117928 (713085), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

раціоналізація й доброчинність діяльності людини;

визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність;

існування держави на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини;

договірний характер відносин між державою та індивідом;

обмеження обсягу і сфер діяльності держави;

захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного життя;

утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією.

Історично виникнення класичного лібералізму пов'язане з появою нового для феодального суспільства класу – буржуазії. Однак у класичному лібералізмі свобода ще не вступала в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розглядалася як рівність, свобода для всіх, а індивідуалізм – як розвиток і самовираження особистості.

Ідеологом буржуазного лібералізму Франції першої половини XIX ст. був Бенжамен Констан (1767–1830), який вважав, що свобода утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Свобода людини - - це особиста, громадянська свобода. Права громадянина існують незалежно від державної влади. Політична свобода, держава, на думку Констана, є лише засобом забезпечення громадянської свободи. Влада, яка порушує громадянську свободу, перетворюється на тиранію, ліквідує засади власного існування. Звідси висновок: політична влада, кому б вона не належала – монарху, народові, – не може бути абсолютною. Межі її – у правах особистості.

Англійський мислитель Іеремія Бентам (1748–1832) у творах «Принципи законодавства», Керівні основи конституційного кодексу для всіх держав» сформулював теорію утилітаризму, взявши за основу принцип корисності. Відповідно дії людини мотивуються практичною вигодою, тісно пов'язаною з пошуком задоволення та уникненням страждань. Загальне благо є сукупністю індивідуальних благ. У цьому полягає головний закон соціально-політичного життя. Особистість (її вигода і щастя) є метою, а держава – засобом. І. Бентам заперечував революції, покладаючись на реформи. Завдання держави вбачав у тому, щоб на основі принципу корисності забезпечити найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Цієї мети можна досягти через політику лібералізму: вільний розвиток приватновласницьких відносин, демократизацію державних інститутів, забезпечення законності, підконтрольної діяльності посадових осіб.

Найважливіший постулат лібералізм - встановлення балансу між сферами суспільства та особистих інтересів. Згідно з ліберальним ідеалом мета створення держави - збереження і захист природних прав людини, відносини між окремою людиною і державою повинні мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соціального контролю. У суспільстві надається пріоритет громадян, свободам над політичними, юридичними та моральними нормами. Вплив держави конституційно обмежений, вона не повинна втручатись в економічне життя суспільства. Політичний стиль лібералізму властиві прагматизм, меркантилізм, раціоналізм, спосіб політичних відносин - пошуки і досягнення консенсусу; засоби поліпшення суспільних умов - реформування, філантропія, добродійність.

«Більшість партій – прихильників лібералізму – об'єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947 р. Партіями-засновниками прийнято «Маніфест лібералів». В Європарламенті ці партії (понад 30) мають п'яту за чисельністю фракцію.

Як політична течія лібералізм розвивався не лише в Західній Європі, США, а й у Російській імперії, до якої входила Україна, що було зумовлено розвитком капіталістичного ладу.

В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму – неолібералізм, або «соціальний» лібералізм (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Джеліотті, Дж. Дьюї та ін.).

«Етатистським» різновидом лібералізму є неолібералізм з характерними для нього посиленням державного монополістичного регулювання економіки, інституціоналізацією нових форм державного втручання в суспільне життя.

Неолібералізм (від грецького γεοζ – новий та латинського liberal is – вільний) – сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя; «етатистський» різновид лібералізму зі збереженням принципу демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва.

Практичне втілення неолібералізму дістав політиці «нового курсу» Ф. Рузвельта, особливо в роки Другої світової війни та у повоєнні роки, що було зумовлено значною мірою науково-технічною революцією, яка потребувала значних державних капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери, в охорону здоров'я, освіту і науку, у підвищення кваліфікації робочої сили.

В основу політичної програми неолібералізм лягли ідеї:

консенсусу між тими хто управляє, і тими, ким управляють;

необхідності участі мас у політичному процесі, демократизації процедури прийняття управлінських рішень;

плюралізм форм організації і здійснення державної влади.

Завдяки теоретичним розробкам відомих неолібералів Р. Даля, Ч. Ліндблюма, Ф. Хайєка, Д. Ешера, Г. Олсона формуються принципово нові уявлення про роль і функції держави. Місце ліберальної теорії «держави нічного сторожа» займає ідея «держави добробуту», суть якої полягає в істотній зміні функцій і завдань, тобто втручання держави в економіку, що має на меті створення й підтримку сприятливих умов для конкуренції.

Державне регулювання соціального життя через величезні соціальні витрати і перерозподіл коштів засобом державного бюджету створювало певні соціально-політичні умови для збереження суспільного компромісу. Ідея «відповідальності держави» за добробут усіх громадян, що лежить в основі цієї концепції, протистоїть ідеї ринкового регулювання відносин розподілу, саме ці егалітарні риси теорії і практики неолібералів буди піддані критиці у 70–80-і рр. представниками «неоконсервативної хвилі», які побачили небезпеку для ефективного функціонування капіталів та для існуючої системи цінностей. Нові явища у розвитку країн Заходу вплинули на еволюцію ідеології неолібералізму, деякі з представників якого (Д. Белл, Д. Мойніхен, Н. Глейзер та ін.) сприйняли неоконсервативні ідеї.

Нині ліберальний рух налічує до 110 партій; 60 із них об'єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947 р. В Україні лібералізм як політична доктрина представлений групою різноманітних ліберальних партій і рухів. Його прихильники виступають за формування вільного ринку, забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвиток конкуренції.

Висновок

В представленому рефераті розглянуті основні політичні течії, їх формування та розвиток.

В даний час в Україні політичні течії слабо розвинені. Це пояснюється тим, що протягом тривалого часу традиції політичного плюралізму були відсутні. Одноманітна тоталітарна спрямованість комуністичної ідеології звела майже нанівець і систему цінностей, характерних для інших ідеологій. Як свідчить історія, повернення на шлях цивілізації потребує тривалого часу. Знання цивілізаційного шляху політичного розвитку нині є нагальною потребою.

Список використаної літератури

1. Бабкіна О. В., Горбатенко В. П. «Політологія»: підручник видання 2-ге, перероблене і доповнене – К.: «Академія», 2001. – 526 с.

2. Бебик В. М. «Політологія: теорія, методологія, практика»: Підручник – К.: МАУП, 1997. – 248 с.: іл. – Бібліограф.: с. 236 – 245 с.

3. Брегеда А. Ю. Основи політології: навчальний посібник. – Вид. 2-ге, перероблене і доповнене – К.: КНЕУ, 2000. – 312 с.

4. Горбатенко В. П. «Політологічний енциклопедичний словник»: 2-ге видання, доповнене і перероблене – К.: «Ґенеза», 2004. – 736 с.

5. Кирилюк Ф. М., Обушний М. І., Хилько М. І. та інші «Політологія» – К.: Здоров’я, 2004. – 776 с.

Характеристики

Список файлов реферата