Kursovik (715144), страница 13
Текст из файла (страница 13)
На сьогодні в Україні провели сертифікацію більш 300 промислових підприємств, сертифіковане 308 видів промислової продукції, 22 з який підлягають обов'язкової сертифікації. Більш 80 відсотків продукції сертифіковане в системі УкрСЕПРО, кожен п'ятий вид – у міжнародній системі сертифікації країн СНД, 6,2 відсотки сертифікований відповідно до багатосторонніх угод між країнами світу.
Середній термін дії сертифікатів по Україні склав 2,3 роки.
Спостерігається збільшення постачань сертифікованої продукції на зовнішній ринок. Усього в 1995 році Україна поставила на експорт 42,1 відсотка сертифікованої продукції проти 39,7 у 1994 році і 33 відсотків у 1993 році. Причому в Росію було поставлено 43,2 відсотки цієї продукції, у Китай – 12,1 відсотка, Швейцарію – 7,8 відсотка, Ліван і Єгипет – по 4,6 відсотки.
У той же час аналіз показав, що з обстежених промислових підприємств тільки на кожнім 20-м проводилася сертифікація продукції. Унаслідок цього частка обсягу сертифікованої продукції в загальному обсязі виробництва промислової продукції ще залишається низкою і складає тільки 6,3 відсотки (у 1994 році – 3,6 відсотки)1.
З метою забезпечення належного контролю за вірогідністю сертифікатів про походження товарів з України, зміцнення експортного потенціалу України наказом Гостаможкома України2 затверджене Положення про верифікацію митними органами сертифікатів про походження товарів з України. Відповідно до даного Положення верифікація сертифікатів може здійснюватися шляхом перевірки їх на автентичність (вірогідність) і шляхом перевірки правильності визначення країни походження товару, зазначеного в сертифікаті про походження.
ГЛАВА IV. ДЕРЖАВНЕ ЗАМОВЛЕННЯ.
В умовах ринку держава як споживач товарів, робіт і послуг стає рядовим суб'єктом господарської діяльності. Однак у силу свого надзвичайного стану в економіці держава залишається найбільшим споживачем і найбільшим розпорядником засобів1. Обмеження випадків утручання держави в господарську діяльність суб'єктів усіх форм власності, установлення твердих критеріїв зміни законодавства про умови господарювання змогло б вдихнути нове життя в державне замовлення, що згідно ст. 1 Закон України "Про постачання продукції для державних нестатків"2 являє собою засіб державного регульований економіки шляхом формування на контрактній (договірної) основі складу й обсягу продукції, необхідної для державних нестатків, розміщення державних контрактів на її постачання (закупівлю) серед підприємств, організацій і інших суб'єктів господарської діяльності України усіх форм власності.
Таке формулювання означає не тільки правову регламентацію обов'язкових планових актів у світлі змішаної економіки, але знаменує собою важливий крок у переосмисленні ролі держави як учасника господарської діяльності.
Разом з тим, згаданий Закон у редакції 1995 р. поки не цілком задовольняє потреби економіки в державному регулюванні за допомогою системи державних контрактів. Закон насамперед враховує нестатку держави, передбачаючи відповідальність за невиконання зобов'язань за контрактом, за відмовлення укласти контракт, невиконання зобов'язань у термін. З огляду на нестабільну ситуацію з дохідною частиною бюджету, також передбачений механізм забезпечення оплати держконтракту. При всій корисності документа, на наш погляд, у ньому зовсім не відбита стимулююча функція державного замовлення. При тім, що Закон характеризує державне замовлення як засіб регулювання економіки, зовсім неясна система його застосування, підстави висновку контракту, вимоги до виконавця. Невизначеної також залишається відповідальність державних органів, що виступають замовниками за невиконання договірних зобов'язань. Цілком типовими залишаються казуси зі збором зернових: держава повідомляє про обов'язковий продаж частини зерна за встановленою ціною, не робить оплату, а на наступний рік ситуація повторюється. Іншими словами, у цьому випадку акт про постачання для державних нестатків узаконює безпроцентне кредитування держави суб'єктами, що хазяюють, і державне замовлення розглядається останніми скоріше як покарання.
Виділяючи власних (вітчизняних) товаровиробників у господарському законодавстві, необхідно уточнити їх статус щодо законодавства з державному замовленні України. У першу чергу, у Законі повинна одержати реалізацію доктрина державного замовлення, що стимулює розвиток вітчизняного виробництва товарів і послуг. Адже розширити виробництво при гарантіях розширення ринку збуту в сучасних умовах легше, оскільки суб'єкти, що хазяюють, не стиснуті в пошуках необхідних засобів, якщо інше не передбачено умовами контракту. У той же час переваги українських підприємств при одержанні замовлення не цілком ясні. У Законі (ст. 3) лише коротко говориться про це: "вибір виконавців замовлення виробляється виходячи з державних інтересів". Дане формулювання представляється дуже мрячної і навряд чи може служити підставою для позову в суд про порушення вимог закону при проведенні конкурсу на розміщення держзамовлення. Тим часом, українським підприємствам складно конкурувати з нерезидентами, що мають досвід участі в подібних заходах. Крім того, складно перевірити, чи буде переважна участь українських підприємств державним інтересом у розумінні того чи іншого відомства, що є державним замовником. У зв'язку з цим пропонується доповнити зазначений Закон нормою про переважне положення вітчизняного товаровиробника в конкурсах на розміщення державного замовлення, про чи обмеження не допуску до урядових тендерів іноземних виробників за винятком випадків, передбачених міжнародними договорами України. Іншою підставою оголошення тендера за участю іноземних виробників може бути відсутність в української промисловості галузі, необхідної для виконання замовлення. У цьому випадку засобу, виділені на оплату замовлення, можуть бути використані для заохочення створення подібної галузі,
Фактична відсутність систематичної реалізації державного замовлення в Україні закріплює хаотичність ринкових відносин і непередбачуваність розвитку конкурентної ситуації в зовнішній торгівлі. Доступ на ринок України в окремій галузі може бути отриманий шляхом перемоги в тендері на великий державний контракт (наприклад, оснащення оргтехнікою і подальше сервісне обслуговування органів виконавчої влади в Україні). Найбільш перспективної представляється позиція стратегічного інвестора (наприклад, DAEWOO), що крім ексклюзивного положення на ринку може й одержує особливе законодавче регулювання господарської діяльності. Найбільш яскравими проявами битви за домінуюче положення на ринках країн, що відкриваються знову, СНД можна вважати тендер на продаж пакета акцій "Связь-инвест" і "Сибнефть" у Росії. У даний час подібна ситуація складається навколо приватизації Укртелекома. Поновлення систематизованих закупівель для державних (урядових) нестатків в Україні зняло би частину ажіотажу, допомогло визначити можливості збуту окремих компаній, знизило інтенсивність формування кримінального середовища навколо урядових тендерів на продаж компаній, що займають монопольне положення на ринку України. Державне замовлення з його передбачуваністю і вивіреними умовами додасть гнучкість твердої закономірності ринку – необхідності жертвувати суб'єктами, що хазяюють, заради виживання в галузях з обмеженими ринками збуту.
Однак під системною реалізацією державного замовлення не слід розуміти повернення до твердої ієрархічної субординації, об'єднаної єдиним загальнообов'язковим планом. Самостійне розпорядження спеціалізованими органами виділюваними їм бюджетними засобами у встановлених законом межах представляються більш раціональним, ніж численні узгодження з вищими органами. Систему повинні утворити загальні принципи і правові норми, що регулюють порядок вибору контрагента й істотних умов договору, доповнені відкриті об'єктивні плани органів, правомочних виступати на найближчий бюджетний період державними замовниками, загальнодоступні правила участі в майбутніх тендерах (вимоги до виконавців, обов'язкові умови майбутніх контрактів і т.п.).
Цікавої і змістовний представляється функція державного замовлення, що делегує: замість створення спеціального державного органа виконання задачі доручається на договірних умовах незалежному суб'єкту господарювання або спеціально створеному об'єднанню (консорціуму), що має у своєму розпорядженні необхідний досвід і кадрами. Таким чином, діяльність суб'єкта, що хазяює, (підприємства, консорціуму й ін.) забезпечується за рахунок особливого статусу в даній галузі господарювання. В даний час делегування функцій відбувається шляхом створення корпорацій і інших форм об'єднань підприємств, що знаходяться в державній власності (Укравтотранс, Укрзалізниця, Укрбудматеріали і т.п.). Небезпека складається в монопольному положенні подібних утворень, оскільки вони мають тенденцію зливатися з центральними органами виконавчої і законодавчої влади, роблячи вплив на розвиток галузі в цілому. У даному випадку важливо не зупинитися на корпоратизації, виведенні з-під контролю Фонду державного майна і наділенні його господарськими повноваженнями. Початий процес розукрупнення і створення самостійних суб'єктів господарювання повинний продовжуватися навіть за умови, що головна організація буде здійснювати частину управлінських функцій від імені держави1.
У міжнародному праві національний режим зовнішньої торгівлі, наданий іноземним інвесторам, означає насамперед наділення їхнім правом виступати виконавцями державного замовлення, брати участь в урядових конкурсах на його розміщення. У зв'язку з цим необхідно обґрунтовано користатися даним інструментом регулювання, а не роздавати держзамовлення усім без конкретних планів, лише під розрахунки на либонь. Погіршення конкурентних позицій українських підприємств на внутрішньому ринку (що є неминучим наслідком розширення кола виконавців державного замовлення) повинне відбуватися в обмін на аналогічне (як мінімум) розширення можливостей українських підприємств за рубежем. Приймаючи в увагу кризовий стан українських підприємств, пільги для них можуть бути навіть більш широкими. У зв'язку з цим пропонується змінити редакцію діючого Закону, або уточнити його новим актом підзаконного характеру про порядок проведення конкурсів на висновок державного контракту. Зокрема, державним органам варто було б керуватися такими правилами при виборі виконавця:
1. Загальні умови виконання державного контракту. Для державних (і інших публічних) цілей державні замовники й інші організації з їхнього доручення можуть здобувати лише такі напівфабрикати, що комплектують і сировину, що цілком зроблені або добуті в Україні, і лише таку готову продукцію, що цілком зроблена або істотно перероблена на території України з напівфабрикатів, що комплектують і сировини, цілком зроблених чи добутих в Україні.
Сьогодення правило не поширюється на випадки, передбачені міжнародними договорами України, на постачання продукції за державним контрактом для використання за межами України, а також якщо письмовим рішенням керівника державного замовника встановлені причини, що перешкоджають виконанню вимог даної норми (невідповідність подібного контракту суспільним чи інтересам нерозмірна ціна продукції вітчизняного виробництва й ін.).
2. Державний підряд на будівельні роботи. Контракт на проведення будівельних робіт за рахунок державних засобів повинний включати умови про використання генеральним підрядчиком, субпідрядниками, виконробами і постачальниками для будівництва матеріалів, сировини й устаткування, цілком зробленого чи істотно переробленого в Україні.
Керівник державного замовника в ході чи висновку виконання угоди може установлювати виключення з правила, передбаченого в частині першої дійсної статті, у відношенні окремих матеріалів, сировини й устаткування через нерозмірну ціну або надмірні затримки, про що необхідно вказати в специфікації до контракту на підставі письмового рішення правомочної особи.
Якщо державною чи замовником особи, що діє від його імені, у ході будівництва встановлені порушення умов контракту, зведення про порушника і характер порушень публікуються в офіційному виданні відповідного державного органа, що спричиняє позбавлення генерального підрядчика, субпідрядників, виконробів і постачальників, причетних до порушення зазначених умов контракту, права укладатися угоди на здійснення будівельних робіт за рахунок державного бюджету протягом трьох років після опублікування.
Держава вправі встановлювати інші умови виконання державного замовлення іноземним виробником. Так, у контракті можуть обмовлятися умови наймання фахівців, встановлюватися обсяг матеріалів національного походження, питання створення суб'єктів, що хазяюють, необхідних для виконання зобов'язань і т.п. Вибір потенційного виконавця буде об'єктивним, якщо держава відмовиться від призначення українських контрагентів, але надасть іноземному виробнику самостійно вибрати контрагента на підставі обґрунтованих критеріїв. До того ж установлені подібним чином господарські зв'язки мають більш сприятливу перспективу розвитку, чим нав'язані через монополіста (спеціалізовану господарську організацію).
При виробленні умов контракту, особливо з іноземними компаніями, уповноважені органи держави вправі обмежувати для виконавця коло постачальників і інших господарських партнерів, використання найманої робочої сили. Проведення робіт з державного замовлення може встановлювати більш тверді критерії визначення негативного впливу на навколишнє середовище. Іншими словами, виконання робіт за рахунок державних засобів необхідно використовувати для підтримки і прогресивного розвитку національної економіки.
Очевидно, у різних галузях економіки можливість дотримувати строгих стандартів орієнтації на вітчизняну продукцію неоднакова, тому кожне з відомств повинне видавати спеціальні акти, що містять принципи і правила проведення конкурсів на висновок урядового контракту, визначення вітчизняного виробника і продукції для даної галузі. Ці акти повинні бути обов'язковими для нижчестоящих державних органів, уповноважених виступати державними замовниками. При розробці принципів і процедур варто враховувати думку суб'єктів, що хазяюють, України, а саме – відповідне чи міністерство відомство повинне опублікувати проект підзаконного акта й оголосити про збір рекомендацій від бажаючих щодо змісту акта, не пізніше, ніж за 60 днів до введення його в дію. Зокрема, одними з напрямків удосконалювання порядку висновку державних контрактів є метод визначення країни походження товару (роботи, послуги), альтернативний і резервний методи, обґрунтування їхньої переваги. Пропозиції, що надходять, і зауваження повинні розглядатися відповідно до Закону України "Про звертання громадян"1 або на умовах, не менш пільгових.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
