118601 (713617), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Але до виборчої парламентської кампанії в Білорусі 1990 року О.Лукашенко прийшов випробуваним бійцем. Політика ставала для нього найбільшою пристрастю. О.Лукашенка висунули кандидатом у народні депутати БССР по Шкловському виборчому округу № 310 на зборах уповноважених колгоспу "Маяк". Він переміг у другому турі, отримавши 68,21% голосів виборців. І це була його перша перемога над партрадянською номенклатурою.
Надзвичайно розвинена політична інтуїція допомагала йому орієнтуватися на необхідне відповідно до нових умов. Вже у травні 1990 року з трибуни сесії О.Лукашенко звинуватив ЦК КПБ і особисто першого секретаря ЦК Е.Соколова у тому, що його політика спрямована на захист власних корпоративних інтересів. У останній рік існування СРСР О.Лукашенко стверджував, що заперечення суверенітету буде продовженням "наших мук". Саме він вніс у зал засідань Верховної Ради біло-червоно-білий прапор (символ національно-демократичної опозиції), який тоді саме став державним прапором Республіки Бєларусь. Так почав створюватися стійкий образ чесного, щирого і справедливого політика, захисника народу. Молодий депутат напрочуд швидко знайшов свою політичну нішу між парламентською більшістю й опозицією – став своєрідним посередником, що закликав до компромісів в інтересах спільної справи.
Аналізуючи постать О.Лукашенка, необхідно звернути увагу на разючу відмінність його тодішніх від нинішніх поглядів. Радянський режим він оцінював однозначно негативно, характеризував його як порочний, неефективний, недемократичний. Тепер увесь пропаґандистський талант він спрямовує на підсилення в суспільстві ностальгії за минулим, шкодує про руйнацію колишньої системи і, по-справжньому закликає відновити певні її складові. Якщо на початку 90-х він стверджував, що на селі утворилася кріпосницька, феодальна, командно-адміністративна система врядування, що люди "бояться висловити свою думку", то сьогодні білоруський президент твердо захищає колгоспно-радгоспний лад, переслідуючи тих, хто наважився висловитися "проти". Якщо раніше з основних політичних питань він голосував у Верховній Раді разом з опозицією, то згодом почав підтримувати керівну більшість, а з низки питань опинився в одному таборі з комуністами.
Зміна позиції О.Лукашенка почалася з того, що він став позитивно ставитися до уряду В.Кебича, який всіляко гальмував ринкові реформи, і включився у критику С.Шушкевича, який асоціювався з демократами.
Змінилося також ставлення О.Лукашенка до приватизації. Спочатку він критикував її за те, що вона виродилася в "прихватизацію", але вже в січні 1993 року він закликав голову комісії ВР з економічної реформи Л.Козика виявити громадянську мужність і зняти з порядку денного сесії законопроект про роздержавлення та приватизацію державного майна. До того ж додамо, що О.Лукашенко підтримав і рішення ВР про скасування своєї постанови про припинення діяльності КПБ-КПРС, прийнятої через кілька днів після краху московського путчу.
Згодом О.Лукашенко негативно поставився і до розпаду СРСР. Вже у листопаді 1991 року він голосував проти створення Білоруссю власних Збройних Сил. Потім у ході запеклої парламентської боротьби він проголосував за приєднання РБ до Ташкентського договору про колективну безпеку. Широко відомий міф, дотепер поширюваний самим О.Лукашенком, що він був єдиним депутатом ВР Білорусі, який голосував проти Біловезьких угод.
Зміни у позиції відбиваються і на практичних діях політика. У серпні 1993 року, у розпал політичної конфронтації між виконавчою та законодавчою гілками влади в Росії, О.Лукашенко у складі делегації з чотирьох впливових депутатів Верховної Ради їде до Москви.
Там відбулися переговори про політичний союз Білорусі і Росією зтР.Хасбулатовим та його оточенням. Третього вересня 1993 року у Мінську відбувся організований комуністами та проросійськими політичними силами і підтриманий урядом Конгрес народу Білорусі. Його кульмінацією стала полум'яна промова О.Лукашенка. Під бурхливі овації він заявив, що готовий "навколішках повзти до Росії".
Нові можливості відкрилися для майбутнього президента з обранням його на посаду керівника парламентської антикорупційної комісії. Під тиском опозиції та громадськості проурядова більшість у парламенті на початку червня 1993 року була змушена погодитися на створення "Тимчасової комісії Верховної Ради Республіки Білорусь для вивчення діяльності комерційних структур, що діють при республіканських і місцевих органах влади і врядування".
О.Лукашенко максимально скористався новою посадою. Впродовж роботи комісії О.Лукашенко роздавав інтерв'ю, гнівно таврував загальну корумпованість, багатозначно натякав на сенсаційні викриття, таким чином, провівши ефективну рекламну кампанію своєї діяльності.
Зрештою, Верховна Рада прийняла рішення про припинення діяльності комісії. Але О.Лукашенко набув значної популярності. Не заглиблюючись в обґрунтованість звинувачень, більшість населення побачила в ньому сміливого та безкомпромісного борця з корупцією. А рішення Верховної Ради про припинення роботи комісії трактувалося ним як гоніння за правду.
Феномен О.Лукашенка став несподіванкою для старої партійно-господарської номенклатури. Білоруська бюрократія вирішила пристосовуватися до нових умов не через вибори нового парламенту, а через президентські вибори 1994 року. Однак, за підсумками виборчої кампанії, вона одержала не керованого нового "генсека", як того хотіла, а людину, яка фактично вислизнула з-під номенклатурного впливу.
Обійнявши найвищу в Білорусі посаду, О.Лукашенко енергійно взявся за втілення своїх передвиборних обіцянок у життя. 1995 році він ініціював республіканський референдум з питаннями: про державну символіку Білорусі, про надання російській мові статусу другої державної мови, про економічну інтеграцію з Росією. Хоча депутати Верховної Ради підтримали тільки третю позицію, після тривалого протистояння президент здобув чергову перемогу. На референдумі 14 травня з усіх питань О.Лукашенка підтримало населення, у тому числі й з питання про право президента розпускати парламент у разі порушення останнім Конституції.
Відчувши підтримку населення, О.Лукашенко у жовтні 1995 року своїм указом ліквідував районні Ради народних депутатів у містах і створив у них місцеві адміністрації, що дало йому змогу посилити жорсткість вертикалі виконавчої влади. На підтримку Лукашенка було задіяно на повну потужність всі державні інформаційні ресурси. Як відомо, в Білорусі діють один загальнонаціональний державний телеканал і дві програми держрадіо, що віщають на країну. Є правда близько десятка FM-станцій і кілька місцевих телестудій, але там транслюються виключно розважальні передачі, займатися політикою їм заборонено. З різним ступенем охоплення країни приймаються п'ять російських телеканалів. Є й незалежні газети, але їхній тираж – незначний. Так, наклад наймасовішої президентської газети "Радянська Білорусія" більше, ніж загальний наклад усіх незалежних газет. Крім чотирьох загальнонаціональних тиражних державних газет у кожнім районі видаються районні газети – органи місцевої "вертикалі". Основним джерелом інформації про ситуацію в Білорусі для більшості населення, особливо в провінції, залишається державне радіо і телебачення.
Протягом останніх років у радіоелектронних ЗМІ Білорусі присутній лише один політик – президент. За рік до виборів державні мас-медіа розпочали масовану і цілеспрямовану пропагандистську кампанію. В усіх регіонах при виконкомах було створено інформаційно-пропагандистські групи. Аналогічні змістом групи організовано в трудових колективах. Навіть у школах проводилися політінформації. Позитивна частина офіційного пропагандистського "піару" була такою. Радіо і телебачення нав'язливо повторювали, що до обрання президентом Лукашенка в Білорусі був повний розвал у всіх сферах: економіка не працювала, в будинках не було ані тепла, ані світла, розкрадалося ("приватизувалося") народне майно, панували безвладдя, засилля "націоналістів", розрив з Росією. Як тільки владу взяв у свої руки Лукашенко, все владналося: запрацювали заводи, припинили приватизацію та "грабіжницькі реформи", встановилася тверда влада, вигнали "націоналістів" разом з їхньою "мовай", розпочалася інтеграцію з Росією.
Сюжети, в яких був присутній Лукашенко, ставаи помітно довшими. Почалася неприкрита "роздача слонів". Глава держави їздив по регіонах, трудових колективах і завжди що-небудь таки роздавав: нові будівництва, гроші, обіцянки. Але виїзди його на місця, участь у нарадах мали своєрідний характер. Він зустрічався лише з порівняно "благополучними" категоріями людей (солігорськими шахтарями, працівниками ВО "Горизонт") або цілком лояльними до нього соціальними групами (населення чорнобильських районів, ветерани), і їздив у ті райони й колективи, яким держава в особі самого Лукашенко допомагала (той самий "Горизонт", окремі медичні установи). Офіційні ЗМІ наполегливо формували образ "народного президента" (про якого вперше заговорили в 1994 р. під час перших президентських виборів). Організовувані грандіозні шоу мали створювати враження зустрічей Лукашенка з повноважними представниками народу: Всебілоруські народні збори та ін. За формою це були традиційні радянські з'їзди, з великою президією, урочистою доповіддю, виступами по папірцях людей "від народу", бурхливими оплесками. Однак основним напрямом виборчої кампанії Лукашенка стало не формування позитивного образа президента, а дискредитація опонентів, нагнітання політичної напруженості в країні, посилення конфронтації, розпалення в суспільстві ненависті до політичної опозиції і Заходу. Напередодні референдуму 1996 р. штучне нагнітання владою конфронтації сягнуло стадії психологічної війни. Неодноразово випробувана тактика дала блискучий результат. "Чорна" пропаганда стала стратегічною домінантою виборчого "піару" влади. Адже відомо, викликати в замучених нестатками людей озлоблення легше, ніж добрі почуття. Крім того, дискредитація опонентів була покликана посіяти в масовій свідомості нехитру думку: можливо, Лукашенко і не такий хороший, але інші - ще гірші. Було розв'язано пропагандистську війну проти окремих соціальних категорій, які, за припущенням влади, апріорі є супротивниками режиму, наприклад, приватних підприємців, узагалі всіх багатіїв, що їздять на іномарках. До них, чомусь, було відненсено й представників протестантської конфесії. Сектантів оголосили лютими ворогами "споконвіку православного білоруського народу".
Важливою складовою пропагандистської кампанії Лукашенка став курс на загострення відносин з країнами Заходу. У своєму виступі перед ветеранами 8 травня 2001 р. Лукашенко порівняв політику західних держав стосовно Бєларусі з агресією фашистської Німеччини. Підсилилися обвинувачення на адресу Консультативно-спостережної групи ОБСЄ. Участилися шпигунські історії. У суспільну свідомість наполегливо вколочували думку: Білорусь оточили самі вороги, вона у стані війни, оголошеної Заходом, а всі супротивники Лукашенко - спадкоємці фашистів, п'ята колона, "зрадники". Крім того, штучний конфлікт із Заходом мав на меті завдати превентивного удару можливій реакції світового співтовариства. Міністерство іноземних справ зобов’язали нейтралізовувати "можливість провокацій щодо волевиявлення білоруського народу". Лукашенко махнув рукою на міжнародну легітимізацію президентських виборів. Про це свідчить, зокрема, штучне затягування із запрошенням міжнародних спостерігачів з головної структури ОБСЄ за спостереженням за виборами. Масована пропагандистська кампанія, підсилена практикою репресій та залякування, була покликана нав’язати населенню стереотип: за будь-яких умов, але переможе Лукашенко. Так, у своїй промові на Всебілоруських народних зборах президент багато уваги приділив критиці влади, нездатної "захистити себе", на прикладі дій С.Милошевича і В.Кебича (колишній прем'єр Білорусі, кандидат від "партії влади" на виборах 1994 р., програв Лукашенкові), які, погодившись з волею народу, висловленою на виборах, уступили свої повноваження переможцям. Глава Білорусі заявив, що не вдасться до їхніх помилки і владу не віддасть.
3. Політичний портрет діючого президента Республіки Білорусь
У своїх діях О.Лукашенко не зважав на рамки чинних законодавчих положень. Так, протягом 1995 року Конституційний суд РБ цілком або частково скасував 18 президентських указів. Навіть рішення КС не зупинили О.Лукашенка, у відповідь він видав розпорядження про безумовне виконання скасованих Конституційним судом указів "до внесення змін у законодавство".
Характер ставлення білоруського президента до проблем дотримання законності та демократичних процедур яскраво характеризує його фраза: "Та хіба я дивитимуся на якісь закони, якщо поруч страждає людина? У мене чверть території сьогодні у чорнобильському бруді – а я буду з якоюсь демократією гратися?".
Особливо багата прикладами історія стосунків О.Лукашенка із засобами масової інформації. Він вдавався до цензури ЗМІ, припинив мовлення низки радіостанцій. За допомогою політики батога і пряника білоруський президент фактично зробив білоруські ЗМІ досить слухняною й ефективною частиною своєї державної машини.
Білоруський президент є ініціатором підписання договорів про створення митного і платіжного союзів (6.01.95), Співтовариства (02.04.96) і Союзу (02.04.97) Білорусі та Росії. У січні 2000 року О.Лукашенко обмінявся ратифікаційними грамотами Договору про створення союзної держави з тоді ще в.о. президента РФ В.Путіним. Щоправда, уперше О.Лукашенко відкрито назвав свою політику проросійською тільки 23 березня 1998 року у виступі перед членами Кабміну та представниками білоруського політичного істеблішменту. Своєрідною нагородою для О.Лукашенка стало обрання його 26 січня 2000 року, на установчому засіданні Вищої Державної Ради Союзної держави, головою Вищої Державної Ради.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
