130072 (720592), страница 2
Текст из файла (страница 2)
• цілісність, коли система розвивається в цілому і це випереджає розвиток окремих частин;
• універсальність розвитку людських потенцій, яке є самоціллю.
Минуле (масштаби, зразки, еталони) не може прямо і безпосередньо детермінувати розвиток особистості, оскільки воно є «нижчим» у складі особистості — «вищого». І це минуле, «нижче», змінюється і перетворюється в складі особистості, втрачаючи вихідні спрямовуючі тенденції. Таким чином, вихідні тенденції і еталони насправді не зникають, а самі стають іншими, опосередковуючись новим рівнем існування та майбутнім цього існування. Розглянемо дві детермінуючі тенденції онтогенезу особистості з боку «минулого» — спадково-генетичну і власне історичну (як історію покоління). На перший погляд здається, що код спадковості (генотип) найбільш чітко і жорстко визначає існування людини, оскільки містить в собі інформацію щодо всіх можливих структур і механізмів. Отже, існує своєрідна матриця (цілком матеріальної природи), яка зумовлює існування всього, що виникне на ній (але — лише на ній! І це є обмеження). І знову маємо вульгарну і спрощену логіку грубого поділу: матриця — матеріальне, а все, що вона породжує, — це її функції, властивості, тобто — не матеріальне, ідеальне (згадаймо: психіка — властивість (функція) мозку; дуже схоже на те, що запах — властивість ацетону). Ця логіка зовсім не відповідає дійсності. Генотип людини виявляється зовсім не схожим на якусь матрицю, кліше. Молекулярна генетика свідчить, що сам генотип є гнучким і рухливим: існують цілком надійні дані про те, що кількість дієвих генів дорослої людини збільшується порівняно з новонародженою дитиною в сотні тисяч разів (300 трильйонів проти 30 тисяч). Це зростання не можна пояснити тільки збільшенням у дорослого кількості клітин. Збільшення зумовлене принциповою необмеженістю можливостей людини, і генотип через зворотний зв'язок із життєвими умовами (соціальним) ніби надає можливість реалізуватися цій безмежності. Хоча йдеться саме про принципову, а не актуальну життєву ситуацію: актуально людина завжди саме обмежена умовами життя.
Інша флуктуація — за 12 років життя після народження об'єм головного мозку людини різко і значно збільшується (на 100 % наприкінці першого року і ще на 100 % — у підлітковому віці). А як сильно (і все життя) збільшується поверхня кори великих півкуль! Це збільшення є дійсно структурно нескінченним. Отже, генотип людини є принципово іншим (і за структурою, і за функціями) порівняно з генотипом інших живих істот. Чим це зумовлено? Така різниця виникає від опосередкування: взаємодії біологічних структур із соціальними факторами. Наші гени не є суто біологічними утвореннями, вони, як і цілісна потреба, вже спочатку являють собою саме біосоціальну єдність. Точно так, як біологічне стає соціальним у своєму вияві (ознаки, риси, поведінка), так і соціальне стає біологічним, що помітно вже в існуванні тварин, не кажучи про людину. І оскільки навіть генотип ми не можемо вважати суто біологічною компонентою, мова не може йти про те, що розвиток особистості хоч якоюсь мірою детермінований біологічно.
Процес обумовлення полягає в іншому: одні біосоціальні тенденції (генотип, потреба) зустрічаються з іншими такими ж біосоціальними тенденціями (природний і соціальний світ) і, опосередковуючись одне одним, визначають розвиток цієї цілісності, якою є особистість людини. У цьому сенсі, найбільш суперечливим є аспект співвідношення задатків і здібностей. Нам же, навпаки, він здається найбільш яскравим підтвердженням нашої ідеї. Коли говорять, що при всіх теоретичних судженнях треба погодитись, що «людина не може вийти за межі її задатків», то ніби й правильно. Але нехай нам дадуть відповідь ще на одне просте запитання: що таке задаток? Хто бачив, спостерігав хоч один задаток? Відповідають на подібні питання дуже неточно: говорять, що задатки пов'язані з морфо-анатомічною структурою, вони є спадковими і, отже, — не психологічними, а здібності, навпаки, є психологічними і не спадковими. Але, наскільки нам відомо, ніхто ще ніколи однозначно не дослідив жодного задатку. І це не випадково: задаток — це не те, що існує реально, а те, що існує як термін, як концепт — тобто в голові дослідника і ніде більше. Чи відповідає цьому концепту якась реальність? Ми певні, що в строгому смислі слова такої чіткої, окресленої, конкретної реальності (як матеріальної, морфо-анатомічної) просто нема. Морфологічну будову голосових зв'язок людини можна назвати задатком мовленнєвої здібності, але, з іншого боку, так її можна й не називати. Тому що мовленнєва здібність, насправді, не полягає в членуванні звуків: вона полягає зовсім в іншому. Наділити звукові послідовності значенням і смислом, зрозуміти цей смисл, передати його, «ввійшовши» в контекст життєіснування особистості адресату — яке до цього відношення має морфологія людського горла? Але здібність — це явище дуже далеке від анатомії і морфології: чи є мовленнєва здібність у сліпоглухонімої людини, яка розуміє і транслює думку, але не говорить і не чує? Яким задатком зумовлена чутливість шкіри людини до кольору, яку сформував експериментально О. Леонтьєв? Чи втратив музичну здібність Л. Бетховен, коли став глухим? Ми можемо поставити багато таких запитань. На них відповісти не так уже й важко, треба тільки відійти від схоластичного логізування і розтинання всього на елементарні частини. Біосоціальна єдність, якою є організм людини, не детермінує розвиток особистості, а навпаки — сама детермінується цим розвитком, змінюється, варіює, в тому числі, змінюючи і «соціальну спадковість».
Точно так, як розвиток особистості не обмежується її генотипом, він не обмежується й історією покоління. Діти завжди відрізняються від батьків з точки зору соціального існування, навіть якщо вони продовжують трудові династії, виконують ті самі соціальні ролі й не виходять за межі соціальної стратифікації, займають в ній ті самі місця, що й їхні батьки та діди. Безумовно, у продовженні соціальної «справи» батьків відіграє роль і генетична спадковість, безумовно, тут важливе мікросоціальне оточення в дитинстві. Але тут немає жорсткого детермінізму й рамок: людина все одно сама вибирає шлях життя, сама йде ним, досягаючи власних вершин. Є діти, які продовжують справи батьків (хоча їх не так і багато), але вони — не «поставлені» на цей шлях, і не є простим зліпком — копією особистості батьків. Вони йдуть цим шляхом, тому що мають власні мотиви й цінності.
Дуже яскраво цей момент висвітлено в Юнга. Розвиток особистості в дитячому, а особливо в підлітковому віці як початок руху життєвим шляхом, супроводжується і спрямовується архетипом (зрілість, мудрість, обізнаність). Юнг пише, що для нього особисто в підлітковому віці таким архетипом слугував образ мудрої незнайомої людини, до якої хлопчик часто звертався в скрутні моменти і завжди отримував відповідь, увагу і пораду. (Звичайно, місце такого архетипу може займати реальна людина — батько, дідусь або хтось із улюблених родичів.) Але наслідування архетипу (тут, як бачимо, архетип детермінує і, водночас, обмежує, «еталонізує» розвиток) кінець кінцем призвело до гострого конфлікту з ним. Юнг боляче пережив цей конфлікт — розходження з «провідником», але на певній межі людина має вирішувати сама.
Отже, розвиток особистості не детермінується минулим (у будь-якому його вигляді) і не обмежується ним. Разом з тим, у цьому процесі зберігається наступність — кожний новий етап є результатом і наслідком попереднього. Саме цим забезпечується безперервність існування психічного загалом і особистості як його людської форми існування, зокрема. Нас цікавлять межі наступності в часі. Концепція потреби дає змогу відмовитись від дискретності в розумінні існування й розвитку особистості. Ми, нарешті, починаємо розуміти сенс метафори, згідно з якою розвиток особистості є продовженням існування біологічного і соціального, а отже, — має історичні характеристики. Можна тлумачити нашу ідею й так, що ми замінюємо метафору науковим поняттям: особистість у своєму становленні продовжує історію, тому що вона виявляється функцією біосоціальної потреби, яка опредметнилася в ній і продовжила своє енергетично-інформаційне існування. Таким чином, особистість не виникає, а народжується двома особистостями, продовжуючи їх, а тому — і всіх інших людей. І саме тому вона — носій історії як всезагальної еволюції Всесвіту. Саме звідси — універсальність і самоцінність: світ рефлексіє себе в особистості, в цьому сенсі — немає більш самодостатньої та значущої мети існування і створення.
Відсутність методичної дослідницької процедури змушує говорити про причини цього. Нам здається, що основна причина полягає у фрагментарності аналізу особистості: часткові елементи вважаються за суттєві і змістовні, а через це — деформується і предмет дослідження.
Залишається, однак, ще одна суттєва проблема, через яку виявилися нездійсненними ідеї Виготського, Олпорта та інших. Ми маємо на увазі проблему психологічних показників особистості (суттєвих, змістових, — тут можна перераховувати довго), які справді відбивають сутність особистості та її становлення. Вирішення цієї проблеми пов'язане із застосуванням змістового аналізу психології особистості.
Зазначимо принципово важливий момент: особистість у сутнісних для себе відносинах зі світом кожного разу виступає в новій якості. Це означає, що основний (і єдиний!) спосіб буття особистості — розвиток, який відображає сутнісну потребу людини як універсальної істоти — «постійно виходити за власні межі, досягати можливої повноти втілення в індивідуальній формі своєї родової сутності». Особистість являє собою утворення, яке просто не існує поза розвитком. Це є дійсно живе тіло, пластичне, рухливе й гнучке у своїй життєдіяльності. Навіть стійкі властивості, узагальнені емоційно-чуттєві взаємини і стабільні психічні стани завжди мають процесуально-динамічний характер, отже, їм завжди властивий функціональний розвиток. Співвідношення стабільного і змінного в особистості є надскладною проблемою теоретичної психології.
Завдання аналізу — дослідити єдиний процес розвитку цілісної особистості, не вдаючись до штучної логіки виокремлення її компонентів. Як складна відкрита система, здатна до саморегулювання, особистість розвивається як єдина цілісність, її складність і багатомірність веде до появи всередині цілого окремих ліній розвитку. Кожна з них є лінією розвитку цілісної особистості. «Окремість» означає, що всередині лінії є свої специфічні механізми і закономірності, які роблять її несхожою на інші лінії. Ці окремі лінії пов'язані між собою, утворюючи складну систему взаємозв'язків. Це, так би мовити, зв'язок окремих ліній «по горизонталі». Крім того, кожна лінія розвитку є аспектом, частиною, окремим напрямом розвитку всієї особистості. З точки зору діалектичної логіки, ми маємо справу зі складним і неоднозначним взаємовідношенням цілого і частини та сутності і явища.
Такий підхід нарешті дає змогу уникнути атомізму, довільного розкладання на частини та схоластично-абстрактного узагальнення. Тут долаються й інші традиційні протиріччя та складнощі аналізу особистості та її розвитку. Описаний підхід ґрунтується на певному діалектичному розумінні процесу розвитку цілісної особистості. У дослідженні цього процесу ми, як правило, маємо принципові суперечності. Тому спроба їхнього вирішення в межах логіки, відстороненої від самого живого руху, завжди є частковою та штучною. Які суперечності ми маємо на увазі?
Краще зрозуміти цю позицію допоможе порівняння процесу розвитку особистості зі звучанням складного музичного твору. Останнє являє собою живу й рухливу цілісність, яку не можна розкласти на складові частини без того, щоб не порушити цілісності враження. Одночасно, не порушуючи цього враження, у творі можна виділити основні лінії його звучання (розвитку) — інтонації, теми, варіації тощо. Кожна з них несе в собі ціле і водночас пов'язана з іншими. Але вона існує і сама по собі, маючи свій зміст і механізм розвитку. Аналогічно ми бачимо розвиток особистості.
Література
1. Менегетти А. Введение в онтопсихологию. — Пермь, 1993.
2. Психологический словарь / ред. В.П. Зинченко, Б.Г. Мещеряков. — М., 1996.
3. Роджерс К.Р. Взгляд на психотерапию. Становление человека. — М., 1994.
4. Томе X., Кехеле X. Сучасний психоаналіз. Т.1. - К., 2003.
5. Хиллман Д. Архетипическая психология. — СПб., 1996.
6. Юнг К.Г. Спогади. Сновидіння. Міркування. - К., 1994.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
