118564 (713588), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Контреліта в сучасній Україні досить неоднорідна, однак умовно єдиним показником для неї є іноді нестале, тимчасове несприйняття влади, окремих її гілок, діяльності окремих діячів з правлячої еліти. Представники цієї частини політичної еліти завжди готові зайняти місце правлячої еліти, як, до речі, і представники регіональної і міжрегіональної еліти. Останні, зазвичай, мають значно більший авторитет і вплив на електорат у регіонах, ніж навіть правляча еліта, яка у цьому плані завжди очікує підтримки регіональної та міжрегіональної еліти.

Особлива складність формування сучасної української еліти, зорієнтованої саме на позитивні державотворчі процеси, зумовлена неоднозначністю історичного минулого нашої політичної еліти. Десятиліттями українська еліта змушена була боротися проти когось, а не за щось, змушена була руйнувати, бо можливості будувати, і насамперед власну державність, вона була позбавлена.

Сучасна "нова" еліта в Україні і, на жаль, навіть її краща частина, яка спробувала започаткувати нове, справді демократичне суспільство і свято вірила в це, стоїть перед загрозою, хоч як це парадоксально, якщо не перетворитися на тоталітарну еліту, то набути рис деспотизму, відірватися від власного народу. І однозначних рецептів для запобігання цій ситуації практично не існує. Цьому може зарадити широка відкритість суспільства, гласність і свобода слова, які б нікому не давали переваг у володінні засобами масової інформації.

З кінця XIX ст., коли у багатьох країнах сформувалися політичні партії парламентського типу, почала створюватися і така особлива група політичної еліти, як партійно-парламентська еліта.

В Україні, зрозуміло, така еліта почала формуватися фактично з 1990 р. її як феномен розглядають у своїх працях такі політологи, як А. Білоус, Б. Гаєвський, М. Слюсаревський, В. Литвин, А. Пахарєв та ін.

Генеза партійно-парламентської еліти в Україні досить своєрідна. Фактично вже в 1990 р. після виборів до Верховної Ради України XII скликання така еліта складалася з комуністів (85 %) і безпартійних (15 %). Через п'ять років (1996 р.) у Верховній Раді XIII скликання з 420 депутатів 259 вже представляли різні політичні партії, а в 1998 р. (Верховна Рада XIV скликання) партійно-парламентська еліта ще більше різнилася за партійною ознакою. Найчисленнішими в парламенті були представники Комуністичної партії України, Руху, Громади, НДП, Соціалістичної партії України.

Процеси, що відбуваються нині в Україні, суттєво відрізняються від тих, що спостерігаються в інших посттоталітарних країнах Європи, у колишніх республіках СРСР, а відтепер суверенних державах. Значну роль у цих процесах відіграє в нашій державі не правлячий клас чи певна політична сила, а саме політичний лідер, особа як головна фігура, що визначає перебіг найважливіших політичних процесів. І це природно, оскільки Україна, не применшуючи при цьому ролі всього українського загалу, фактично завжди була суспільством лідерського типу. Князі, гетьмани, полководці, провідні політики здебільшого відігравали домінуючу роль у виборі шляхів суспільно-політичного розвитку країни.

Політичних лідерів сучасної України фактично можна поділити на два типи:

• "поступливий" лідер, тобто той, хто під відповідним тиском намагається зберегти раніше існуючу систему в країні, або лідер консервативного типу;

• "інверсійний" лідер, якого визнають і якому сприяють не так завдяки наявності у нього відповідних особистих заслуг, як внаслідок переслідування його владою чи через критику ним інших лідерів або політичних сил.

Лідерів, які обстоюють ідеї справді революційних (у найкращому розумінні цього слова і явища) перетворень в Україні, сьогодні ще надто мало.

Аналізуючи феномен сучасного політичного лідерства в Україні, неможливо щодо багатьох лідерів однозначно відповісти, є вони лідерами загальнонаціональними чи регіональними (інтереси яких соціальних груп вони обстоюють і захищають, яке їх ставлення до існуючого суспільного ладу — функціональне, дисфункціональне чи стабілізуюче). Іншими словами, не бракує так званих розмитих лідерів, які діють адекватно суспільно-політичним змінам і колізіям. А тому ситуація, коли з'являється дедалі більше лідерів популістського характеру, загрозлива для України, Відтак в українському суспільстві сьогодні постала гостра потреба в сильних лідерах, спроможних взяти на себе всю повноту відповідальності за долю нації, а не лише за долю тих, хто віддав за них голос на виборах.

Досягненням молодої української демократії багато фахівців вважають політичний плюралізм, багатопартійність — утворення понад сто політичних партій різного ідейного спрямування. Втім, кількість партій ще не є запорукою існування сильної, консолідованої політичної еліти, та й сам процес зростання багатопартійності в Україні за своїми наслідками принципово відмінний від того, що спостерігаємо в інших країнах світу. Там провідні політики дедалі меншою мірою ототожнюють себе з відповідними партіями, а виборці роблять вибір саме між особами політичних лідерів, а не між партіями і їх програмами. Громадян цікавить лідер насамперед як особа, кандидат, якому можна довіритися і на якого можна покластися. Десятки ж лідерів в Україні, особливо на останніх березневих виборах 1998 р. до Верховної Ради та місцевих органів влади, образно кажучи, "сховалися" за партії, а не виграли вибори саме як особистості. Фактично за ними стоїть не електорат, а лише прихильники політичних партій. І це погано, оскільки політичний лідер повинен інтерпретувати і представляти загальнолюдські, групові, партійні, корпоративні інтереси, інакше він просто не матиме відповідної підтримки з боку громадян. До того ж багатьом політичним лідерам в Україні бракує вміння взагалі діяти, управляти саме з урахуванням особливостей соціуму своїх прихильників, громадян України.

Політичні партії є невіддільною складовою політичної системи будь-якого суспільства, оскільки виконують фактично такі чотири групи найважливіших функцій:

• владні функції — боротьба за владу, її розподіл, здійснення, участь у формуванні політичної системи суспільства, всіх ланок державного апарату, вплив на діяльність політичної еліти;

• представницькі та легітимаційні функції — представництво інтересів і захист прав виборців, легітимація цих інтересів, активізація та об'єднання різних верств населення;

• ідеологічні функції — формування політичних доктрин та суспільної ідеології, утворення так званої політичної людини.

• внутрішні функції — всі види внутріпартійної діяльності. Політичні партії суттєво стимулюють активну участь громадян у

політиці, впливають на політичну діяльність парламенту та уряду, сприяють здійсненню політичних прав громадян, забезпечують постійний політичний зв'язок між суспільством і державою.

Важливо враховувати й те, що успішна демократизація багатьох суспільств пов'язана з ефективною дією партійних систем, які сформувалися і функціонують в цих суспільствах.

Залежно від кількості політичних партій, які беруть участь в управлінні державою, партійні системи поділяють на одно- і багатопартійні. Найпростішою є так звана двопартійна система, для якої характерна наявність двох великих політичних партій, що ведуть боротьбу за виборні місця на всіх рівнях влади. Такими є партійні системи Великобританії (консерватори і лейбористи), США (республіканці і демократи) та ін. Наявні в цих та інших країнах інші партії об'єктивно не впливають на розстановку політичних сил і на відносини, рівновагу між двома основними партіями.

Справді демократичне суспільство існує тоді, коли партії виникають як волевиявлення рядових громадян і справді виконують роль посередника між владою і народом. Втім, більшість партій в Україні свого часу створювалися зовсім не з волі мас, знизу, а з волі, ініціативи одного чи кількох лідерів.

Наявність в Україні багатьох політичних партій, які при цьому аж ніяк не легітимно репрезентують інтереси громадян перед державою, спричиняє ситуацію, коли владні структури фактично опиняються віч-на-віч з доведеними до відчаю громадянами. Конфліктний потенціал у суспільстві надто високий, фактично кожен другий громадянин тією чи іншою мірою перебуває в опозиції до власної держави. Отже, неконтрольована соціальна енергія настільки велика, що може врешті призвести до соціального вибуху.

Багатопартійність в Україні аж ніяк не визначає економічної політики держави і практично не впливає на неї, хоча немає жодної партії, яка не декларувала б своїх програмних засад саме у соціально-економічній сфері, здебільшого керуючись власним корпоративним партійним інтересом.

Справжнє "обличчя" багатьох політичних партій в Україні за зазначених обставин впізнати і визначити нині важко. Наприклад, що є соціалістичним у двох соціалістичних партій, республіканським — у трьох республіканських, християнським — у християнських тощо. Тож не дивно, що більшість партій "розмиті", мають невелику кількість членів, первинних осередків.

Слабкість політичних партій безпосередньо пов'язана з інтенсивною соціальною стратифікацією (соціальним розшаруванням суспільства). При цьому посилання на необхідність мати вагому частку середнього класу у державі цілком об'єктивні. Середній клас забезпечує існування сильного центру, у тому числі й партій, які його підтримують. Ще Аристотель зазначав, що "ті держави мають хороший устрій, де середні люди представлені у найбільшій кількості... коли ж одні мають надто багато, а інші нічого не мають, виникає або крайня демократія, або олігархія у чистому вигляді, або тиранія саме під впливом протилежних крайнощів". Поки що, на жаль, така загроза в Україні існує, бо процес соціальної стратифікації суспільства тривалий, складний, болючий.

Політична діяльність завжди спрямована на завоювання і утримання контролю над таким специфічним ринком, яким є ринок влади. А тому точиться боротьба загалом за контроль над політикою та іншими сферами суспільної діяльності. Це об'єктивна реальність.

Політична боротьба — явище закономірне, оскільки в суспільстві постійно стикаються інтереси різних політичних сил, які є суб'єктами політичних відносин. Це політики, політичні партії, об'єднання, блоки.

Різними є і форми політичної боротьби. Це може бути відкритий збройний конфлікт, збройне повстання, громадянська війна, страйк тощо. Все залежить від конкретної суспільно-політичної ситуації у країні, співвідношення, характеру і особливостей сил, що борються між собою.

Центристська сила у вигляді будь-якого структурного об'єднання не з'явиться доти, доки не переможе філософія здорового глузду, політика розумних компромісів. Центризм в Україні може бути сформований і на позапартійній основі. Хоча б тому, що жодна з існуючих партій поки що неспроможна стати ядром партійного центризму.

Об'єднана центристська сила в нинішній Україні має бути не просто силою намірів, а прогресивною силою творення.

Серед обставин, які прискорили б формування центристської сили, можна назвати саме бажану і необхідну юридичну перереєстрацію політичних партій. Вона потрібна тому, що більшість з них далекі від тих партій (за характером, суттю, діяльністю), які задекларували себе кілька років тому. Багато політичних партій так і не позбулися дитячої хвороби становлення та й авторитету відповідного не зажили. Фактично серед усіх партій в Україні сьогодні хіба що три — НДП, РУХ, СДПУ(О) — спроможні заявити: "Ми партія особистостей, що відбулися". Від десятків інших лишилися хіба що назва, лідер, гіпертрофована амбітність, претензії на месіанську роль. І не більше.

Невизначеність стратегічної лінії багатьох політичних партій, їх організаційна слабкість, брак авторитету цілком зрозумілі: більшість з них виникли не як потреба мас у реалізації власної ідеї, ідеології, а як противага єдиній — комуністичній партії, яка донедавна була для всіх подразником, об'єктом критики. Додамо до цього й те, що більшість політичних партій взагалі не працюють відповідно до своїх організаційно-статутних, програмних засад. Вже це дає підстави порушувати питання про необхідність бодай юридичної їх перереєстрації, в результаті якої багато з них можуть залишитися просто зібранням громадян за інтересами або взагалі, вибачте, фікцією. Таким чином, в Україні є багато політичних партій, але немає багатопартійності в її класичному розумінні.

Позитивно проте, що окремі політичні партії, об'єднання, сили в Україні поступово усвідомлюють, що є потреба у блокуванні, об'єднанні зусиль заради загальнонаціональних, загальнодержавних інтересів. Симптом закономірний і оптимістичний. Він випливає з вивіреної світової практики. У країнах з так званими розвинутими демократіями переважна більшість політичних партій, громадських об'єднань, рухів об'єднуються на стратегічних засадах розвитку своїх держав, зберігаючи за собою право бути самостійними у тактичних кроках.

На жаль, нам до досягнення національної єдності ще далеко, і не тому, що нашим політикам, національній, насамперед політичній еліті бракує здорового глузду, щоб збагнути необхідність такої стратегічної єдності для всього українського загалу.

Характеристики

Список файлов реферата