118536 (713570), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Суспільні науки подають матеріал, у якому аналізують не лише феномен "політика", а й політичні події і явища, що відбуваються в (упіільно-політичному житті, зокрема, України. Такі науки, як демографія (про народонаселення), етнографія (про етноси), герменевтика (наука, що вивчає тексти, у цьому випадку — політичні) та багато інших висвітлюють різноманітні аспекти політичного життя суспільства, "позичаючи" політології свій інструментарій і результати досліджень.

Отже, майже всі суспільні науки тією чи іншою мірою є живильними джерелами політології, а вона використовує їх потенціал для аналізу проблем політичної сфери суспільства. І це істотно відрізняє науку про політику від інших наук у царині людського знання завдяки її міждисциплінарності й системності.

Безпосереднім предметом політології, як відомо, є політична система суспільства, держава, державний устрій, влада і владні відносини, політичні партії, громадсько-політичні рухи, об'єднання, власне політична діяльність, політична культура, політична ідеологія. А відтак усі ці інституції і об'єкти є атрибутами політики як такої, політики як духовного явища.

Вирізняють такі основні види політики: внутрішню, зовнішню і світову.

Внутрішня політика — це сукупність напрямків економічної, демографічної, соціально-інтеграційної, соціокультурної, репресивної та іншої діяльності держави, и структур, різноманітних інститутів, зорієнтованих на збереження, реформування або вдосконалення існуючого соціально-політичного устрою.

Зовнішня політика — це сукупність політичних, економічних, воєнних, соціокультурних акцій держави, її структур стосовно її міжнародного оточення.

Оскільки міжнародне оточення є не що інше, як певні держави, великі міжнародні організації типу ООН, ЮНЕСКО, МВФ, ОБСЄ, НАТО тощо, то й міжнародна політика здійснюється насамперед через відповідні відносини з державами та згаданими організаціями.

Зовнішня політика держави тісно пов'язана з її внутрішнім влаштуванням, а тому народи (нації) насамперед визначають і відстоюють свої території, кордони, дбають про свою обороноздатність і захист національного простору.

Зовнішня і внутрішня політики тісно взаємопов'язані, взаємозалежні. Кожна держава всіляко дбає про збереження і захист власних національних інтересів, хоча реально виникає потреба значною мірою узгоджувати їх з інтересами інших держав і народів. Тому є різні модифікації наукового осмислення суті зовнішньої політики, серед яких найвідоміші і найпоширеніші — теорія політики сили, теорія протидії, теорія цілей і засобів і теорія структурних умов.

Згідно з теорією політики сили, зовнішня політика базується на прагненні держави зробити максимально безпечним свій стан з тим, щоб мати ще більше влади. Сила ж влади залежить від військового потенціалу, економічних, наукових та інших ресурсів. Політика сили властива саме великим, сильним державам (США, Німеччина, Японія, Росія).

Під теорією дії-протидії, або її ще називають інтеракціональним підходом до міжнародної політики, розуміють реакцію держави на певні події в міжнародній системі відносин, що, у свою чергу, викликає певні дії інших держав.

Теорія цілей і засобів пропонує розглядати зовнішню політику як певну ієрархію цілей, відповідно до яких ведеться пошук засобів для їх досягнення.

Теорія структурних умов підпорядковує зовнішню політику структурним умовам, що визначають напрямок і зміст зовнішньої політики на далеку перспективу.

Загалом світове співтовариство вже багато років намагається реформувати і демократизувати зовнішню політику, що свідчить про її складність і неоднозначність.

У практиці соціально-політичних відносин зазначені види поні і нки тісно переплітаються, взаємодіють, доповнюють одна одну. І неможливо уявити зовнішню політику без внутрішньої і навпаки.

Її напрямками виокремлюють політику економічну, соціальну, Цмографічну, національну, аграрну, культурну, технічну, воєнну, екологічну, гсоиолітичну та ін.

Важливо визначити основні функції та особливості функціонування ПОЛІТИКИ.

До основних функцій політики належать:

• всеосяжна охопленість і організація суспільних явищ (тобто політика присутня там, де є суспільні відносини);

• вираження інтересів відповідних суспільних груп, прошарків, класів;

• регулятивно-контрольний вплив на життя, діяльність, відносини людей, соціальних груп, класів, націй, народів, країн, тобто всіх суб'єктів політики;

• соціалізація особистості за рахунок її включення у світ соціальних відносин та ін.

Отже, основні функції політики всеохоплюючі, універсальні. Вони проникають у всі сфери життя і відносини.

Однак політика не лише пронизує всі сфери життя суспільства. За пик іо природою вона тісно пов'язана з економікою, з усіма сферами. Суть цього взаємозв'язку полягає в тому, що економічна діяльність набуває політичного змісту, а політична поведінка і діяльність трансформуються в економічну поведінку. Політика і економіка співвідносяться як об'єктивне і суб'єктивне, як базис і надбудова. За марксистським визначенням, и і и і а і очному підсумку економіка зумовлює політику, концентрується в ній. Характер відносин політики й економіки з'ясовується через поняття "влада" та "інтереси".

Політика щонайтісніше пов'язана з культурою, з духовною сферою життя суспільства.

Культурний зміст політики — це її безпосередній зв'язок з реаліями культури (антикультури), вплив на них, віддавання переваги і т. ін., і моральністю, гуманістичними засадами суспільства, певними ідеологічними процесами. Сюди додаються також релігійні чинники, науковий потенціал тощо.

Отже, підсумовуючи розгляд феномену "політика", її особливостей, Потрібно наголосити, що це явище складне й багатогранне. Політика зачіпає кожну людину або безпосередньо, або опосередковано, змушує якщо не брати безпосередньої участі у політичному процесі, то принаймні рахуватися з політикою.

Політика втілюється, об'єктивується у специфічні форми соціальної реальності — практичні форми політичних відносин класового панування або ж товариського співробітництва соціальних груп; конкретні форми суспільно-політичного керівництва й управління справами держави й суспільства загалом, системи політичної інформації та політичної культури.

Політика постає також як єдність об'єктивного і суб'єктивного, тобто перед тим як стати реальністю, політика об'єктивується у певних явищах соціального життя. Вона визріває у свідомості людей у вигляді політичних настроїв, ідей, сподівань. Набираючи форм соціальних орієнтацій, цілей, програм організації суспільного життя, вона потім реалізується у практичній діяльності, політичних відносинах, стає живими фактами соціального життя.

Політика зумовлена характером суспільства, режимом, який у ньому існує. Вона є, з одного боку, системою об'єктивних відносин, а з іншого — усвідомленою формою суспільної діяльності.

Політика має своїх соціальних носіїв (суб'єктів). Найзагальнішим серед них є суспільство, яке є водночас і об'єктом, і суб'єктом політики. Будучи організованою соціальною системою, суспільство в остаточному підсумку є самокерованим організмом, а з політичного боку — самокерованим соціально-політичним утворенням (державою), яке існує за рахунок реалізації своєї влади.

Існують також більші конкретні суб'єкти політики — класи і соціальні верстви, партії, нації, трудові, адміністративно-територіальні та інші організовані колективи, спеціальні органи управління і в остаточному підсумку — особа (громадянин держави).

Політика не може існувати окремо від культури, моралі, духовності. Мало того, вона є структурною частиною, органічно пов'язаною з іншими частинами цілого. Цей процес потребує окремого і детального розгляду, оскільки він неоднозначний.

Культура як ціле є єдністю частин і існує завдяки їх діалектичній взаємодії і взаємопереходам у межах конкретної структури вищого порядку — суспільства. Перебуваючи в єдності, ціле (культура) і частина (політика) переходять одна в одну, створюючи складне співвідношення загального й особливого, сутності і явища, змісту і форми.

Відносини людини і політики зумовлені характером політичної системи, ідеології, яка панує у державі, системою соціальних відносин. Отже, варто коротко означити основні складові понять "ідеологія" і а "політична система".

Ідеологія — це система поглядів та ідей, у яких виражається ставлення до тієї чи іншої діяльності, погляди, інтереси, мета, наміри людей, класів, груп, партій, суб'єктів влади і політики.

Залежно від існуючих ідеологій будуються й існують політичні системи суспільств.

Суспільствознавці насамперед ведуть мову про суспільну систему. 11а їхню думку, таку систему становлять основні стани, прошарки й інші суспільні групи, створені ними інститути і механізми, що гарантують реалізацію групових інтересів і потреб, їх зв'язки і залежності, які об'єднують зазначені компоненти у суспільство, зорганізоване в державу.

Що ж до політичної системи, то під нею розуміють сукупність політичних організацій, норм, відносин, діяльності і свідомості, які забезпечують панування правлячого стану, співіснування з ним інших суспільних груп, уможливлюють окремим суспільним групам виявляти свої інтереси, потреби і суспільну волю через використання загальних суспільно-політичних інструментів волевиявлення.

Політична система завжди має свою структуру, до якої входять держава та її органи, політичні партії, суспільні організації та рухи, інші об'єднання громадян у поєднанні з нормативно-правовою основою і політичною ідеологією.

У практичній політичній діяльності кожний з названих компонентів реалізує свої цілі, завдання і функції, використовує власні специфічні методи, форми і засоби.

Отже, політична система є субсистемою (елементом) суспільної системи. Остання створює основу для існування політичної системи, визначає спосіб її формування і функціонування. Саме суспільна система визначає основні характеристики політичної системи, сфери її функціонування, можливості вирішення політичними засобами основних проблем суспільного життя.

Політичні системи не є сталими. Вони постійно розвиваються, а то й радикально трансформуються. Розвиток суспільної системи, еволюція суспільних відносин та інститутів сприяє перетворенням у політичній системі, виникненню нових інститутів, механізмів, "правил гри". Елементи політичної системи, своєю чергою, впливають на економіку, культуру, ідеологію суспільства, а відтак і на функціонування суспільної системи.

У політологічних дослідженнях існує проблема типологізації політичних систем, кожна з яких по-своєму унікальна і специфічна. Розглянемо окремі особливості цього процесу.

Однією з перших спроб здійснити такий порівняльний аналіз була типологізація Платона, який виокремив монархію і тиранію, аристократію і олігархію, а також демократію. Показово, що антиподом демократії він назвав тиранію, вважаючи її найгіршою формою правління, а серед усіх форм правління найкращою, на його думку, є демократія.

Аристотель, розвиваючи ідеї Платона, запропонував два основні критерії оцінювання політичних систем: коли можновладці керують в інтересах усіх і коли вони керують виключно у власних інтересах. У першому випадку він виокремив монархію і аристократію, у другому — тиранію, олігархію і демократію.

Глибше дослідив цю проблему М. Вебер. Він класифікував системи залежно від того, як урядовці можуть претендувати на легітимність свого правління, а члени системи — прийняти їх на основі традицій, харизм і етатизму.

Існують й інші особливості типологізації політичних систем. Так, виокремлюють англо-американську, континентальноєвропейську, тоталітарну і доіндустріальні системи. Дж. Коулмен виокремлює конкурентну, напівконкурентну і авторитарну системи, а Д. Ептер—диктаторську, олігархічну, опосередковано-представницьку і пряму представницьку системи та ін.

К. Гаджієв, зокрема, запропонував, окрім іншого, враховувати однолінійну типологію, яка є досить оригінальною. На його думку, з політичного погляду у плані спрямованості, механізму соціального стану громадян існують такі політичні системи:

• рабовласницькі — феодальні — капіталістичні;

• патріархальні, традиціоналістські — раціоналістські;

• колективістські — індивідуалістські;

• диктаторські — ліберальні;

• тоталітарні — демократичні.

У такій класифікації політичних систем враховується співвідношення різних типів типологізації на кшталт: демократія—унітаризм; тоталітаризм — феодалізм; демократія — феодалізм тощо.

У першому випадку йдеться про типи політичних систем, у другому — про типи політичних режимів, у третьому — про форми державно-адміністративного устрою.

Формою організації і функціонування будь-якої політичної системи є певний політичний режим, тобто конкретні процедури і способи організації влади, її установ, організації самоврядування, система ухвалення й забезпечення реалізації рішень та ін.

Політичні режими різняться критеріями співвідношення та взаємодії держави і громадянського суспільства:

• способом формування органів влади;

• співвідношенням законодавчої і судової влад;

• співвідношенням центральної і регіональної влад та місцевого самоврядування;

• становищем і роллю елементів і структур громадянського суспільства (громадян, їх груп, громадських організацій і партій);

• правовою системою, її особливостями і характером;

• співвідношенням правових, соціальних і психічних регуляторів суспільного життя;

• рівнем соціально-економічного розвитку;

• політико-психологічною культурою;

• рівнем політичної стабілізації суспільства;

• характером реалізації силових функцій держави тощо.

За типологією розрізняють демократичні, авторитарні і тоталітарні режими. Різновиди — фашистський, комуністичний, теократичний, ліберально-демократичний тощо.

Розглянемо коротко особливості основних політичних режимів, оскільки вони по-різному зумовлюють життя громадян.

Демократичний режим характеризується гармонійним поєднанням правової соціальної держави і розвиненого громадянського суспільства, де реалізовано демократичні принципи.

Об'єктивно ідеальних демократичних режимів не існує. Зустрічаються суспільства, країни, в яких відповідною мірою розвинені демократичні засади, процедури, соціальні контакти.

Авторитарний режим грунтується на значному зосередженні влади в руках однієї особи або обмеженої групи людей, звуженні громадянського суспільства (тобто політичних прав і свобод громадян і суспільно-політичних організацій, повноважень демократичних інституцій), жорсткому дотриманні, можливо, й непопулярних, але формально легальних вимог (законів).

За авторитаризму вельми характерним є патерналізм (від лат. pater — батько), який виходить з того, що держава, влада мусить по-батьківськи турбуватися про народ. Як наслідок, вона примушує людей до певних дій "для їхнього ж блага". Таких режимів історія зіш досить багато, в різні часи і на різних континентах вони існували: існують нині.

Авторитаризм (від лат. autoritas — влада, вплив) — це така концепція і практика влади, яким притаманні антидемократизм, орієнтація і використання позаправових форм реалізації політичних сил, які реально мають владу. Це також може бути не обмежене правовими нормами й заборонами владарювання окремого тирана, монарха або правлячої кліки. За авторитаризму, як яскраво свідчить і наша недавня вітчизняна історія, взагалі немає правопорядку як такого або ж права і свободи громадян надзвичайно звужені, незабезпечені; фактично бездіяльні, обмежені у правовому аспекті різноманітні громадські організації, об'єднання.

Характеристики

Список файлов реферата