118613 (713637), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Ще вчора всі ці рухи досягли своєї головної мети - національна незалежність була завойована. Сьогодні жодне з них не збереглося в первозданному вигляді; більшої їхньої частини взагалі не призначено було зберегтися. Єдине виключення склала Південне Африканська Республіка, що вирішила своє основне завдання тільки в 1994 р. Там, де після досягнення незалежності ці рухи розпалися, ніякі інші політичні чинності не заповнили вакуум, що утворився, і не змогли аналогічним способом мобілізувати національна свідомість, і такі чинності поки не з'явилися.
Може бути, таке положення досить тривожно, але тільки чи Африка в ньому виявилася? Хіба краще складалося положення національно-визвольних рухів у Південній і Південно-Східній Азії, в Арабському світі, у країнах Латинської Америки й Карибського басейну? Та й комуністичні рухи, які захопили владу на географічному просторі від Ельби до Ялу, безумовно, перебувають не в кращому положенні. А якщо глянути на Західну Європу й позаєвропейський мир білих поселенців, чи буде картина сильно відрізнятися? Виниклі там руху, порівнянні з національно-визвольними рухами в Африці й соціал-демократичних рухах також мобілізували суспільна думка в напрямку модернізації й демократизації, і в більшості випадків після довгих десятиліть боротьби виявилися здатними прийти до влади. Але хіба не в такому ж сум'ятті перебувають тепер ці рухи, що проголошують старі гасла, не дуже собі що представляють, за що вони виступають, і нездатні заручитися тепер тією емоційною підтримкою мас, що ніколи становила їхню чинність? Особисто я не бачу між ними великої різниці.
Друга проблема Африки почасти визначається крахом цих режимів. Під їхнім крахом ми маємо на увазі позбавлення їхньої підтримки мас. Вони більше не в змозі нікого мобілізувати. А що стало з тими, хто мобілізував народ, з кадровими керівниками всіх цих рухів, з тими, чиє просування нагору стало можливим завдяки успіху цих рухів - політиками, чиновниками, представниками інтелігенції? Адже це вони відстоювали такий національний проект, і в багатьох змістах саме вони одержали від нього вигоду.
У міру того, як ставав очевидним крах цих рухів, коли мети, за досягнення яких вони боролися, поступово стали відступати за лінію обрію, ці кадрові працівники стали залишати потопаючий корабель, прагнучи до власного порятунку. Ідеологічні обіцянки відходили на задній план, від самовідданості періоду боротьби за національну незалежність не залишилося й сліду, багато хто вступили в конкурентну боротьбу, де найчастіше законну діяльність було важко відрізнити від незаконної.
Все це, поза всяким сумнівом, мало місце в Африці в 1990-е рр. Але хіба продажність і корупція цинічної еліти - явище, властивій тільки Африці? Я в цьому сумніваюся. Точно т же саме відбувається в Латинській Америці й в Азії. Ці явища характерні й для колишнього комуністичного миру. Досить лише переглянути газетні заголовки, щоб переконатися в тім, наскільки корупція в Африці блідне в порівнянні з тим, що щодня стає відомим в Італії і Японії, у Франції й Сполучених Штатах. Але й у цьому, звичайно, немає нічого нового.
Сум'яття виникло не через корупцію у високих сферах, а через те, що занадто більшу частину тих, хто виграв від всесвітнього розвитку середнього класу в період 1945 - 1970 р., потім - після 1970 р. - чортове колесо потягнуло долілиць. Ця група, положення якої істотно покращилося й у соціальному, і в економічному плані, а потім різко погіршилося (у той час, як положення інших залишалося незмінним), являє собою істотну дестабілізуючу політичну чинність, оскільки її представники, що випробовують почуття образи й збурювання, стають прихильниками численних антидержавних і морально-етичних рухів, прагнучи забезпечити свою особисту безпеку й дати вихід власної агресивності. Але й у цьому плані Африка теж нічим особливо не примітна. Якщо й говорити про цю проблему, то вона набагато більше серйозна в Європі й Північній Америці, чим в Африці.
Третя проблема, з якої, як говорять, зштовхнулася Африка, - це розпад державних структур. Очевидно, Ліберія й Сомалі виявляють собою крайні приклади цього явища. Але нам знову треба відійти від крайностей, щоб глянути на проблему об'єктивно. Першої її тридцятилітньому є зниження ступеня легітимності держав у результаті краху національно-визвольних рухів. Другий її компонент укладається в нових антидержавних настроях колишніх керівних кадрів, яким загрожує втрата їхніх соціально-економічних позицій. Однак головною проблемою тут є структурна нездатність забезпечення розвитку в умовах постійно наростаючих вимог демократизації. Ми вже говорили про ті обмеження державних ресурсів, які були викликані стагнацією економіки. Держави були усе менш здатні надавати послуги навіть на тім низькому рівні, на якому вони надавали їх раніше. Це привело до того, що події стали розвиватися по спіралі. Державам ставало усе сутужніше збирати податки. Їхня здатність до підтримки порядку скоротилася. А коли здатність держав забезпечувати безпеку й соціальну підтримку знизилася, люди стали шукати їх в інших структурах, що, у свою чергу, привело до подальшого ослаблення держав.
Але й тут також єдина причина тієї обставини, що в Африці це виявилося з такою наочністю, укладається в тім, що цей занепад державності почався незабаром після створення самих цих держав. Якщо подивитися на це явище у всесвітньому масштабі, можна буде помітити, що протягом більше п'ятисот років спостерігалася сильна тенденція до зміцнення державних структур, що досягла свого апогею наприкінці 1960-х рр., після чого вона стала повсюдно розвиватися в іншому напрямку. На Півночі вона обговорюється під різними назвами: фіскальна криза держав; ріст злочинності в містах і створення структур самозахисту; нездатність держави стримати приплив людей; тиск, надаваний з метою розпуску державних структур соціального забезпечення.
Нарешті, багато хто відзначають місце в Африці крах фізичної інфраструктури й небезпечні тенденції в поширенні заразних хвороб. Це, звичайно, теж вірно. Системи доріг, системи утворення, лікарні перебувають у жалюгідному стані, і положення усе більше погіршується, а грошей на його виправлення, очевидно, ні, і не передбачається. Поширення СНІДу стало великою проблемою. І навіть у тому випадку, якщо його поширення можна буде стримати, залишиться небезпека нових хвороб, розповсюджуваних новими бактеріями й вірусами, що не піддаються медикаментозному лікуванню.
І тут знову слід зазначити, що проблема ця надзвичайно важка для Африки, але вона властива не тільки їй. Точно так само, як ми, видимо, були свідками найвищого підйому чинності державних структур десь біля двадцяти п'яти років тому, зараз ми можемо стати свідками найвищого підйому двохсотлітньої боротьби з інфекційними й заразними захворюваннями. Самовпевненість при проведенні в життя якихось важливих рішень могла привести до ушкодження якихось захисних екологічних механізмів, що викликало до життя нові види жахливих, раніше невідомих епідемічних захворювань. У цьому плані розвал фізичної інфраструктури нам ніяк не допоможе. Як би те не було, у той час, коли в містах Сполучених Штатів з'являються нові форми туберкульозу, навряд чи можна вважати, що ця проблема властива винятково Африці.
Література
1. Санто Б. Інновація як кошти економічного розвитку. - К., 2005
2. Брандт В. Демократичний соціалізм. – К., 2006
3. Бодио Т. Свідомість і політичне поводження: обмеження раціональності політичних дій. - К., 2007
4. Предвечерный Г.П. Основы политической социологии. – Ростов на Дону, 2000
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
