129911 (720517), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Етична діяльність особи виступає у системній єдності актів духовного самовизначення як вільного вибору морально мотивованої мети і засобів її досягнення, а з другого боку – актів практичної самореалізації як свідомого втілення у вчинках і їх результатах, власних моральних спонуках. Можна зрозуміти прагнення етиків виявити, специфіку морального самовизначення в активності свідомості і волі, спрямованої на вибір морально належного у собі як особистості [53]. Але не можна погодитися із спробами різко відмежувати при цьому суб'єктивно-духовний моральний зміст вчинку від його об’єктивно-наглядних поза – чи неморальних форм (зовнішніх результатів і засобів їх досягнення), і, нібито, винуватих або заслужених відповідно до доброї (чи злої) волі індивіда [53].
Думається, що таке тлумачення дуже вузьке і не цілком правомірне, оскільки абсолютизує протилежність моральної свідомості і поведінки, ідеального і матеріального, суб'єктивного і об'єктивного, змісту і форми в етичній діяльності.
Визначення і розподілення, мети і засобів, намірів і результатів у процесі етичної діяльності надто своєрідне. Складність проявляється і в ідеально-духовних, і в матеріально-практичних способах засвоєння та реалізації, творення і ствердження моральної цінності людських вчинків і відносин.
Повноцінна етична діяльність індивіда неможлива як без визначення моральних цінностей, створених суспільством, шляхом їх інтеріоризації, суб’єктивації, перетворення у внутрішнє надбання самосвідомості, так і без визначення привласнених цінностей за допомогою їх екстеріоризації, об'єктивування зовнішнього втілення у поведінці. З моральної точки зору про людину і її наміри судять перш за все по тому, що і як вона робить та каже, за найближчими і віддаленими наслідками її вчинків, які вона могла і забов’язана була передбачити і тому несе за них відповідальність перед іншими і особою. Етичний суб'єкт визнає своїм вчинком і виною тільки те наявне буття у дії, яке полягало в його знанні, і тоді тільки те, що було його наміром, було йому тим, що належить; тому він повинен мати розуміння добра, зробити його своїм наміром і здійснювати в своїй діяльності [47].
Таким чином, моральна свідомість як динамічна єдність світопізнання проявляється її інтегральною внутрішньою гранню, без якої неможливе духовно-практичне ціннісне освоєння людиною соціальної дійсності і своєї власної природи. Моральне світопізнання дозволяє особистості регулювати етичну діяльність у системі ціннісних орієнтацій суспільства, виходячи з її моральних вимог, оцінок, санкцій, тоді як самосвідомість трансформує їх у власні вимоги по відношенню до самої себе, забезпечуючи вільну саморегуляцію і вдосконалення поведінки, виходячи із своїх моральних переконань.
При аналізі етичної діяльності виявляється, що моральна самосвідомість, подібно до свідомості в цілому, суперечлива (бімодальна і бідомодальна). Специфіка її самороздвоєності полягає в тому, що Я в свідомості індивіда одночасно і поперемінно виступає і як об'єкт, і як суб'єкт самопізнання, самооцінки, саморегуляції, втілюючи в собі соціальне і особисте належне і суще, ідеальне і реальне, бажане і дійсне. У людини розвивається здатність і потреба дивитися на себе очима інших і ставити себе на їх місце, сперечатися з собою і судити. "Я" розглядається не як реальне існування суб’єкта або субстанційне самозвеличання, а як суб'єктивний комплексний образ особистості у власній самосвідомості, що виражає її нормативно-ціннісне ставлення до себе самої, яке виникає у процесі і на основі духовно-практичної взаємодії з іншими людьми, і уяви про себе з позицій певних референтних груп, суспільства в цілому як свого "іншого Я" «alter ego» [139]. Плідна ідея функціональної і змістовної множинності Я в індивідуальній самосвідомості багато разів висувалася по-різному трактувалася Сократом і Платоном, Дж. Локком і Д. Юмом, Д. Бруно і А. Шефтсбері, І. Кантом і І. Фіхте, Г. Гегелем і Д. Фейєрбахом, а в ХХ – ХХІ ст. – У. Джеймсом, Дж.Болдуіном, З.Фрейдом і Дж. Мідом, К.Хорні і Е.Фроммом, Ж.Сартром і К.Ясперсом, М.Аболіною, В.Малаховим, Ю.Лозовим та ін.
Доречно відзначити, що самороздвоєність, а тим більше саморозірваність морального Я – не фатальна соціальна неминучість і не вроджений перманентний психологічний стан моральної самосвідомості, а результат духовного становлення особистості, зіткнення зовнішніх і внутрішніх позицій, ціннісних установок в конкретних конфліктних ситуаціях, що символізують протиборство добра і зла. Але з огляду на те, як оптимально розв’язується суперечність суспільного і особистого обов’язку і схильності, розуму і відчуття в самосвідомості і поведінці особи, досягається її моральна чистота і цілісність. Якщо індивідуальна моральна самосвідомість слугує суб'єктивною підставою і внутрішнім регулятивом етичної діяльності, то її поведінковий зовнішньо-протилежний бік є об'єктивною основою, безпосереднім джерелом, ціннісним критерієм і найближчою метою етичної активності самосвідомості особистості.
Людина стає реальним об'єктом морального пізнання, оцінки і виховання самої себе лише в якості суб'єкта моральнісної діяльності. Свої моральні потреби і здібності, сформовані і реалізовані у процесі цієї діяльності, ми і осягаємо не інакше як у власних діях, навіть наші потайні думки і приховані відчуття стають доступнішими і зрозумілішими нам, коли вони проявляються зовні в діяльній формі. Щоб цілком усвідомити своє Я, як "існуюче для себе самої, людина повинна проявити і утвердити себе як родову істоту і в своєму бутті і в своєму знанні" [52].
Але вона не може одночасно однаково успішно приймати рішення і глибоко роздумувати над причинами свого морального вибору, безкорисливо творити добро і безпристрасно спостерігати, скрупульозно оцінювати, ретельно контролювати свої вчинки. Властивості людської суб'єктивності завжди пізнаються "заднім числом", за її продуктивними реалізаціями, тобто, коли справа «зроблена» і суб'єкт, власне, став іншим [77].
Самороздвоєння особи в будь-який момент моральнісної діяльності на Я, що пізнає, і пізнаване, оцінююче і оцінюване, контролююче і контрольоване Я створює парадоксальну ситуацію, в якій або страждає повнота і точність самопізнання, адекватність самооцінки і самоконтролю, або істотно спотворюється ефективність, щирість і природність моральної поведінки. Проте і ця суперечність не може бути непоборною перешкодою в пізнанні і вдосконаленні себе. Тією мірою, в якій вчинок цілком скоюється на основі і під контролем самосвідомості, суб'єкт здатний неодноразово відтворювати в пам'яті і піддавати рефлексії його основні моменти. При цьому свідчення ретроспективного самоаналізу істотно доповнюються і коригуються даними об'єктивного спостереження і оцінками з боку інших осіб, оскільки вони враховуються суб'єктом.
У свою чергу, спостерігаючи і оцінюючи поведінку інших у процесі спілкування, ми починаємо глибше, вірніше і повніше осягати власний характер, у чужих вчинках пізнаємо свої достоїнства і недоліки. Водночас кожен уявляє себе певною мірою таким, яким він постає перед іншими у своїй поведінці, і судить про себе по тому, як відображається його моральнісна діяльність у думці оточуючих у вигляді репутації, авторитету.
Отже, початковим моментом, першоджерелом моральної самосвідомості слугує суспільна і індивідуальна (чужа і власна) моральна практика, прямо і опосередковано неодноразово відображена в свідомості особистості.
У процесі найетичнішої діяльності формуються, усвідомлюються і реалізуються її внутрішні спонуки – власне моральні потреби у збереженні і множенні етичних цінностей, актуально значущих для особи і тієї спільноти до якої вона себе зараховує, з одного боку ці потреби і такі, що виникають на їх основі, усвідомлені інтереси виражають соціальну необхідність у розширеному відтворюванні певного роду етичних відносин і внутрішнє тяжіння самих індивідів до добродійної поведінки, схвалюваної і заохочуваної громадською думкою і їх особистою совістю. З другого боку моральні потреби і інтереси особи виявляються в її прагненні зміцнити і прославити власну етичну цінність шляхом вільного волевиявлення і творчої реалізації своїх моральних обов'язків і прав. Моральність – конкретно-історична міра фундаментальної потреби і здатності особи скоювати етичну діяльність, об'єктивно проявлятися в її вчинках і способі життя, а суб'єктивно – в активності совісті. У свою чергу, в процесі моральної діяльності духовний світ особи збагачується новими потребами, запитами, інтересами, що стимулюють її подальше самовдосконалення. Так, з поглибленням потреби в суспільному визнанні розвивається і зміцнюється особиста зацікавленість у моральній самоповазі, захисті власної гідності і честі, етичному самовихованні і життєтворчості.
Моральнісна діяльність стає рушійною силою, стимулом самопізнання і самооцінки, оскільки під час її при спілкуванні з іншими виникають проблемні нормативно-оцінні ситуації, зумовлені практичною необхідністю переосмислення, самовибору і перетворення людиною своєї моральної природи, відповідно до інтересів тієї спільноти, з якою вона себе ідентифікує. Пошук відповідей на запитання «хто я?», «яким я повинен стати?», «що мені слід для цього зробити?» стимулює перехід від стихійного епізодичного самоспоглядання і самоврядування до цілеспрямованого самодослідження і самостворення.
Моральна рефлексія і контроль над собою не є абстрактною самоціллю для індивіда, а завжди пов'язані з конкретними практичними завданнями поліпшення її взаємостосунків з оточуючими. „...Більш висока моральна точка зору полягає в тому, щоб знаходити вдоволення у вчинку, а не в тому, щоб застрявати в розриві між самосвідомістю людини і об’єктивністю дії” – підкреслює Гегель [47].
Безумовно, чим повніше і глибше ми знаємо себе, тим краще розуміємо і цінуємо інших, тим ширші наші можливості самовдосконалення в ім'я успішного досягнення соціально значущих цілей.
Нарешті, моральнісна практика суб'єкта проявляється найнадійнішим критерієм істинності або помилковості його уяви і думки про самого себе. Перш за все в ній і через неї він приходить до упевненості або сумніву, підтвердження або спростування достовірності «Я» – концепції, знання про своє моральне обличчя. Гегель неодноразово підкреслював, що кожна людина за своїм моральним єством є ряд її вчинків, які вона здійснює у зовнішніх діях і у внутрішньому розумовому настрої [47]. Поза сумнівом, без урахування суб'єктивних намірів на підставі лише об'єктивних наслідків вчинків не можна безпомилково судити про моральність людини, як і за одним випадковим вчинком не слід судити про етичний характер її способу думок і відчуттів. Проте найпереконливішою ознакою реальної цінності її мотивів і цілей можуть бути суспільно значущі дії як факти соціальної дійсності. Оскільки при моральній самооцінці не виключена можливість помилки або навмисного обману, про людину судять не по тому, що вона про себе говорить, або думає, а за справами її, з чого зовсім не випливає, ніби думка про саму себе, взагалі не може бути істинною і тому не має сенсу.
У всякому разі індивід у змозі переконатися в ступені вірогідності своїх знань і оцінок власного етичного самозвеличення, головним чином, виходячи з його практичних проявів в справах і вчинках, у загальній лінії поведінки.
Таким чином, моральнісна діяльність людини в масштабі і в контексті всього її життя постає як моральна життєдіяльність, цілісний суперечливий процес багатогранного пізнання і розв’язання життєвих проблем, морального самовизначення, самореалізації і самоствердження. У цьому плані життєдіяльність особистості проявляється способом її етичного буття, пов’язаного з моральнісним життям інших, всього суспільства. Отже, при розгляді моральнісного аспекту життєдіяльності людини можна збудувати два ряди понять: об'єктивний, охоплюючи і її життєвий шлях, спосіб життя, лінію поведінки, стрижневі моменти біографії, долю, і суб'єктивний, що відображається в її самосвідомості у вигляді концепції і значення власного життя, морального призначення і покликання, життєвих програм, планів, принципів, мети, осмислення автобіографії, переживання щастя як усвідомленої повноти життя, підведення підсумків всього життя. Особистість як суб’єкт життєдіяльності мусить бути зобов’язаною прогнозувати і спрямовувати власну долю, осягати й здійснювати свою моральну місію, а тому несе відповідальність за своє життя перед собою і іншими. Без зрілої самосвідомості неможливе багатовимірне моральне життя, спрямоване до вищих цінностей людського буття, оскільки саме самосвідомість дозволяє людині вийти за межі тієї сукупності моральних вимог, яка звичайно використовується при регуляції її поведінки, коли цього вимагає життя, і якщо необхідно, допомагає втілювати нові, більш високі норми моралі” [42].
Резюмуючи, можна сказати, що моральнісна діяльність як особливий вид і аспект соціальної активності особистості у сфері моралі є безпосереднім об'єктом, реальною умовою, способом функціонування і розвитку моральної самосвідомості, яка у свою чергу, слугує суб'єктивною умовою, підґрунтям і регулятивом її моральної діяльності як вільної творчої самодіяльності.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
