118605 (713623), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

8.Системи рекрутування еліт

Політична практика виокремила дві основні системи рекрутування еліт - систему гільдій та антрепренерську систему, які в «чистому» вигляді зустрічаються рідко. Укорінення однієї з цих систем не є результатом суб'єктивного довільного вибору, а обумовлене рядом чинників: якістю партійної системи, зрілістю громадянського суспільства, однорідністю політичної культури, традиціями, реальним конституціоналізмом.

Систему гільдій характеризують:

• закритість, відбір претендентів на більш високі пости з нижчих верств самої еліти; складні чиновницькі сходи передбачають повільне і поступове просування щаблями службової ієрархії (етимологічно «гільдія» від німецького „Gilde” - об'єднання купців у Західній Європі, яке захищало інтереси і цехові привілеї своїх членів);

• наявність багатьох фільтрів - обов'язкових формальних вимог для посідання тих чи інших посад (партійність, стаж, характеристика керівництва тощо); наголос робиться на політичних перевагах можливих кандидатів, суворому дотриманні правил і розпоряджень класу, організації (партії, руху, клубу і т.д.);

• наступність політичних курсів і висока передбачуваність політичних змін, невелика вірогідність політичних конфліктів; це досягається завдяки тому, що процедура висування потенційних кандидатів на посадові вакансії ґрунтується на підтримці партії;

• нечисленне й обмежене коло селекторату, створюване пред­ставниками вищого керівного органу;

• тенденція відтворення вже існуючого типу еліти, лідерства
  і властивих їм типологічних характеристик.

Ця система не передбачає конкуренції між кандидатами, оскільки сама система влади гранично суворо формалізована та ієрархізована. Система гільдій може панувати лише в політизованих суспільствах із частковою чи повною відсутністю громадянського суспільства. Свідченням цьому є номенклатурна система фільтрації, яка утвердилась у тоталітарних режимах. Номенклатура - це спосіб посідання керівних постів виключно за ознакою належності до правлячої партії. Кар'єрне просування тут поставлене в залежність від повного політико-ідеологічного конформізму кандидата, особистої відданості новому лідеру, навичок кулуарних «апаратних ігор». Номенклатура - основа системи «вождизму», вона домінує в усіх тоталітарних режимах, менш чітко виражена в автократіях і модернізованих демократіях. Свій початок вона бере в непотизмі, коли римські цезарі призначали на синекури своїх родичів чи осіб з найближчого оточення.

Реалізація ленінської концепції «авангардної ролі» партії робітничого класу привела до появи «нового класу», природа якого виявилась інакшою, аніж у теорії. В праці «Новий клас» М. Джилас описав процес виникнення панівного політичного класу в Росії після революції. Цей «новий номенклатурний клас» складала партійна бюрократія. Тут один із гільдійних принципів відбору («походження із соціальних низів») відіграв фатальну роль: ви­сновки Платона і Міхельса здійснились на практиці.

Гільдійна система схильна до бюрократизації, консерватизму, заорганізованості, «консолідації» кадрового застою. Та все ж і вона має свої переваги, до яких можна віднести урівноваженість кадрових рішень, передбачуваність можливого політичного кур­су внаслідок якісної стабільності кадрів, меншу вірогідність внутрішніх конфліктів.

Така система деякою мірою виправдовує себе в країнах, що пережили тоталітарні і авторитарні режими і перебувають на ранніх стадіях утвердження демократії, коли правляча еліта само-зберігається шляхом самовідтворення. Однак гільдійна система відбору явно поступається своєму антиподу і не має історичної перспективи, як і тоталітаризм, де вона була поширена.

Антрепренерська система базується на зовсім інших принципах, для неї є характерними:

• відкритість, широкі можливості посідання керівних постів для представників усіх соціальних груп;

• обмежена кількість інституціональних фільтрів і мінімум формальних вимог до претендентів;

• до селекторату входять усі виборці, якщо це необхідно;

• принцип конкурентності у відборі, який ґрунтується на професійних якостях претендентів на посаду;

• пріоритет особистісних характеристик: індивідуальної активності, здатності до комунікації з електоратом, сприйнятли­вості до політико-ідеологічних інновацій тощо.

Переваги цієї системи: вона є відкритою для енергійних, вольових і підприємливих політиків, передбачає «пошукові» якості в кандидатів в еліту, виявляє обдарованих індивидів у громадянському суспільстві. Антрепренерська система гармоніює з плюралістичною демократією, доповнює її та є її базовою «кадровою технологією». На політичному ринку претендент в еліту поводиться як підприємець: він «пропонує» себе як політичний товар в обмін на легітимацію своїх повноважень громадянами.

Антрепренерська система є більш життєздатною, оскільки вона технологічно забезпечує наступність еліт за формулою «громадянське суспільство - політичні партії - суспільні рухи – домінуючі позитивні якості лідерів цих партій і рухів — електо­ральна конкуренція - досягнення певного статусу в ієрархії державної влади».

Зрозуміло, що в політиці немає математично вивірених розрахованих систем, які дозволяють безпомилково визначити оптимальну селекцію політичних еліт. Тому на практиці обидві системи відбору не спрацьовують у їх «чистому» вигляді. Звичайно недоліки однієї системи компенсуються запозиченням переваг іншої, що також не гарантує високої якості такого поєднання. В президентських республіках щойно обраний президент сам формує свою «команду», до якої нерідко входять функціонери відповідно до номенклатурних принципів відбору.

Крім цього, на селекцію і соціальну результативність еліти значний вплив здійснює якість і тип освіти, соціокультурне середовище та інші соціалізуючі чинники, які діють по-різному в суспільствах з перевагою тієї чи іншої системи цінностей.

9.Концепція пасіонарного поштовху Л. Гумільова

Російський етнограф Л.Н. Гумільов (1918-1992) висунув плідну ідею про етноісторичну обумовленість появи національних еліт. Ключовим у його концепції є поняття «пасіонарність». Він трактує пасіонарність як біологічну ознаку, яка характеризує етнос на певній стадії його розвитку. Звичні усталені форми життя порушуються певним початковим поштовхом, який здійснюється поколінням, що вклю­ає певну кількість пасіонарних особин. Пасіонарій - це особи, які не можуть жити повсякденними турботами без мети, що їх повністю захоплює; самим фактом свого існування вони порушують енергію спокою, звичну обстановку.

Цей суто біологічний поштовх (мутація) створює певну кількість людей, здатних віддавати своє життя заради спільної справи. Це перша фаза - фаза підйому, коли кількість таких людей збільшується. На цій фазі створюється суспільний імператив «будь тим, ким ти маєш бути».

У міру збільшення кількості внутрішньої енергії живої речовини біосфери виникає новий імператив «будь самим собою, але у вищій якості». Вищий ступінь пасіонарності полягає в умінні бути самим собою, бути неповторною особистістю, яка повністю віддає себе своїй справі, а в політиці - служінню своїй соціальній спільності.

На другій фазі пасіонарність знижується, починається дисипація - розсіювання енергії, властивої суспільній системі на час її створення, - і поступове повернення до попередніх форм. На цій фазі «зламу» люди сповідують ідеал певної усередненості, простоти, звичайної кар'єри тощо.

На третій фазі на зміну важкодосяжним ідеалам приходить ідеал активної маси. Це фаза обскурації, її характеризує досить простий ідеал маси «будь таким, як ми, і не намагайся бути вищим за інших». У результаті відбувається депопуляція (скорочення населення), зменшується резистентність (опір впливам зовнішнього середовища) суспільної системи. Всередині неї панує повний безлад. Ця фаза в розвитку людської спільноти є такою ж необхідною, як і фаза старості у людини. Така соціальна струк­тура є нестійкою і в психологічному відношенні, вона не може існувати довго і розпадається на складові частини, причому виживають лише ті, хто не брав участі в історичному процесі (ті особи, які жили в гомеостазі - рівновазі із соціальним середовищем).

Якщо в цей час відбувається новий пасіонарний поштовх, то все починається спочатку: після занепаду етрусків почалось піднесення Риму, після падіння Риму і Еллади почала розвиватись Візантія, після неї - Османська Турція і т.д.

Л. Гумільов наводить такий приклад виходу пасіонарної енергії етносу: перемога росіян, які об'єднались навколо Москви, на Ку-ликовому полі знаменувала якісний стрибок, який перетворив цю перемогу з політичної на перемогу духовну. На Куликове поле вийшли жителі різних князівств, а повернулись звідти жителями єдиної московської російської держави. Ця битва позначила фазовий перехід, який розпочав формування російського етносу.

У концепції Л.Гумільова пасіонаріям протистоять субпасіонарїі. Вони є антиподом пасіонаріїв, їх відштовхує неординарність опонентів за духом і діями. Це соціальний шлак всередині етносу, який у всі часи зациклений на своїх вузькоегоістичних інтересах і примітивних потребах. Субпасіонарії виступили за розп'яття Ісуса Христа, зрадили Жанну д'Арк, брали участь у спаленні Яна Гуса, експропріювали власність законного походження і т.ін.

У гаслі «від кожного за здібностями, кожному за потребами» перша частина характеризує пасіонарія, друга є сутністю субпасіонарія. У політиці конфлікт між бажаним і існуючим - найзвичайнісіньке явище. Пасіонарії прагнуть змінити існуюче за рахунок енергії свого соціального подвижництва, а субпасіонарії займаються «маніловщиною», обираючи ролі соціального парази­тування. П.Сорокін вірно вказав на те, що в революційних потрясіннях гинуть кращі представники роду людського.

Концепція Л.Гумільова видається актуальною, оскільки «кри­тична маса» субпасіонаріїв здатна звести нанівець зусилля будь-якої подвижницької національної політичної еліти. І навпаки, неважко переконатись у тому, що «середні класи» значною мірою відповідають ідеї колективної пасіонарності.

Список використаної літератури

1. Ашин Г.К. Современные теории элиты: Критический очерк. - М., 1985.

2. Бебік В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методо­логія, практика. - К., 2000.

3. Бодуен Жан. Вступ до політології. - К., 1995.

4. Зеркин Д.П. Основы политологии. - Ростов-на-Дону, 1996.

5. Мангейм Дж.Б., Рич Р.К. Политология: Методы исследова­ния. - М., 1997.

6. Мельник В.А. Политология. - Минск, 1996.

7. Политология: Учеб. пособ. для техн. университетов / Под ред. М.А. Василика. 3-е изд. - СПб., 2000.

8. Політологія/А. Колодій, В. Марченко, Л. Климанська, Я. Ко­мина; За наук. ред. А. Колодій. - К., 2000.

9. Холод В.В. Лекції з політології: Навч.посіб. – 2-ге вид., - Суми: ВТД „Університетська книга”, 2003. – 408с.

Характеристики

Список файлов реферата