117772 (712985), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Жан Жак Руссо (1712-1778) – видатний французький просвітитель, представник політичної думки XVIII ст. Руссо був представником інтересів не тільки „третьої верстви”, куди входили фінансисти і купці, але й інтересів задавлених нуждою і гнобленням представників „четвертої верстви” – найбідніших селян, ремісників, робітників. Ядром його політичної програми є ідея народного суверенітету як основний принцип республіканського ладу.

Вихідним пунктом політичної концепції Руссо є „колективне ціле”, „загальна воля народу”, „політичне тіло”, чим є держава. Суверенітет народу, вважав Руссо, не може бути ніким персонально представлятися у законодавчій владі. Закони ратифікуються „само осібно” народом. Народні депутати не можуть бути представниками народу, вони тільки його комісари; вони нічого не можуть ухвалювати остаточно: будь-який закон, що народ не ратифікував самоосібно, – недійсний; це навіть не закон. Так само рішуче він відкидає принцип поділу влади: „Воля або є загальною, або не є; вона являє собою волю народу, як цілого, або тільки однієї його частини”. Народ у цілому – джерело і носій політичної влади. Руссо – послідовний прихильник самоврядування народу, що найкраще реалізується в республіканському устрої. Тріаду в ліберальній схемі „особистість-суспільство-держава” Руссо виставляє в іншій послідовності – „суспільство-держава-особистість”, заперечуючи самостійну роль особистості і підпорядковуючи її інтересам суспільства. Водночас, він не знімає відповідальності особистості перед суспільством, підпорядкування особистості законам держави.

Руссо проголошував ідеї рівності людей та культу природи й почуттів. Будучи прихильником теорії суспільного договору, Руссо, на відміну від Гоббса, вважав, що у природному стані не тільки не було війни всіх проти всіх, але між людьми панували дружба і гармонія („Про суспільний договір”).

Логічним продовженням європейських традицій політичної науки були ідеї американських мислителів Б. Франкліна (1706-1790), Дж. Адамса (1735-1826), Т. Джефферсона (1743-1826), Дж. Медісона (1751-1836), А. Гамільтона (1755(57)-1804). Більшість із висунутих ними ідейних принципів і постулатів формувалися як політичні вимоги в ході боротьби Сполучених Штатів Америки за незалежність, а потім були закріплені в конституційних документах.

У XIX ст. Англія – батьківщина європейського лібералізму – дала світу багатьох гідних його представників: Єремія Бентам (1748-1832) – один із видатних теоретиків моралі і права, представник утилітаризму (лат. „utilitas” – користь, вигода); Дж. С. Мілл (1806-1873) – яскравий представник класичного лібералізму та інші.

У Франції антифеодальну ідеологію французької буржуазії виражало багато політичних мислителів; найвидатніші з них – Б. Констан (1767-1830), якого вважають духівником лібералізму на європейському континенті, і А. Токвіль (1805-1859) – видатний теоретик демократії та, одночасно, послідовний ліберал.

Німеччина представлена багатьма мислителями, які розробляли проблеми лібералізму. Найвидатніші з них – І. Кант (1724-1804) і Ґ. Гегель (1770-1831). Кант відстоював ідею автономії кожної особистості, абсолютну цінність кожної людини і неприпустимість її перетворення в знаряддя досягнення чиїхось цілей. Він був прихильником договірної теорії держави, розвивав ідею правового обмеження державної влади, розробив проект створення федерації самостійних рівноправних держав. Ґ. Гегель один із перших розробив і розмежував категорії „громадянське суспільство” і „правова держава”, створив основи теорії групових інтересів, які розглядав як базу суспільного.

Певний внесок у розвиток політичної думки зробили представники критично-утопічного соціалізму. Анрі-Клод де Рувруа Сен-Сімон (1760-1825) критично оцінював наслідки Великої французької революції і вважав, що сучасне йому суспільство нерозумне, недосконале й неминуче буде замінене іншим ладом. Вихідними пунктами його плану, з одного боку, стала переконаність у провідній ролі „індустріалів” у суспільному житті, а з іншого – його ставлення до організації промисловості, як одного з найважливіших чинників досягнення суспільного блага.

Мислитель розглядав державну владу як основний засіб організації виробництва, адже „політика є наука про виробництво”, головне завдання уряду – забезпечення умов для розвитку виробництва, усунення всіляких перешкод на цьому шляху. У такому суспільстві державна влада згодом поступається місцем громадському самоврядуванню.

Франсуа-Марі-Шарль Фур’є (1772-1837) належить особливе місце в історії суспільно-політичної думки. Характеризуючи „лад цивілізації” як „світ навиворіт”, він підкреслював, що господарській системі такого суспільства притаманні конкуренція, суперечливість інтересів, наживання на злиднях, лицемірство, пристосовництво тощо. Водночас це суспільство, як необхідний щабель в історичному процесі, започаткувало „велике виробництво, високі науки й ніжні мистецтва”.

Тому Ш. Фур’є доводить, що за ладом цивілізації обов’язково настане лад гармонії, матеріальні передумови переходу до якого вже визріли. Але люди ще не пізнали, не відкрили для себе кодексу соціальних законів, які він їм дарує. За планом Ш. Фур’є, для досягнення загальної людської гармонії необхідно повсюдно створити асоціації, об’єднання людей для спільної трудової діяльності – фаланги. Вони мають бути „природопризначені й привабливі”, повинні створити умови для самореалізації кожного індивіда й поступового утвердження „царства Божого” на Землі.

Роберт Оуен (1771—1858) не тільки мріяв, а й намагався заснувати таке „царство” в Англії, а потім у США. Він виходив із того, що людський характер є результатом взаємодії природної організації індивіда й навколишнього середовища. Змінивши останнє, можна зробити людину щасливою, інакше кажучи, капіталістичне суспільство слід мирно реформувати в нове, яке відповідало б людським потребам. На думку мислителя, саме вихованням людських характерів визначається образ суспільства.

Для всеосяжного щастя людей належить здійснити „якнайповнішу реальність” у виробництві та споживанні, в духовній сфері їхнього буття. Саме в асоціаціях, за відсутності приватної власності, можливий гармонійний розвиток фізичних, розумових, моральних здібностей людини.

Особливе місце в розвитку вчень про політику і політичні системи посідає марксизм-ленінізм. Його основоположниками К. Марксом (1818-1883), Ф. Енгельсом (1820-1895), В. І. Леніним (1870-1924) написані багатотомні праці по перебудову суспільства. Основними ідеями марксизму у сфері політології є:

• політика, політичні відносини – явища, надбудовані над економічним базисом; політика відображає економічний базис, але й активно впливає на його формування і розвиток;

• держава – продукт класових протиріч і служить інтересам економічно панівних класів;

• економічно панівний клас панує і політичне, й ідеологічно;

• політичні погляди людей формуються під впливом їхнього стану в суспільстві і визначають цей стан;

• аналіз суспільного стану класів, соціальних верств і груп – вихідний пункт для розуміння політичного становища мас;

• в альтернативному (комуністичному) суспільстві на місце держави прийде комуністичне самоврядування народу, „влада народу за допомогою самого народу”, що своєю дією охоплюватиме всі сфери суспільства.

Серед етапів розвитку світової політичної думки виділяють крім того, й революційно-демократичний. Основні його представники: О. М. Радищев, В. Г. Бєлінський, М. Г. Чернишевський, М. О. Добролюбов, в Україні – Т. Г. Шевченко, М. М. Коцюбинський, Г. С. Сковорода, І. Я. Франко, Л. Українка.

Для цього етапу характерно обґрунтування неминучої політичної перебудови суспільства; критика політичної системи капіталізму; признання народних мас головною рушійною силою політичного розвитку; особливий погляд на селянську общину; визнання необхідності зміни влади насильницьким шляхом.

Таким чином, політична думка має багатовікову історію, яка своїми коріннями поринає в глибини історії.

“Основні напрями західноєвропейської політичної думки 19 – початку 20 ст.”.

Певне місце в розвитку політичних ідей Нового часу посідають українські вчені. Українська політична думка розвивалася в загальному річищі політичних вчень, особливо тісно вона перепліталася з передовою думкою російських вчених, мислителів. Проте, особливу увагу українські вчені приділяли проблемі децентралізації державних структур, розвитку регіонального і національного самоврядування.

У 1845-1846 рр. в Києві виникла таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське братство. Ініціаторами створення братства були М. Гулак, М. Костомаров і В. Білозерський, до яких згодом приєдналися Т. Шевченко, П. Куліш, О. Маркевич та інші. Програма братства, викладена у „Книзі буття українського народу” та інших документах, передбачала боротьбу проти самодержавства, кріпосного права, за федерацію слов’янських республік, з наданням кожному народові автономії. Братство відстоювало ідею свободи та рівності для всіх слов’янських народів, насамперед — українського, що багато століть зазнавав колоніального гноблення.

М. Д. Драгоманов (1841-1895) вважається „батьком української політології”. Він вперше у світовій практиці обґрунтував небезпеку унітарних держав і виступив за автономно-федеративний устрій держави, на основі якого можуть бути вирішені соціально-економічні, державно-політичні і національні проблеми. Основою федеративної держави Драгоманов визначав обласну автономію місцевого самоврядування, що вирішує всі внутрішні справи на своїй території.

Особистість Драгоманов вважав найвищою цінністю й основою будь-якого соціального порядку. Проте це можливо лише за умови об’єднання людей в асоціації („громади”) на засадах самоврядування.

І. Я. Франко (1856-1916) – поет, публіцист, філософ, вчений, світогляд якого формувався під сильним впливом Т. Шевченка. Він вкрай негативно ставився до політичної системи Російської імперії і до того становища, у якому перебував у цій імперії український народ. Чималий інтерес Франко проявляв і до марксизму, особливо до економічного вчення К. Маркса. Водночас він піддав гострій критиці ряд марксистських положень, передбачив вкрай негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму.

Особливе місце в працях Франка посідали національні проблеми в майбутньому суспільстві. Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації як суспільного культурного організму, здатного до самостійного політичного життя, спроможного протистояти асиміляційним процесам.

М. С. Грушевський (1866-1934) – автор близько двох тисяч книг, статей, рецензій, фундатор української історичної школи, перший Президент України. Центральним напрямом його політологічних досліджень була проблема національного самовизначення. Глибокі знання історії європейських народів і, насамперед, України і Росії, дозволили йому говорити про існування об’єктивних законів, що визначають політичне життя націй, народностей і етносів. Розвиваючи ідеї Драгоманова про децентралізацію держави на основі національної і регіональної автономії, Грушевський визначив федеративний устрій держави як найбільш прийнятний для багатонаціональної держави. Така держава повинна складатися з національно-територіальних утворень, наділених місцевим самоврядуванням. Причому значна частина владних повноважень повинна бути передана на місця, у тому числі право приймати місцеві закони.

Таким чином, українські вчені сформулювали ідею поділу влади по вертикалі, що є своєрідним доповненням до класичної теорії поділу влади Монтеск’є. Ці ідеї не менш актуальні і в наш час. Якщо горизонтальний поділ влади нині існує у всіх цивілізованих країнах, то вертикальний просувається надзвичайно важко. Це пов’язане з необхідністю звільнення багатьох народів від поневолення (колоніалізму) і ліквідації будь-яких форм гноблення, що існують донині.

З кінця XIX ст. почався сучасний, або позитивістський період у розвитку політичної думки, коли розробляється низка політологічних концепцій, які є безпосереднім узагальненням практики і мають інструментальне значення. Значний вплив на їх формування мав філософсько-соціологічний напрям під назвою „позитивізм”. Він почав складатися ще в 30-х роках XIX ст., але набув великого авторитету на зламі XIX і XX ст. Його основні постулати в XIX ст. були сформульовані у працях О. Канта, Г. Спенсера, Дж. С. Мілля. Головне устремління позитивізму – відмова від абстрактних розмірковувань про суспільство й державу і створення „позитивної” соціальної теорії, котра повинна була стати такою ж доказовою і важливою для практики, як природничі теорії.

Під впливом позитивізму у сфері політичних досліджень формуються нові концепції влади і її відносин із суспільством, розробляється методологія емпіричного дослідження, а в першій чверті XX ст. складаються умови для становлення відмінної від традиційної, нової поведінкової (бігейвіористської) політології. Великого поширення набуває порівняльний аналіз політичних систем. Нові концепції і підходи засвідчують прагнення політології бути не просто описовою наукою, що характеризує історичні форми держав, режимів, норм права і таке інше, а наукою, яка має інструментальний характер і може довести свою суспільну необхідність розробленням конкретних рекомендацій.

Найвпливовішою постаттю у галузі політичної теорії на зламі століть був, безперечно, Макс Вебер (1864-1920). Його концепції про природу політичної влади, її характер, взаємовідносини владних структур із суспільством мають неперехідне значення. Сфера наукових інтересів цього визнаного класика соціології (загальної та політичної) надзвичайно широка. М. Вебер розробив концепцію ідеальних типів (взірців-схем), які дають можливість найбільш зручним способом упорядковувати емпіричний матеріал конкретних досліджень, розробив концепцію трьох типів легітимного панування. Йому ж належить і перша спроба визначити типи політичного лідерства.

Головною ідеєю М. Вебера була ідея раціональності, що знайшла втілення у сучасному західному суспільстві з його раціональною релігією (протестантизмом), раціональним правом і управлінням (раціональна бюрократія), раціональним грошовим обігом.

Раціоналізм політичного життя, за Вебером, полягає в утвердженні інститутів права, парламентаризму й сучасної адміністрації.

Особливої уваги М. Вебер надавав обґрунтуванню концепції раціональної бюрократії. Він описав раціональний тип функціонера, який, на його думку, мусить бути вільною людиною, займати посаду згідно з угодою і відповідно до кваліфікації, здійснювати владу за законом, чітко виконувати офіційні обов’язки, проявляти лояльність до влади, неодмінно мати гарантовану перспективу професійної кар’єри.

М. Веберу належить дуже поширена думка про всесильність бюрократії. Полемізуючи з марксистами, він говорив, що якщо соціалізм переможе, то майбутнє суспільство буде не диктатурою пролетаріату, а диктатурою чиновників, бюрократії. Відзначаючи неухильність процесу бюрократизації світу, М. Вебер вбачав у ньому як позитивні сторони (раціоналізм і технічна досконалість системи управління), так і негативні (схильність бюрократії виходити за межі своєї компетенції та її невміння вирішувати нестандартні управлінські завдання). Головним джерелом конфліктів у політичному житті він вважав суперництво і боротьбу за владу між політичними партіями і бюрократією.

Характеристики

Список файлов реферата