117891 (713050), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Події останнього часу свідчать про те, що ми є свідками виникнення, а точніше формування глобальної протоімперії. У цьому зв'язку актуальним видається уведений в науковий обіг К. Каутським термін "ультраімперіалізм". Керівництво США, а також його васали у ряді інших країн відверто служать інтересам транснаціональних корпорацій, що давно вже живуть у реаліях глобалізму. Саме ці реалії дають істеблішментові такої протоімперії право розпоряджатися і приймати рішення з глобальних проблем, покладаючись лише на власні вузькогрупові інтереси і не враховуючи норми міжнародного права в геополітиці1.
Терор як феномен соціального життя
Розглядаючи терор як соціальну практику в різних сферах, реалізовану як певну діяльність конкретними суб'єктами з метою обмеження задоволення основних вітальних і соціальних потреб інших членів соціуму (об'єктів терору) шляхом залякування і насильницького психологічного придушення цих об'єктів, ми отримуємо теоретичне підґрунтя для досліджень даного феномену. Причому, говорячи про потреби, у реалізації яких обмежуються об'єкти терору, слід підкреслити, що ці потреби власне і складають як суспільне, так і індивідуальне життя людини.
Викликаючи емоції страху за допомогою терору, його зацікавлені суб'єкти усвідомлюють, що причинами страху можуть бути події, умови або ситуації, що є сигналом небезпеки. Погроза, так само як і потенційний збиток, може бути як фізичною, так і психологічною. Наприклад, причиною страху може бути як присутність чогось загрозливого, так і відсутність того, що забезпечує безпеку. Як відзначає один з найбільш авторитетних дослідників емоцій людини Керрол Е. Ізард, на нейрофізіологічному рівні страх викликається швидким зростанням нейронної активності. Прийнято вирізняти три пари емоцій, пов'язаних зі зростанням інтенсивності нейронних процесів: подив - переляк, страх - жах й інтерес - порушення. Уроджена і набута диференціація цих трьох пар емоцій стає основою для розходжень в інтенсивності нейронної стимуляції. Тому визнано, що в активації страху суттєву роль відіграє не тільки рівень стимуляції, але і селективна активність рецепторних органів.
Безумовно, між емоціями переляку - подиву, страху - жаху й інтересу - порушення немає чіткого розмежування, тому виникає їх часткове взаємне перекриття в умовах хиткої рівноваги. Втрата такої рівноваги веде до домінування однієї з емоцій [11, с.313 - 338].
При формуванні емоцій страху і жаху (як афективної форми страху), що тим чи іншим чином стають основою впливу на людину, необхідно враховувати причини, що викликають інтенсифікацію нейронної активності. Доцільною при цьому видається така класифікація причин страху [11]:
1. зовнішні процеси і події;
2. потяги і потреби;
3. інші емоції;
4. специфіка протікання суб'єктивних процесів.
При аналізі причин визначаються уроджені детермінанти страху, до яких належать такі природні стимули як самотність, незнайомість, раптове наближення, раптова зміна стимулу, висота і біль. Похідні від природних стимулів страху включають темряву, тварин, незнайомих людей і невідомі предмети. Більшість з названих причин страху піддається впливу культурних умов і досвіду, що веде до появи таких детермінант страху, які формуються в результаті навчання.
Людина "навчена" здатна боятися не тільки темряви, але і пов'язаної з нею невідомості і потенційної загрози з наступним можливим або реальним болем. Причому в останньому випадку страх виникає незалежно від наявного відчуття болю.
Потяги стають причиною страху тоді, коли ступінь їхньої значимості виростає до рівня сигналу про певний (часто гострий) дефіцит, що і викликає дану емоцію.
Маючи тотожну нейрофізіологічну природу з іншими емоціями, страх може викликатися, особливо під впливом процесів навчання, досить широким спектром емоційних реакцій. Слід так само відзначити і той факт, що страх може виступати в ролі самоактиватора. Переживання страху вже саме по собі лякає.
Тому і когнітивні процеси у вигляді уявлень, образів пам'яті, думок стають своєрідним детонатором причин страху . Однієї згадки про пережитий страх, передбачення його появи вже достатньо для того, щоб його викликати знову. Якщо людина когось боїться, то думки про зустріч з цим суб'єктом страху здатні активувати механізми страху зустрічі, взаємодії і можливих результатів цього.
Жертва терору переживає страх як емоцію великої сили, що, у свою чергу, впливає на процеси мислення, пам'яті, увагу, уявлення, мову, сприйняття тощо. Окрім того, сильна емоція страху істотно впливає на характер поведінкових реакцій, на діяльність особистості.
Слід зазначити ще один аспект прояву емоцій страху - його соціалізацію. Під впливом масованих і системних акцій терору люди мимоволі в повсякденному житті зіштовхуються з тим, що страх соціалізується на нормативному рівні, тобто засвоюється як атрибут соціального життя, її невід'ємна частина. У зв'язку з цим засвоюються і стереотипи соціальної поведінки, обумовленої потенційною небезпекою терористичних актів. Така поведінка і пов'язана з нею діяльність набуває рис нормативності. Має місце й інша сторона соціалізації страху - гуманістична. Вона виявляється в особливій афективно-когнітивній орієнтації особистості, коли сприйняття ситуації страху не призводить до негативних, а іноді і необоротних зрушень у поведінці і діяльності людей. У такому варіанті соціалізації страху, можливо, полягає механізм посилення потенціалу в боротьбі з терором і його численними проявами.
Будучи інструментом терору, страх і жах стають емоційним контекстом поведінки або діяльності, у якому не передбачається відсічі агресії, опору, боротьби за свої вітальні цінності.
Агресія може розглядатися як формальна сторона, своєрідна поведінкова канва суб'єкта терору. Так, Леонард Берковіц визначає агресію як будь-яку форму поведінки, спрямовану на те, щоб заподіяти комусь фізичний або психологічний збиток [12, с. 24 -52].
Разом з тим, саме урахування мотиваційних передумов агресивної поведінки є передумовою для визнання її загальною формальною ознакою терору. Причому мотиви агресивної поведінки, що тлумачиться і як насильство, стають основою для формування спектра цілей терору. Слід відзначити, що насильство може розглядатися і як процесуальна сторона терору, і сам феномен насильства неможливо повністю виключити з життя суспільства. І це обумовлено не тим, що в природі людини (за Фрейдом) закладені від народження прагнення до руйнування і знищення, а тим, що люди рано чи пізно дійдуть висновку, що агресивність стосовно інших людей може давати ефект у досягненні поставленої мети. Практично кожний знає, що для того, щоб домогтися припинення різного роду тиску на людину треба дати "здачі", відсіч, відповісти агресією на агресію, насильством на насильство, знайти якусь адекватну форму реагування, але домогтися бажаного результату.
Окрім того, у людській природі закладена емоційна реакція на зовнішні і внутрішні фактори життєдіяльності людей. Йдеться про схильність до емоційної агресії, під якою Л. Берковіц розуміє агресію, викликану інтенсивними внутрішніми фізіологічними і моторними реакціями індивіда. Установлено, наприклад, що визначені специфічні моторні реакції включаються в стимулювання агресії, тобто внутрішня стимуляція, що включається в ґенерування агресії, може частково складатися з внутрішніх моторних реакцій, що ведуть до зовнішніх агресивних проявів.
Визнання головним права людини на життя (у тому числі суспільне), обґрунтування її самоцінності в руслі праксіо-вітального підходу уможливлює аналіз терору з позицій, що раніше не розглядалися як вихідні. Головним критерієм для виявлення соціального феномена терору стає загроза або реальне обмеження права людини на життя шляхом створення умов, що викликають страх. Гуманістичні начала нашої цивілізації одержали закріплення в найвідомішій декларації, що називається "Нагірна проповідь" Христа, в її десятьох заповідях: "не убий, не…"... Вони закріпили виняткову цінність людського життя. Відтоді гуманізм став точкою відліку для системи відносин між людьми, де обмеження життєвих прав окремої людини може стати підґрунтям ідеї індивідуального терору. Уже пізніше масовий терор стає припустимим як соціальна дія, як атрибут соціальної системи. Це знайшло підтвердження в практиці революцій і громадянських воєн, історії боротьби за владу. Таким чином, під терором розуміється соціальна практика (у політичній, економічній, інформаційній, побутовій та ін. сферах) окремих членів суспільства чи соціальних груп, орієнтована на обмеження можливостей інших членів соціуму або членів інші суспільних груп у реалізації основних вітальних і соціальних потреб шляхом залякування, психологічного придушення опонентів насильницькими методами.
Тероризм як система поглядів і цілей
Виникаюча на основі присвоєння ідеї терору система поглядів, що обґрунтовує його застосування в соціальній практиці, може бути визначена як тероризм. Як необхідний елемент тероризм присутній в цілому ряді соціальних доктрин, що дає підстави говорити про нього як про своєрідну квазіідеологію. До таких доктрин слід, наприклад, віднести націоналізм, шовінізм, анархізм, троцкізм, маоїзм і деякі інші.
Вихідним моментом у появі терору як реальності життя соціуму виступає визнання припустимим застосування насильства як засобу соціальної дії при досить чіткій ідентифікації тих, хто застосовує його, і тих, проти кого насильство спрямоване. Одиничним фактом застосування насильства з метою обмеження реалізації найважливіших життєвих прав людини, у тому числі і як істоти суспільної - є терористичний акт. Такі акти можуть бути кваліфіковані як засіб досягнення окремих тактичних цілей, але одночасно, вони можуть бути і частиною більш широкої програми, орієнтованої на досягнення стратегічних рубежів.
Невдоволеність існуючою системою управління розподілом благ, об'єктивним становищем у даній системі, суб'єктивною соціальною перспективою в зв'язку з утрудненим доступом до благ, влади, обмеженість наявних ресурсів, що підлягають розподілу (перерозподілу), утворює підґрунтя для формування мотивів терору.
Метою у такому випадку стає об'єктивізація наявних мотивів у вигляді системи цілей. Причому системоутворюючим елементом виступає об'єктивне розширення наявних соціальних перспектив і можливостей при обмеженні вітальних і соціальних можливостей інших. Досягненню цієї глобальної мети відповідає логіка дій, пов'язаних із захопленням влади або її утриманням. Причому, захоплення влади як доступ до механізмів перерозподілу ресурсів, що забезпечують задоволення базових і вторинних потреб (вітального і соціального характеру) може виражатися в створенні умов для ослаблення й обмеження потенціалу домінування існуючої влади і формування передумов для власне прямого доступу до важелів управління розподільчих механізмів. Утримання ж влади, залежно від характеристик суб'єкта терору, може здійснюватися на особистісному, груповому або соціальному рівні. Разом з тим, виокремлення цих рівнів є складною задачею через найтісніший органічний зв'язок і переплетення інтересів як владних посадовців, так і тих, хто обслуговує владу процесуально (апарат влади).
Суб'єктами терору є чітко позначені - "ми", "свої", "наші", "союзники", а об'єктами - однозначно ідентифіковані "вони", "чужі", "інші", "опоненти", "суперники", "вороги". Необхідно відзначити, що об'єктами терору можуть виступати як окрема людина, група людей, організація, соціальна спільність, так і міжнародне співтовариство. Причому останнє стало можливим із набуттям терором міжнародного масштабу й інтернаціонального характеру.
У випадку, якщо суб'єктом терору визнається можливість застосування до цих "інших" насильства як засобу, то результатом стає придушення опонента в його прагненні реалізувати свої головні життєві права і створення сприятливих умов для досягнення поставлених цілей суб'єктом. Говорячи про засоби терору, доцільно, насамперед, зазначити, що їх головним змістом і визначальною формою виступає насильство. Насильство найчастіше розуміється як заподіяння фізичного збитку тілу або власності людини за допомогою сили або зброї. Разом з тим, правомірно говорити і про моральний, психічний збиток, який наноситься людям. У політиці легітимація монополії на засоби насильства в межах території (включаючи захист держави) - характерна риса такої форми соціального устрою як держава. Однаковим чином, загроза насильства проти правителів діє як основний обмежувач влади останніх [13,с. 454].
Отакою є приблизна структура діяльності, в основу якої покладена ідея терору. Але вона дає можливість широкого розуміння терору як феномена громадського життя і як явища в житті окремої, конкретної людини.
Методологія аналізу терору
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
