117890 (713049), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Зростання та інституціоналізація міжнаціональних і транснаціональних зв’язків у сферах виробництва (транснаціональні корпорації), фінансів (вільний рух капіталу), політики і управління (міжнародні органи, угоди, режими торгівлі і комунікацій), врешті-решт, громадянського суспільства (міжнародні недержавні організації і неформальні об’єднання) призводять до послаблення ролі держави-нації. Випуск промислової продукції деякими транснаціональними гігантами уже дорівнює ВНП середньорозвинутої країни третього світу, сама корпорація при цьому базується незрозуміло де і в своїй діяльності керується не національним законодавством (країн своєї «прописки»), а інтересами бізнесу. З огляду на те, що національні економіки слаборозвинутих країн можуть бути цілковито прив’язані до однієї з таких корпорацій, їх суверенітет стає заручником ділових чужинців. І на своїй політичній батьківщині ТНК не підлягають демократичному контролю. Бізнесові інтереси стають ідентичні національним.

Очевидно, що нині державно-центристська модель світу замінюється новою, заснованою на ідеї про те, що «колективне благо міжнародного співтовариства повинно розумітися не як колективне благо держав, а як благо його членів, яке забезпечується національними та міжнародними організаціями».

Для України реалізація національних інтересів, насамперед у сфері економіки, має супроводжуватися підтримкою національного виробника, експортними субсидіями, заміною імпортних товарів тощо, спрямованих на зміцнення зовнішньоекономічної незалежності і конкурентоспроможного потенціалу країни. Це було успішно використано Японією та іншими «тиграми» Азійсько-Тихоокеанського регіону. У спосіб від протекціонізму до агресивного, підтриманого державою експорту завершеної промислової продукції КНР досягла таких торговельних успіхів, які 10—15 років тому було навіть важко уявити, що дає можливість розглядати цю країну як імовірну супердержаву ХХІ століття. Так, теоретики ліберального інституціоналізму в міжнародних відносинах вважають перемогу капіталізму всесвітньою і остаточною, яка призведе у недалекому майбутньому якщо не до створення світового уряду, то, як мінімум, до «глобального республіканства», тобто «тиражування» західних моделей ринкової економіки, представницької демократії, юридичної рівності усіх перед законом і приватної власності на засоби виробництва в усіх країнах світу. Боротьба ідеологій залишається в минулому, а разом з тим — і пошук альтернативних шляхів розвитку справедливішого, ніж капіталізм, суспільного життєустрою.

Захисту національних інтересів від зовнішніх і внутрішніх загроз, тобто національній безпеці, й надалі належатиме важливе місце в міжнародних відносинах. За практичної реалізації концепціії національних інтересів у політиці та стратегії національної безпеки вагомості набуває проблема розмежування національних і стратегічних інтересів.

В. Тертичка наголошує на тому, що визначення власних національних інтересів — це найактуальніше завдання для державно-політичних інститутів. Держава як суб’єкт дії політики повинна не тільки визначати стратегічні інтереси. Вони мають бути авторитетними і для громадян цієї держави, і для міжнародної спільноти. Стратегічні інтереси держави повинні бути легітимними, тобто мати статус національних доктрин (зовнішньополітичних, національної безпеки, реформування окремих сфер життя та ін.), що досягається через схвалення вищим законодавчим органом.

Щодо авторитетності національних інтересів України, то їх невизначеність створює умови для маніпулювання цією категорією: іноді спостерігається груба фальсифікація національних інтересів, їх підміна вузькопартійними, суб’єктивними, а часто й клановими інтересами окремих осіб і соціальних груп, хронічне бажання правлячої еліти репрезентувати власні корпоративні інтереси як життєво важливі національні інтереси. Теоретична невизначеність щодо базового поняття «національний інтерес» призвела до того, що нині на законодавчому рівні дано визначення національних інтересів за відсутності їх класифікації. Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України», національні інтереси — життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток.

Окремі дослідники вважають такий підхід неправомірним і таким, що суперечить теорії національної безпеки. Головне джерело такої методологічної помилки вони вбачають у відсутності чіткого розуміння суті національних цінностей, інтересів та цілей:

• національні інтереси є відображенням (тією чи іншою мірою) національних цінностей;

• оскільки частина інтересів законодавцями визначена як пріоритетні, а вони є суттю (за визначенням у Законі) національних цінностей, постає думка, що захист деяких національних цінностей не пріоритетний для держави;

• більшість національних інтересів, що визначені на законодавчому рівні як пріоритетні, фактично є національними цілями.

Національні інтереси є фундаментальним поняттям політики та стратегії національної безпеки. Вони визначають цілі внутрішньої та зовнішньої політики будь-якої країни. Необхідно активізувати зусилля на розробку такої стратегії національної безпеки України, яка була б спрямована на політичну консолідацію громадян України навколо спільних національних інтересів і національних цінностей, збереження національного миру, подолання наявних суперечностей і досягнення належного рівня життя, стратегії, що відповідатиме свідомому культурно-цивілізаційному вибору України, який беззаперечно засвідчує її євроінтеграційні прагнення та зорієнтованість на європейські демократичні цінності. Відстоювання національних інтересів має об’єднувати націю.

Список використаної літератури

1. Бодрук О. С. Структури воєнної безпеки: національний та міжнародний аспекти. — К.: НІПМБ, 2001. — 300 с.;

2. Возженников А. В. Национальная безопасность: теория, практика, стратегия. — М.: НПО «МОДУЛЬ», 2000. — 240 с.;

3. Гогвуд Б. В., Ган Л. А. Аналіз політики реального світу. — К.: Основи, 2004. — 396 с.;

4. Гончаренко О. М. Пріоритети та засади формування інтегральної стратегії національної безпеки на перспективу // Стратегічна панорама. — 1998. — № 1—2. — С. 34—51.;

5. Горбулін В. П., Качинський А. Б. Методологічні засади розробки стратегії національної безпеки // Стратегічна панорама.— 2004.— № 3. — С. 15—24.;

6. Горбулін В. П., Качинський А. Б. Стратегія національної безпеки України в аксіологічному вимірі: від «суспільства ризику» до громадянського суспільства // Стратегічна панорама.— 2005.— № 2.— С. 13—26.;

7. Ковальський В., Маначинський О., Пронкін Є. Національні інтереси: загрози та їх нейтралізація // Віче. — 1994. — № 7. — С. 57–62;

8. Костенко Г. Ф. Теоретичні аспекти стратегії національної безпеки: Навч. посіб. — К.: ЗАТ Вид. дім ДЕМІД, 2002. — 144 с.;

9. Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України. — К.: «Текст», 2003.— 600 с.;

10. Парахонський Б. О. Національні інтереси України (духовно-інтелектуальний аспект).— К.: НІСД, 1993. — 43 с.;

11. Ситник П. К. Державне управління національною безпекою України. — К.: НАДУ, 2004. — 408 с.

6

Характеристики

Список файлов реферата