129090 (720236), страница 2
Текст из файла (страница 2)
У її основі стратегія поводження, що має метою однобічне підпорядкування індивідом собі інших людей і захист себе від собі подібних. Одним із самих могутніх способів такого підпорядкування служить контроль над інформацією, володіння правом інтерпретації значимих подій, що відбуваються.
На думку К. Аргириса, одним з перших, який звернув увагу на збіг аспекту експерименту й прикладних досліджень, ця стратегія поводження базується на чотирьох ціннісних принципах: досягати цілей так, як я їх бачу; максимально вигравати й мінімально програвати; викликати (в об'єкта впливу) якнайменше негативних емоцій; бути максимально раціональним і мінімально емоційним.
Оскільки в основі стратегії контролю лежить контроль над інформацією, то завданням першорядної важливості при маніпуляції об'єктом впливу стає перекручування, потрібна інтерпретація інформації, а найчастіше її приховання, попросту говорячи, неправда й обман. Цей підхід ідентичний в експерименті й у реальному житті.
В експерименті дослідник як би говорить випробуваному: "Я хочу створити таку обстановку, щоб, поставивши вас у неї, мені максимально вдалося змусити вас поводитися так, як я пророкував. Я, однак, повинен бути впевнений, що якщо ви надійшли так, як я пророкував, то це тому, що ви так захотіли, що це вам здалося розумним, що саме ви зробили такий вибір. Для того щоб якнайкраще домогтися цього, я повинен дуже ретельно й строго поставити весь експеримент і зберегти від вас у таємниці всі його ключові моменти доти, поки він не закінчиться. Я також не можу дозволити вам або заохочувати спроби довідатися (до закінчення або під час експерименту) що-небудь про експеримент; я не можу заохочувати спроб пручатися або змінювати експеримент. Єдине знання, що я допускаю - це знання в рамках ідеї експерименту.
Експериментальні умови можна підсумувати в такий спосіб: більша чіткість і стійкість моєї позиції (тобто міцність теоретичної платформи й точність гіпотези) у сполученні із сильним однобічним контролем над вами (як випробуваним) і збереженням у таємниці цілей, завдань і плану експерименту...".
Взявши як ілюстрації ряд досліджень, Аргирис доводить, що вони дають потрібний ефект у реальній дійсності тільки в тому випадку, якщо маніпулятору вдається дотримати перерахованих умов і в першу чергу зберегти в таємниці щирі цілі й задум всієї операції.
Однак тут і виникає одна із самих складних проблем, якщо не для самого маніпулятора, то для соціального психолога, що виступає в ролі соціального інженера, технолога, що пропонує свої знання для рішення проблем, які не він формулює й не він ставить. Якщо навіть у дискусіях про етику експерименту ця проблема обговорювалася винятково гостро й болісно, те, цілком природно, її масштаби виросли в дискусіях про роль соціального психолога в процесі перетворення дійсності. У цих дискусіях поступово кристалізувалася самосвідомість соціальних психологів, складався своєрідний автопортрет.
Стереотипи соціального психолога
Соціальні психологи в цей час переживають кризу професійної самосвідомості. стереотип, що домінував раніше, академічного вченого, для якого, як пише М. Дойч, "головним було інтелектуальне досягнення і його висока оцінка колегами, що виражався в присвоєнні ступенів, академічних звань, посад, усе більше йде в минуле в результаті зміни загального соціокультурного контексту, нових вимог до професії соціального психолога".
M. Дойчу належить один з найбільш узагальнених образів американського академічного соціального психолога 70-х років.
Він, як правило, виходець із середнього класу. По переконаннях ліберал, розташовується десь у лівій частині політичного спектра. Неохоче йде на співробітництво із владою й інститутами, якщо вони проводять політику, з якої він не згодний. Однак тільки в них він може одержати гроші на прикладні дослідження. Його матеріальне становище залежить від замовників. Він почуває антипатію до даної соціальної системи в цілому, мало зацікавлений у підвищеній ефективності підприємств, що роблять напалмові бомби або яку-небудь іншу руйнівну зброю. У той же час він мало що може зробити для зміни системи. Смутно усвідомлює необхідність створення теорії соціальної зміни. Крім того, він, як правило, не має необхідної професійної підготовки для того, щоб брати участь у розробці конкретних варіантів рішення соціальних проблем.
Стереотип соціального психолога, описаний M. Дойчем, відповідає найбільш численному типу - молодого, ліберального, критично настроєного, соціального психолога, що лише недавно одержав утворення й ще не "остиглого" від участі в студентських демонстраціях.
У міру придбання реального соціального досвіду міняється і його відношення до самого себе й дійсності. На наш погляд, до соціальних психологів цілком застосовна класифікація Г. Хорнштейна, що він запропонував у результаті дослідження відносини соціальних учених до участі в соціальній зміні. Він ділить їх на чотири типи.
1. Тип, що використовує зовнішній тиск. Він прагне змінити соціальні системи (організації, інститути й т.п.) шляхом тиску ззовні, використовуючи масові демонстрації, насильство й непокору владі. Політично визначає себе як "лівий".
2. Тип, що використовує модифікацію поводження. Впливає на організації зсередини шляхом зміни індивідів, застосовуючи різні методики: Т-Групи, модифікації поводження й т.п. Політично відносить себе до "лібералів".
3. Тип, що використовує розвиток організації. Прагне поліпшити функціонування системи, оптимізуючи процес ухвалення рішення шляхом зміни різного роду норм і правил, що регламентують поводження людей в організації.
4. Тип експерта. Працює на рівні керівників державних установ і корпорацій. Основне завдання - підвищення ефективності системи в результаті застосування різних методів аналізу. Політично відносить себе до "помірних".
Досить показово (і не дивно), що в міру зростання доходу й інтеграції в "істеблішмент" падає рівень соціального критицизму. Якщо в першій групі вищий показник по цій шкалі - 52%, то в другий і третьої - близько 25%, а в четвертої - усього 4%. Таким же виявився й відсоток виступаючих за радикальні зміни.
Неважко догадатися, що перший тип виявляється самим масовим, оскільки в Американській асоціації психологів її члени молодші 30 років становлять близько 65 %, але настільки ж природно, що найбільшим впливом, авторитетом і благами користується четвертий тип.
З огляду на, що методи першого типу - це скоріше загальногромадянські, а не спеціалізовані методи, а також визначеність позиції четвертого типу, не можна не помітити, що основний тягар рішення дилеми "теоретична або прикладна наука" лягає на середні дві групи.
Саме цим групам доводиться вирішувати проблеми, пов'язані з якісним розходженням діяльності "теоретика" і "практика". Узагальнюючи результати дискусії із проблем прикладної соціальної психології, що пройшла в 1973 р., М. Дойч виділив наступні параметри цього розходження.
Теоретик прагне аналізувати свій об'єкт, розкладаючи його на змінні, прагнучи їх ізолювати для точного встановлення причинно-наслідкового зв'язку. Практик (соціальний технолог), навпроти, комбінує різні змінні. По вираженню С. Московичи, практик робить комбінацію ("колаж") з теорій замість того, щоб покладатися на яку-небудь одну з них. Також він ставиться й до методів.
Далі, існує розходження в галузі впевненості у власній правоті.
Теоретик, як правило, більше скептично й самокритично ставиться до своїх досягнень, добре усвідомлюючи їхню неповноту й відносність істини, що втримується в них. Він розуміє, що повинен (по вираженню Г. Теджфела) пишатися своєю скромністю. Соціальний психолог, хоча б для досягнення психотерапевтичного ефекту у відносинах із клієнтом, зобов'язаний демонструвати повну впевненість у своїх проектах і їхній ефективності. Він задовольняється тим, що вони "працюють".
Теоретик тяжіє до відкриття цікавих і неочевидних фактів, високо цінує теорію, здатну пророчити раніше. Практична цінність теоретичного відкриття може спочатку бути неочевидної. Але для практика саме ця сторона здобуває першорядне значення, так само як і вартість практичного впровадження відкриття.
У той час як для теоретика вміння підтримувати гарні відносини з людьми відходить на другий план, хоча й не втрачає значення, для практика здатність установити контакт (сподобатися, зробити гарне враження) з людьми, що найчастіше сильно відрізняються від нього по своїй підготовці, рівню утворення, поглядам і т.п., висувається на перше місце. Він повинен уміти переконувати, "продавати свій товар". На відміну від теоретика практик повинен уміти розбиратися в самому собі, своїх мотивах, почуттях, оскільки часто вони можуть (так само як і в психотерапевта, психолога-клініциста) бути індикатором тієї або іншої проблеми в тій мережі соціальних зв'язків, у яку він включається при рішенні своїх завдань. Досить істотно різняться соціальні ролі теоретика й практика. Якщо для теоретика головне - це знання про соціальні інститути, то для практика - підвищення їхньої ефективності. Ці ролі, зрозуміло, не існують у чистій формі, але розходження між ними проявляється чітко. Практику ціль задається ззовні. За її реалізацію він одержує винагороду, звичайно більше високе, ніж теоретик за свою роботу. Критерієм істинності для нього служить ефективність, причому віддалені, нехай навіть необоротні ефекти його не цікавлять.
Виконуючи різні соціальні ролі, теоретик і практик часто вступають у конфлікт. Практик називає теоретика непрактичним, теоретик практика дурнем. До цього пункту М. Дойча варто додати, що теоретики дивляться на практика або як на паразита, що використовує плоди чужої роботи, чужих досліджень, або ще більш презирливо, "як на повію, що продає себе тому, хто дорожче заплатить". Скептично теоретики ставляться й до популяризації своїх знань, у той час як практики зацікавлені в пропаганді своїх досягнень.
Нарешті, істотно різне місце в діяльності теоретика й практика займають етичні проблеми. Вони виникають і в лабораторному експерименті, хоча в них є можливість після дослідження зняти деякі негативні наслідки, вони неминучі й у практичній діяльності, де часто від приховання щирих цілей проведеного заходу залежить його ефективність. Перед практиком гостро встають такі питання, як брати участь чи в примусі, чи застосовувати насильство, брехати або говорити правду, кому на шкоду й кому на користь іде його діяльність і т.п. Не менше значення (а на сучасному етапі, можливо, навіть більше) здобувають для соціального психолога проблеми, нерозривно зв'язані майже з кожним з перерахованих М. Дойчем пунктів, оскільки вони стосуються того, як сам учений визначає свою позицію у континуумі "теорія-практика". Це залежить уже від його системи цінностей, мотивації й багатьох інших факторів, що впливають на прийняття принципових життєвих рішень.
Література
1. Брушлинський О.В. Мислення й прогнозування. - К., 2004
2. Брушлинський О.В., Тихомиров O.K. Психологія мислення // Тенденції розвитку психологічної науки. - К., 1989.
3. Василюк Ф.Є. Психологія переживання. - К., 1999.
4. Дилигенський Г.Г. Соціально-політична психологія. - К., 1996.
5. Лебедева Н.М. Введение в этническую и кросс-культурную психологию. - М, 1998.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
