118578 (713599), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Найбільш прагматичною є ситуаційна концепція лідерства. її суть полягає в місткій тезі - "лідер є функція певної ситуації". Тут індивідуальні якості лідера відходять на другий план, а визначним чинником постають конкретні обставини: політична кон'юнктура (кризовий чи стабільний розвиток), національно-державна специфіка, тип політичної системи і культури тощо. В цій концепції пріоритетом є обставини, а лідерські якості відносні. Недолік її полягає в приниженні ролі активності лідера і його вміння зорієнтуватись у певній ситуації і виявити себе в ній з кращого боку.

Більш обґрунтованими видаються положення теорії конституєнтів, яка розглядає феномен лідерства через оточення, його послідовників і конституєнтів (усіх тих, хто взаємодіє з лідером і здійснює на нього вплив). Відносини між лідером і конституєнтами формуються і постають у вигляді ланцюжка взаємопов'язаних елементів: конституєнти - послідовники - активісти - лідер. Вони становлять єдину систему, яка зазнає впливу обставин. Це ніби "віддзеркалена" ситуаційна концепція, оскільки оцінка особистих якостей лідера здійснюється його конституєнтами; вони, а більше всього активісти, вроблять" лідера і цим нейтралізують вплив інших чинників. Ситуацію в цьому випадку визначає оточення лідера.

Психологічні концепції дають психологічне пояснення лідерства. Згідно з 3. Фрейдом, в основі лідерства лежить пригнічене лібідо - переважно несвідомий потяг сексуального характеру. В процесі сублімації він виявляється в прагненні до творчості, в тому числі і до лідерства.

Інтерактивний аналіз є спробою здійснення комплексного дослідження лідерства, він передбачає врахування чотирьох головних аспектів лідерства: рис лідера, його цільових настанов, конституєнтів лідера і системи його взаємодій з конституєнтами. Цей універсальний підхід позбавлений недоліків, розглянутих раніше, але навіть комплексне дослідження лідерства не дає цілісної картини цього феномена, оскільки воно є обумовленим конкретно-історичними умовами, типами політичних систем тощо.

4. Типи лідерства

Вчення М. Вебера про форми легітимації влади стало джерелом для "класичної" типології лідерства. Відповідно до цих форм лідери поділяються на традиційних - вожді племен, старійшини кланів, монархи - їх авторитет ґрунтується на звичаях, традиціях і віруваннях; раціонально-легальних (рутинних) - лідери, обрані шляхом демократичних процедур; харизматичних - наділених, на думку мас, особливою благодаттю, видатними якостями, надзвичайними здібностями, харизмом.

Харизма - це і реальні здібності лідера, і якості, приписувані йому прибічниками, причому перше досить часто відіграє другорядну роль у формуванні харизми, а остаточний образ харизми залежить від політичної фантазії мас. Ідею харизми втілювали в собі Юлій Цезар, Карл Великий, Наполеон, Бісмарк, Ленін, Рузвельт, Ф. Кастро та інші.

Ця типологія є досить простою і оперативною і не відрізняється вигадливістю: в основу першого типу покладено звичай і звичку, другого - розум, а третього - віру та емоції.

М. Вебер покладався на харизматичний тип лідерства: харизматик - це генератор оновлення суспільства в кризові періоди, він здатний подолати опір державної бюрократії в інноваційних процесах. У його теорії плебісцитарної демократії лідер виступає як посередник - арбітр між чиновницьким апаратом і масами, у цій теорії ніби синтезуються в узагальненому образі лідера риси раціонально-легального і ортодоксально-харизматичного лідерства.

У стабільні періоди більш ефективним є раціонально-легальне лідерство, яке консервує історичні традиції і проводить необхідні реформи.

Американський політолог М. Херманн пропонує типологію лідерства, яка ґрунтується на змінних інтерактивного аналізу і виводить чотири узагальнені образи лідерства: прапороносця, служителя, торговця і пожежника.

Лідерів-прапороносців відрізняє власне бачення дійсності, у них є свій проект, заради здійснення якого вони часто прагнуть змінити систему. Лідер сам визначає характер процесів, їх темпи і формує політичну проблематику, оскільки відрізняється високою індивідуальною компетентністю.

Лідер-служитель виступає в ролі виразника інтересів своїх прибічників, у цьому випадку самі виборці формулюють ті завдання, які стають центральними для лідера.

Лідер-торговець має здатність переконувати, тому конституєнти "купують" його плани чи ідеї і залучаються до їх здійснення. У цьому випадку лідерство ґрунтується на взаємовідносинах, які лідер встановлює зі своїми виборцями. Особливого значення набуває стратегія, до якої він вдається, щоб досягти підтримки своєї політики.

Лідери-пожежники займаються "гасінням пожеж", тобто реагують на ті проблеми, які навколишнє середовище висуває до їхніх конституентів. Подібні лідери відгукуються на породжувані ситуацією події і проблеми. їх дії визначаються насущними вимогами моменту.

На практиці більшості лідерів притаманні риси всіх чотирьох типів лідерства в досить різній послідовності і поєднанні. Найбільш оптимальним, очевидно, є поєднання якостей лідера прапороносця і лідера-торговця, які доповнюють один одного.

Польський політолог Є. Вятр типологізує лідерів за такими критеріями:

ставлення до ідеології власного руху; це дозволяє виокремити два "чисті" типи - лідера-ідеолога і лідера-прагматика, однак переважна більшість знаходиться між ними;

ставлення до власних прибічників; тут вирізняються лідер-харизматик і лідер-представник; перший формує, а другий виражає волю своїх прибічників;

ставлення до суперників; тут виступають лідер-угодовець і лідер-фанатик; перший прагне до знаходження компромісних рішень, другий - до загострення конфлікту, знищення суперника за будь-яку ціну;

спосіб оцінки дійсності; залежно від спроможності лідера до переоцінки раніше сформульованих положень визначаються відкритий лідер ї лідер-догматик.

Ця типологія є досить умовною, оскільки має полярний характер, без урахування проміжних типів лідера. На наш погляд, набагато важливіше провести аналіз соціально-історичних умов, що формують суспільну потребу в конкретному типі лідера. Детермінуючими чинниками появи того чи іншого лідера є:

стан соціально-класової структури суспільства, переважання в суспільстві поляризованих верств (надбагатії, люмпени, маргінали тощо);

наявність певних цінностей в генетичному коді суспільства;

укорінення демократичних норм і цінностей;

співвідношення діючих субкультур і якість політичної соціалізації;

ефективність партійної системи;

статус держави в системі міждержавних відносин.

Аналіз свідчить про те, що найбільш поширеними є демократичний (ліберально-демократичний), авторитарний, харизматичний і тоталітарний тип лідерства.

За змістом і соціальною результативністю діяльності також виділяють цезаристський, плутократичний, популістський і професійний типи лідерства. Перший втілює в собі необмеженість влади; другий презентує найбагатші верстви; третій є диктатором по суті, завуальованим доброзичливими патерналістськими мотивами (загравання з масами); четвертий - глобальний стратег, інтелектуал, мораліст, гуманіст; цей тип оцінюється найбільш високо.

5. Лідери і стиль поведінки

Класифікації лідерів за стилем поведінки приваблюють своєю можливістю прогнозувати імовірні дії керівників і певною мірою осягнути логіку їх повсякденної діяльності. Безперечну унікальність мали стилі Б. Леніна, Й. Сталіна, М. Хрущова, Л. Брежнєва, Ю. Андропова. Характерними рисами вирізняється стильова манера М. Горбачова, Б. Єльцина, Г. Зюганова, В. Жириновського та інших.

"Перші" політичні особи - це реальна даність, і всі особливості і вади лідера є неминучою реальністю на весь термін його повноважень. Але, визначивши укорінений стиль поведінки претендентів на „перші ролі” в державі, можна внести корективи в передвиборчі баталії і зорієнтувати електорат у прийнятному для здорового глузду напрямі.

Політична наука традиційно виділяє п'ять політичних стилів за ступенем домінування тих чи інших якостей: параноїдальний, демонстративний, компульсивний, депресивний та шизоїдальний. В історії зустрічались лідери, які поєднували декілька стилів. Параноїдальному стилю відповідає тип лідера "розпорядника-патрона". Такій особистості властиві помисливість і недовіра не лише до опонентів, але й до найближчого оточення, невгамована жадоба влади і "жорсткий" контроль над усіма суб'єктами політики. Дії такого лідера підвладні емоціям і не завжди узгоджуються із законами логіки. Такі політики абсолютизують істинність своєї особистої політичної позиції і органічно не здатні на компромісні рішення. Ментальність такого лідера має дихотомічний характер, тобто політична реальність розглядається ним через крайності: "наші" - "не наші", "друзі" - "вороги". Таке мислення обертається постійною маніпуляцією підлеглими, нагнітанням інтриги в "коридорах влади", генеруванням конфліктів між підлеглими і наближеними з метою нейтралізації згуртованої опозиції.

Соціальна небезпека такої особистості особливо відчутна в суспільствах, позбавлених усталених демократичних традицій і з перевагою підданської політичної культури. Цей лідер, з одного боку, створює в суспільстві атмосферу загальної підозрілості і розкладає його "рецептурою" своєї поведінки, а з іншого боку - здатний силовим тиском реалізувати за найкоротший термін свої стратегічні настанови. Представниками такого стилю є Іван Грозний, Наполеон, Павло І, Й. Сталін.

Демонстративний стиль першим описав Е. Парего. Він згадує такий вид "залишку", як "інстинкт товариськості" (потреба лідера у визнанні з боку керованих ним організацій, партій тощо). В синтезі з іншим "залишком" - "потребою в демонстрації власних почуттів" - цей інстинкт набирає форми політичного "артистизму" лідера, гри " на публіку", бажання зняти дивіденди пошанування, залучити на свій бік афекти натовпу. Його поведінка передбачувана, оскільки "керується" хвилинними симпатіями підлесників і мітинговою лояльністю. Це емоційно залежна особистість, критика на її адресу виводить її з рівноваги, що обертається нестабільністю політичних акцій.

Представники цього стилю не схильні до копіткої і плідної політичної роботи і не мають належної політичної витривалості, їх дії ефективні лише в ситуаціях психологічного дискомфорту і здатні "заряджати", але не прагматизувати власну енергію в конструктивне русло. "Артисти" найчастіше з'являються в переломні епохи на їх початковій стадії, коли ще не розпочато творчу роботу. До них можна віднести О. Керенського, Л. Троцького, Р. Рейгана (М. Горбачов - це особливий випадок, оскільки "артистизм" тут поєднується з компульсивністю).

Компульсивний стиль є характерним для лідера, який робить ставку на безумовний постійний успіх, незалежно від можливостей. Спрямованість на досягнення успіху за всяку ціну пов'язана з надмірним догматизмом у дрібницях, фанатичною прихильністю до регламентації діяльності, відсутністю гнучкості в мисленні і діях. Для "відмінника" політика - це тріумфальна хода, тому невдачі та екстремальні ситуації можуть вивести його зі звичної рівноваги і навіть ввергнути в паніку. Сам жертва позірного успіху, він може зробити жертвою все суспільство, навіть при щирому бажанні ощасливити всіх громадян. М. Горбачов і Л. Брежнєв при їх зовнішній відмінності є представниками саме цього стилю лідерства.

Депресивний стиль характеризує лідерів, позбавлених самостійного політичного обличчя і чіткого плану дій, які пасивно йдуть за плином подій; вони сповнені песимізму, безвільні і насилу несуть вагу державних обов'язків. Вони можуть покладатись на сумнівні авторитети випадкових людей, як це сталось в епоху правління Миколи II Романова, "Распутінщина" виявила недієздатність останнього монарха цієї династії.

Шизоїдальний стиль доповнює депресивний. І представником такого стилю є лідер - "одиночка", самоізольований від участі в конкретній політиці, який обирає позицію стороннього спостерігача і перекладає відповідальність на інших. Він вичікує, але статус лідера примушує його зробити вибір і об'єднати свої зусилля з якимось рухом. Політичний "апетит" такого лідера посилюється в міру розширення владних повноважень. Ці характеристики властиві політичній біографії В. Леніна і якоюсь мірою В. Єльцину на останньому етапі президентства.

6. Культ особи

Стильові особливості лідерів неминуче пов'язані з таким неординарним феноменом, як культ особи. Політичній історії відомі декілька різновидів цього одіозного явища.

Культ особи виникає з культу влади, а зловживання владою передбачає ряд ступенів послідовного погіршення її суті:

доступ до ресурсів влади потенціально містить у собі імовірність зловживань;

у процесі реалізації влади в її носія посилюється переконання в цілеспрямованості і соціальній корисності здійснюваних ним акцій;

звеличання на адресу носія влади знижують тим самим рівень оцінки його діяльності;

применшення значущості мети неминуче "розводить" її з лідером; мета переміщується на другий план інтересів лідера;

безкарність і безконтрольність породжують у носія влади почуття власної незалежності і вищості над підлеглими.

Таким чином, у цьому ланцюзі логічно поєднуються суб'єктивна схильність лідера до санкціонованої ним "сакралізації" власної влади. Однак культ особи "нагорі" може виникнути лише на культі безособовості "внизу". Розглянемо це на прикладі СРСР.

У Радянському Союзі передумови культу лідера формувались віддавна, помалу і непомітно; тяжіння до політичної єдиноначальності стало соціокультурним архетипом і було закріплене номенклатурно-апаратною системою. Політичні настанови номенклатури так чи інакше вели до визнання необхідності вождя і возвеличення його діяльності. На формування такого роду авторитарної настанови впливають:

Характеристики

Список файлов реферата