть у небуття. Однак демонстрація останніх тенденцій моди свідчить не тільки про те, що індивід йде в ногу із суспільством, а й про його здатність через певні інтервали часу платити за новий модний одяг, тобто і за його соціальний статус. Спостерігаючи за дрібними змінами в деталях нашого костюма, наприклад, за змінами ширини штанів чи піджачних лацканів, можна скласти графіки змін сигналів, що подаються людським одягом.

Несвідомо ми постійно складаємо такі графіки змін сигналів, які подаються людським одягом, що допомагає нам «зчитувати» безліч сигналів, переданих нам іншими людьми. Таким чином, одяг є такою самою частиною мови людського спілкування, як і жести, вираз обличчя, пози.

Характеристики

Список файлов реферата