118352 (713475), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Бачинський доводив, що "економічні суперечності, які заходять між Україною та рештою Росії" [5, с.31], неухильно вестимуть до унезалежнення українського народу. Це був підбитий марксизмом підхід до справи, важливий не так аргументацією, як постановкою питання про "потребу політичної самостійності України" (слова І. Франка).
Міхновський зосередив свою увагу на "Переяславській Конституції" 1654 року. Звідти виводив права українського народу мати свою державу. Гасло Міхновського - "Одна-єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ" - збудоване на шевченківських візіях, на вірі в сили молодої інтеліґенції. Тут знову з'являється відгомін природного права народу боротися збройно за своє національне державне життя: "... нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля" [5, с.68].
Теоретичну базу для української національної ідеї того ж 1900 року в статті "Поза межами можливого" висуває Франко. Це найбільш аргументована характеристика не лише нашої, але й будь-якої іншої національної ідеї як складової історичного процесу. Однобічне, оперте винятково на розвитку економічних важелів Марксове розуміння історії Франко заперечує і доводить, що матеріальна продуктивність розвивається тільки там, де присутня боротьба і конкуренція у сфері соціальних ідеалів. "А тут, - пише Франко, - синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного... життя і розвою нації. Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до пановання одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації" [5, с.84-85].
Проводирі Української Народної Республіки на початку своєї діяльності трималися федералістичної концепції, але напад більшовицької Росії на Україну змусив їх, за висловом Михайла Грушевського, до "очищення вогнем" своїх поглядів. З появою Четвертого універсалу Центральної ради самостійницька ідея остаточно перемогла в українській політичній думці.
Дмитро Донцов у книжці "Націоналізм" (1926) назвав Драгоманова та його послідовників, у тому числі провідників УНР, "плебеями", а їхню філософію державності - "провансальством" і зрадою національних інтересів. Це несправедливий суд надмірно праведного судді, який дивився тільки в минуле і не міг знати, що УНР і ЗУНР своїми жертвами, трагічними постатями політиків, а також своїми перемогами повернули українську ідею на шлях, який неухильно вів до майбутнього утвердження державної незалежності України.
Інтеґральний націоналізм Донцова виник не лише як критика "м'якотілості" наших провідників, але і як реакція на більшовизм, збройний опір якому, розглядаючи питання теоретично, можна було чинити тільки на засадах тоталітарної ідеології. Український націоналістичний рух на практиці був завжди оборонним визвольним, патріотичним рухом, який боровся за незалежність України, за право народу мати свою державу. В українську ідею націоналістичний рух вніс патріотичну одержимість, яка мала і свої неґативні сторони, але назагал служила головному законові демократії - національній свободі.
Комуністична верхівка СРСР найбільше боялася відновлення української державності в рамках соціалістичної федерації народів, якою на словах була радянська імперія. На початку 20-х років Москва загравала з колишніми лідерами УНР, виставляючи радянську Україну як державу соціальної справедливості, де також мали б торжествувати національні домагання народу. Частина української інтеліґенції повірила Москві. Не диво, бо тоді вірила Москві значна частина європейської інтелектуальної еліти.
Та швидко все змінилось. Імперська комуністична влада почала проводити порівнянний хіба що з фашистським вигублюванням євреїв геноцид щодо українського народу. Тиранові йшлося не про боротьбу з класовим ворогом, що ним у його уяві була інтеліґенція. Він хотів зупинити взагалі розвиток національної свідомості українців, а для цього паралельно з арештами, вбивствами, засланнями на Сибір українських інтелектуалів вирішив знищити українське селянство, звідки надходив основний приплив національно свідомих людей і кадрів у державні установи. Організований Сталіним та його прислужниками 1933 року голодомор в Україні поклав у землю сім мільйонів хліборобів. Тоді ж, за один рік, знищено понад сто тисяч українських комуністів, які прийшли в партію з надією будувати українську соціалістичну державу. Це були люди, що, подібно до Скрипника та Хвильового, розчарувались у російському комунізмі, чинили йому опір і свідомо йшли на смерть або ж були механічно втягнуті між триби каральної машини.
"Комуністична Москва" перестала вірити "комуністичному Києву": страх перед націонал-комунізмом був такий великий, що почався відстріл українських партійних кадрів усіх рангів без розбору. Микита Хрущов, що його Сталін 1937 року прислав наводити порядок в КПУ, писав: "... Не залишено жодного секретаря районного виконавчого комітету, жодного секретаря Ради народних комісарів, ба навіть жодного депутата. Ми мали починати перебудову з нуля" [6, с.195].
Націонал-комунізм більше не був вірою, а став ширмою українства в 60-і і 70-і роки XX ст. Цитатами з Леніна, який дозволяв собі, як послідовник Мак'явеллі, вимагати від кожного комуніста в Україні знання української мови і водночас створив апарат для ліквідації тієї мови, творча інтеліґенція намагалася захищати національну культуру і свою гідність. І знову Москва вдається до репресій, спираючись на присланих для наведення порядку росіян, а в першу чергу - на видресируваних малоросів.
Володимир Щербицький на засіданні політбюро ЦК КПУ 19 червня 1972 року схарактеризував ситуацію в Україні як небезпечну для радянської влади, звинуватив творчу інтеліґенцію в націоналізмі, долучивши до "злочинців" і Петра Шелеста - за книжку "Україна наша радянська" і за те, що на письменницькому з'їзді той закликав "берегти нашу рідну українську мову".
Це був час піднесення української національної свідомості, розбудженої книжкою Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" та багатьма іншими творами письменників-шістдесятників і дисидентів, які ставили ту ж таки проблему - лицемірність ленінської національної політики. Велике значення мали присвячені цій проблемі наукові трактати Юрія Бадзя, статті на захист інакодумання Юрія Литвина. З людей освічених і незламних у своєму патріотизмі сформувався український рух опору. Політичне мислення цих людей сміливістю і чітким розумінням колоніального становища України перейшло в історію як підготовчий етап до створення Народного руху України і розвалу червоної імперії. Духовними провідниками інтеліґенції стали політичні в'язні: Левко Лук'яненко, Юрій Бадзьо, Вячеслав Чорновіл, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, Валерій Марченко, Василь Овсієнко, Михайло й Богдан Горині та багато інших борців за свободу.
На них орієнтувалися незаарештовані, але взяті під нагляд і підслух найталановитіші письменники. Водночас ідея української державності поширилася в середовищі наукової, гуманітарної і технічної інтеліґенції, яка наприкінці 80-х років створила багато громадських напівлеґальних антирадянських організацій. Так виникла троїста плеяда українських інтеліґентів, що організувала Рух, очолила антирадянські демонстрації і мітинґи, повела за собою народні маси і, зрештою, створила революційну атмосферу, єдиним мирним виходом з якої могло бути тільки проголошення самостійної України.
Спрацював закон передачі української ідеї від покоління до покоління, що ґрунтувався на відновленні попереднього досвіду та пам'яті про віддані жертви за ідею. Кремлівські верховоди у 80-і роки остерігалися повторювати криваві сталінські репресії. Отже, творці української культури і носії національної ідеї, вмираючи на Соловках, на будові Біломорканалу, під кулями в Сандормосі, віддавали своє життя не лише за волю свого покоління, але й за тих, хто в наступні десятиліття заступить їх у цьому світі і підніме прапор самостійності України.
ІІ
Перший заповіт української ідеї виконано двома юридичними діями 1991 року: голосуванням Верховної Ради за Акт проголошення незалежності України 24 серпня і голосуванням всього народу за цей документ на референдумі 1 грудня. На всі прийдешні часи має діяти усвідомлена леґітимність нашої державності, її демократична правова основа. Такого в нашій історії не було. Вперше не повстання, не зброя, не якась партія, що узурпує собі владу, а мирний волевияв усього народу здобуває національну державність. В цій перемозі пульсує кров, пролита за Україну протягом нашої історії, торжествує волаюча правда наших геніїв. Довго виборювана стражданнями народу і саме тому правно здобута наша держава, хоч і далека від ідеалу, є та й буде окриленням духу нації на всі майбутні століття. Змінюватиметься її система правління, яка напевне переживатиме політичні струси, господарські кризи, часи розгубленості і ницості своїх лідерів, але всупереч усьому Україна ставатиме дедалі більше українською, демократичною і європейською.
Успішним виборювачем цього був Народний рух України. Сила Руху виявилась в його загальнонародному характері. Рух у своїх документах синтезував ідеал державності з моральними й демократичними загальнолюдськими цінностями, виступив за свободу не тільки корінної нації, а й усіх етнічних меншостей, які мають політично єднатися з провідним етносом держави.
Саме тоді розпався ідеологічний і військовий обруч, яким комуністична імперія тримала в покорі своїх сателітів у Центральній Європі. Становлення України як незалежної держави мало величезне історичне значення і на міжнародному рівні. Ми не спізнилися, ми повстали в належну хвилину, взялися за руки з усіма народами, що визволялися. Ми, тобто лідери і члени Руху, знали, що комуністична влада може танками розчавити наші збори і мітинґи. Якщо цього не сталося, треба завдячувати насамперед не зовнішнім обставинам, а нашому народові. Комуністична влада була паралізована ланцюгом від Львова до Києва, що його утворили народні маси на підтримку національній ідеї. Вся свідома Україна в думках була на тій дорозі. Так розгорталася мирна революція, збиралися мільйони людей в усіх містах України на підтримку повалення тоталітарного режиму і проголошення Української держави.
Постає питання: чому ж, повставши і проголосувавши за свою державу, наш народ ще не створив громадянського суспільства, яке стоїть над державною владою, керує нею й вимагає від неї чесної роботи? Чому за десятиліття незалежності він не забезпечив собі відповідно до свого багатства, до своїх продуктивних потужностей, зрештою, відповідного своїй чисельності і великій території гідного місця в Європі? Чому, виконавши перший заповіт своїх прагнень, наш народ, ніби втомлений від перенапруги океан, затих, ліниво похлюпуючи вряди-годи млявою хвилею? Якщо національна ідея не спрацювала в умовах державності, то чому?
Колись Костомаров порівнював українців з поляками: "...Це ніби дві галузі, які виросли супротивно: на одній зложено й виховано панство, на другій - хлопство, мужицтво, або, говорячи простіше: поляки - народ глибоко аристократичний, українці - народ глибоко демократичний.... польська аристократія вельми демократична, українська демократія - вельми аристократична" [7, c.69]. Це правда. Наша демократична аристократичність - надмірна амбіційність, пихата обмеженість, безмежна самозакоханість - ось що було і є нині внутрішнім гальмом нашого національного розвитку. Егоїзм пересічних, а ще більше - піднесених, обдарованих високим інтелектом українців призводив до того, що вони воліли бути радше під чужою рукою, ніж значними особами - серед своїх. Найбільше горе непересічного українця - служити братові. Неприязнь до брата така поширена, що стала загальнонаціональним комплексом меншовартості. Ось що було і є нині причиною багатьох, якщо не всіх наших національних невдач.
Ми любили хвалитися своїм демократизмом. Захоплено читали і писали книжки про Запорозьку Січ, де кожен козак мав право кинути багном в обличчя новообраного кошового. А багно демократії виїдало очі нашій державності. Виїдало і тепер виїдає, бо ганьбити не владу, а свою державу стало звичкою не лише прихованих ворогів української ідеї, але й наших показушних героїв, що їх наплодила обкидана болотом демократія. Ми не мали з XIV ст. освяченої спадкоємністю національної влади. Відсутність у нас протягом довгого часу в періоди бездержавності класу справжньої аристократії, верстви, що її покликанням в інших націй була тверда влада над своїм народом в ім'я національної державності - це наше нещастя. Ми мурували свою державу, щоразу починаючи з фундаменту, а наші сусіди свою державність лише добудовували, накладаючи на стерті трони нову позолоту.
В нашій історії чергувалися короткочасні визвольні рухи з довгими періодами "облудливої покірності", які оберталися в часи національного відступництва, добровільного переходу нашої еліти на службу Польщі і Росії. Син Яреми Вишневського Михайло Корибут став, хоч нездарним, та все ж королем Польщі, а Олександр Безбородько, що, за висловом Пушкіна, "скочив у князі з хохлів", був канцлером уряду Катерини II. До речі, це він підказав цариці ідею розділу Польщі, щоб до Російської імперії прилучити майже всю Україну. Можливо, канцлер думав про те, що тоді Україна матиме лише одного ворога - Росію, а з одним ворогом легше воювати, ніж із двома.
Ми не раз так близько були до національної смерті, що й сьогодні стає моторошно, коли, йдучи за спогадами Євгена Чикаленка, подумаємо, що, якби розбився поїзд, яким 1903 року з Києва до Полтави на відкриття пам'ятника Котляревському їхали українські письменники, то нашому національному рухові прийшов би крах. Вся українська еліта вміщалася у двох вагонах того потягу.
Хто міг подумати, що за якихось п'ятнадцять літ, 1918 року, постане УНР з усіма ознаками самостійної держави, а 1919 року Симон Петлюра небезпідставно говоритиме, що за два роки незалежності український народ перетворився в націю!
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
