117696 (712947), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Поширен­ню ліберальних ідей та ідей верховенства права у першій чверті XX ст., особливо в період відродження української державності в 1917-1920 pp. сприяли фундато­ри Української академії наук В. Вернадський, М. Туган-Барановський, А. Крим­ський, Б. Кістяківський. Вони поєднували глибокий патріотизм з широкою, європейського рівня освіченістю і намагалися надати відновленій Українській державі правових засад, цивілізованості й демократизму. Однак поразка револю­ції 1917-1920 pp. спричинилася до того, що на зміну ліберальній моделі правової держави прийшли різноманітні течії націоналізму, в яких провідними були ідеї незалежної соборної демократичної держави, а питання про її внутрішній устрій - підпорядкованими. Проте чимало течій українського націоналізму репрезенту­вали й намагалися розвивати демократичну традицію в українській політичній думці. Це певною мірою стосувалося державницько-націоналістичного напряму, політичним кредо якого були погляди М. Міхновського, викладені у праці «Са­мостійна Україна», а головно - національно-демократичних напрямів в україн­ському русі 20-30-х (УНДО) та повоєнних років XX ст.

Внеском у розвиток теорії демократії є також ідеї визначного представни­ка консервативно-державницького напряму В. Липинського, який опрацю­вав теорію української трудової монархії, заснованої на засадах спадкового гетьманства і станової представницької влади. Теорія В. Липинського — це консервативна концепція правової держави, де всі гілки влади незалежні і взаємно врівноважені, права особи захищені конституційно, законодавче визнане і гарантується рівноправне становище представників усіх етнокультурних та віросповідних груп. Поряд з цим існує спадкова влада гетьмана як стабілізуючий та впорядковуючий чинник, як засіб подолання анархічної стихії, яка, на думку В. Липинського, немало нашкодила під час революційних подій 1917-1920 pp.

7. Особливості розвитку демократичної традиції українського народу в пе­ріод «радянської демократії».

Упродовж наступних десятиріч у розвитку ук­раїнської демократичної думки визначились два спрямування. Одне з них репрезентувала українська політична еміграція, а інше прокладало собі шлях в умовах радянської «соціалістичної демократії». Вони не тільки мали свою специфіку, а й значною мірою протистояли одне одному.

У строкатій палітрі політичних поглядів української еміграції ліберально-демократичну течію у міжвоєнний період уособлював Державний центр Ук­раїнської Народної Республіки в екзилі (С. Петлюра, В. Маркусь, Я. Рудницький та ін.). В основі політико-ідеологічної діяльності Центру була відда­ність парламентарно-республіканським та демократичним традиціям, неп­рийняття популярних на той час тоталітарних політичних концепцій, орієн­тація на досягнення Україною самостійної демократичної державності.

Складна еволюція політичних поглядів одного з провідних діячів Центральної Ради В. Винниченка в еміграції йшла від «фе­дерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла» до повної державної незалежності. В. Винниченко розчарувався в іде­ях соціалізму, оскільки їх носії створили найжорстокішу систему терору і на­силля, протиставляв цій системі створен­ня так званої «колектократії» — системи всебічної гармонії всіх людей на планеті, ідеї якої співзвучні «теорії конвергенції» 50-60-х pp. XX ст.

В Україні за роки панування радянської тоталітарної системи політична думка і політична наука не лише не просунулися вперед порівняно з кон­цептуальною спадщиною дореволюційної доби та еміграції, а й значною мі­рою деградували, уособившись у догматичній теорії «наукового комунізму», що мала обґрунтовувати переваги «соціалістичної демократії». Однак «соці­алістичної демократії» не було ні доктринально (оскільки відкидався універ­сальний принцип політичної рівності та свободи, проголошувалася диктату­ра одного класу, заперечувалися принципи поділу влад, соціального й полі­тичного плюралізму, загальногромадянського консенсусу та інші здобутки світової демократичної думки), ні реально (на практиці була встановлена диктатура партійно-державної номенклатури).

Під час хрущовської «відлиги» на захист національної й людської гідності та особистої свободи виступили дисиденти з середовища «шістдесятни­ків». Дисиденти апелювали до записаних у Конституціях СРСР та УРСР осо­бистих і національних прав, наголошували на тому, що головним суб'єктом конституційного права є не партія або держава, а громадяни. Правові аспек­ти їхнього мислення і діяльності особливо посилилися після утворення Української Гельсінської групи (9 листопада 1976 p.), яка мала слідкувати за дотриманням у країні підписаного керівництвом Радянського Союзу в Гельсінкі Заключного документа Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975), в якому містилися зобов'язання сторін не допускати пору­шень прав людини.

Література.

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — Київ, 1991.

2. Конончук С., Ярош О. Розвиток демократії в Україні: 1999 рік. — Київ, 2000.

3. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку. — Київ, 1998.

4. Українська державність у XX столітті: Історико-політологічний аналіз. - К., 1996.

Характеристики

Список файлов реферата