130369 (720687), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Ті дорослі люди, кому не вдається стати продуктивними, поступово переходять у стан зануреності у себе, при якому основним предметом турботи є особисті потреби і комфорт. Ці люди не піклуються ні про кого і ні про що, вони лише потурають своїм бажанням. З утратою продуктивності припиняється функціонування особистості як діяльного члена суспільства - життя перетворюється на задоволення власних бажань, збіднюються міжособистісні відносини. Це явище - "криза старшого віку" - загальновідомо. Воно виражається в почутті безнадійності, безглуздості життя.
8 стадія - пізня зрілість. Остання психосоціальна стадія (від 60 років до смерті) завершує життя людини. Практично у всіх культурах цей період знаменує початок старості, коли приходиться пристосовуватися до того, що убуває фізична сила і погіршується здоров'я, до відокремленого способу життя і більш скромного матеріального становища, до смерті дружини чи чоловіка і близьких друзів, а також до установлення відносин з людьми своєї вікової групи. У цей час фокус уваги людини зрушується від турбот про майбутнє до минулого досвіду.
По переконанню Еріксона, для цієї останньої стадії зрілості характерна не стільки нова психосоціальна криза, скільки підсумовування, інтеграція й оцінка всіх минулих стадій розвитку его. Почуття інтеграції его виникає зі здатності людини оглянути усе своє минуле життя (включаючи шлюб, дітей, онуків, кар'єру, досягнення, соціальні відносини) і смиренно, але твердо сказати собі: "Я задоволений". Невідворотність смерті більше не страшить, оскільки такі люди бачать продовження себе чи в нащадках, чи у творчих досягненнях.
На протилежному полюсі знаходяться люди, що відносяться до свого життя як до низки нереалізованих можливостей і помилок. Недолік чи відсутність інтеграції виявляється в цих людей у схованому страху смерті, відчутті постійного неуспіху і стурбованості тим, що "може случитися". Еріксон виділяє два переважаючих типи настрою в роздратованих і обурених людей похилого віку: жаль про те, що життя не можна прожити заново і заперечення власних недоліків і дефектів шляхом проектування їх на зовнішній світ.
Безумовним достоїнством періодизації психосоціального розвитку Е.Еріксона є класифікація всього життєвого циклу людини і побудова періодизації на основі аналізу центральної ланки особистості людини - її "Я".
До періодизацій розвитку, що як підставу розглядають причини, рушійні сили розвитку, виділяючи істотні характеристики кожної стадії, традиційно відносять також періодизації Л.С.Виготського і Д.Б.Ельконіна. Розглянемо періодизацію розвитку Д.Б.Ельконіна, як найбільш розроблену.
Підставою періодизації психічного розвитку для Ельконіна послужили положення культурно-історичної теорії Л.С.Виготського і теорія діяльності А.М.Леонтьєва. Джерелом психічного розвитку є зовнішня практична діяльність дитини. Однак не всяка діяльність стає джерелом психічного розвитку. Формування центральних вікових новотворів відбувається у рамках ведучої діяльності.
Ельконін розглядав дитину як цілісну особистість, що активно пізнає навколишній світ: світ предметів і світ людей. Існують, отже, дві системи відносин: "дитина - річ" і "дитина - дорослий". Річ, маючи визначені фізичні властивості, несе в собі і суспільно вироблені способи свого вживання, способи дій з нею. Таким чином, річ - це суспільний предмет, діям з яким дитина повинна навчитися за допомогою дорослого.
Дорослий виступає перед дитиною не стільки як людина, скільки як представник певного суспільства, що має соціальні ролі, установки, мотиви, стереотипи дій, у тому числі і стереотипи виховання. Отже, дорослий - це "суспільний" дорослий. Діяльність дитини усередині систем "дитина - суспільний предмет" і "дитина - суспільний дорослий" представляє єдиний процес, у якому формується сама особистість дитини. Однак складаючи єдиний процес освоєння систем "дитина - річ" і "дитина - дорослий" у рамках ведучої діяльності даного віку, одна із систем виступає на перший план, займаючи домінуюче положення. Отже, ведучі діяльності, що заміняють одна одну, визначають послідовне чергування систем "дитина - річ" і "дитина -дорослий".
Усі ведучі діяльності можна розбити на дві групи, у залежності від системи, що є домінуючої. Першу групу ведучих діяльностей складають ті, котрі орієнтують дітей на формування норм відносин між людьми. Це безпосередньо-емоційне спілкування дитини, рольова гра дошкільника, особистісне спілкування підлітка. Вони відрізняються одна від іншої змістовно, але являють собою діяльності одного типу, що мають відношення із системою "дитина - суспільний дорослий", чи "людина - людина".
В другу групу входять діяльності, завдяки яким у дитини формуються уявлення про предметний світ і способи дій у ньому. Це предметно-маніпулятивна діяльність дитини раннього віку, навчальна діяльність молодшого школяра й учбово-професійна діяльність юнака. Діяльності другої групи мають справу в основному із системою "дитина - суспільний предмет", чи "людина - річ".
У діяльностях першої групи розвивається переважно мотиваційна сфера і сфера потреб, тоді як у діяльностях другої групи - інтелектуально-пізнавальна сфера. Ці дві лінії утворюють єдиний процес розвитку особистості, але з переважанням однієї зі сфер на кожному віковому етапі.
| Період | Ведуча діяльність | Ведуча сторона соціалізації |
| 1. Дитинство (0-1 р.) - етап "довіри до світу" | Емоційне спілкування з дорослими | А - освоєння норм відносин між людьми |
| 2. Раннє дитинство (1-3 р.) - етап "самостійності" | Предметна діяльність | Б - засвоєння суспільно вироблених способів діяльності з предметами |
| 3. Дошкільне дитинство (3-6-7 років) - етап "вибору ініціативи" | Гра | А - освоєння соціальних ролей, взаємин між людьми |
| 4. Молодший шкільний вік (6-11 років) - етап "майстерності" | Навчальна діяльність | Б - освоєння знань, розвиток інтелектуально-пізнавальної сфери особистості |
| 5. Підлітковий (11-14 років) | Спілкування з однолітками | А - освоєння норм відносин між людьми |
| 6. Юнацький (14-18 років) - етап самовизначення "світ і я" | Учбово-професійна діяльність | Б - освоєння професійних знань і умінь |
До кожної точки свого розвитку дитина підходить з відомою розбіжністю між тим, що вона засвоїла із системи відносин "людина - людина", і тим, що вона засвоїла із системи відносин "людина - річ". Саме ті моменти, коли ця розбіжність приймає найбільшу величину, і називаються кризами, після яких йде розвиток тієї сторони, що відставала в попередній період. Але кожна зі сторін підготовляє розвиток наступної.
У період критичної фази діти виявляють упертість, негативізм, неслухняність, норовистість. Негативізм - це коли дитина може відмовитися робити те, що їй навіть дуже хочеться, але якщо дорослі вимагають цього, тобто реакція дитини обумовлена не змістом вимоги дорослого, а відношенням дитини до дорослого. Норовистість - бунт дитини проти всього способу життя, проти норм виховання, проти всіх дорослих. Якщо дорослі не змінюють своєї поведінки, то норовистість може довго утримуватися в характері. Різкість критичних віків підсилюється з вини дорослих, якщо в них відсутнє уміння гнучко перестроїти свої взаємини з дитиною в зв'язку зі зміною її особистості і підвищенням її самостійності.
Виділяють великі кризи (кризи 3-х років, підліткова криза 13-14 років) і малі кризи (криза 1 року, 7 років, 17-18 років). При великих кризах перебудовуються відносини дитини і суспільства. Малі кризи зовні спокійно проходять, зв'язані з наростанням умінь, самостійності дитини.
Позитивне значення критичних віків - у переході до нового, вищого періоду розвитку особистості. Мабуть, немає родини, де б не виникали хоча б короткочасні конфлікти між батьками і дітьми. Часто винні в цьому самі батьки, якщо вони не розуміють особливостей психіки дітей, не знають їхніх типових поведінкових реакцій. У багатьох батьків викликає здивування і гнів дитячий негативізм, характерний для 2 - 5-літніх малят. Дитина епізодично без усяких причин навідріз відмовляється підкорятися якій-небудь вимозі, наказу. І ні погрози, ні навіть фізичне покарання не допомагають. Маля гірко плаче, але стоїть на своєму. Невмотивований негативізм раннього дитячого віку - закономірний етап формування особистості. Маленька людина робить перші наївні спроби продемонструвати своє "Я". Якщо прагнути "переломити" дитину, вона виросте боязкою, залежною, слабовільною, не зможе відстоювати свої інтереси. З іншого боку, не можна беззастережно в усьому їй уступати. Оптимальна "золота середина": у якихось випадках уступати, у якихось наполягати на підкоренні наказу, не забуваючи, однак, що і для дитини важливе почуття власного достоїнства.
На перший погляд, струнка періодизація психічного розвитку Ельконіна викликає серйозну критику, оскільки в цій теорії весь психічний розвиток детермінований зовнішньою практичною діяльністю. Це означає, що в психіці людини не може бути нічого, чого б раніше не було в практичній діяльності. Таке уподібнення психічного зовнішньо-практичному не залишає місця індивідуальним особливостям розвитку дитини, перекреслює можливість спонтанного розвитку. Більш того, дана концепція являє собою очевидне соціологізаторство, тобто універсалізацію ролі соціуму і повне ігнорування природних (генетичних) основ розвитку психіки людини. Хоча в концепції і стверджується розвиток особистості, однак залишається неясним, як же змінюється особистість дитини і які її особливості на кожному віковому етапі.
Але незважаючи на критичні зауваження, що не дозволяють розглядати дану періодизацію як таку, що розкриває сутнісні причини психічного розвитку, сама зміна принципу домінуючої теми розвитку принципом єдності пізнавальних і мотиваційно-особистісних сторін психічного розвитку представляється надзвичайно корисною для розуміння розвитку людини.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
