117689 (712942), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Становлення інституту Президента України було ключовим у реформуванні державної влади, пов'язаному з проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу.
На думку російського вченого Б.П.Єлісєєва, інститут президента має складну внутрішню структуру, що включає чотири групи норм, які визначають: порядок виборів президента (в тому числі інагурацію); його статус в системі інших органів державної влади; його функції і повноваження; припинення виконання президентських повноважень [17, с.10]
Згідно із точкою зору представника української школи конституційного права НТ.Плахотнюк, інститут президентства — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, змістом яких є діяльність президента України. Це передусім політико-правові відносини, які можуть носити як паритетний, так і субординаційний характер, вони врегульовані конституційним, адміністративним, кримінальним і цивільним правом. Автор виділяє наступні елементи інституту президентства: порядок виборів, вступ на посаду, відповідальність, припинення повноважень та компетенція. Під „елементами інституту президентства» Н.Г.Плахотнюк вбачає групу норм, що упорядковують суспільні відносини, учасником яких є Президент України [18; с.3]. На його думку, до підстав введення інституту президентства в Україні відносять наступні: 1) наявність в Україні історичних традицій республіканської форми правління; 2) наявність історичних традицій розподілу влад; 3) існування в політичній історії України створення інституту .президентства; 4) відображення в партійних документах початку XX ст. положень про організацію влади в Українській державі з можливістю включення в його органи посади президента; 5) недоцільність виконання президентських функцій „колегіальним главою держави» під час перебування УРСР в складі СРСР; 6) інституціоналізація поста президента СРСР в 1990 році і неможливість керівництва СРСР зупинити процес розпаду СРСР; 7) проголошення в УРСР в липні 1990р. принципу розподілу влад; 8) суб'єктивні підстави введення інституту президентства і обрання Президента України були пов'язані із зіткненням інтересів окремих політичних сил, котрі були не в змозі на початку 90-х років отримати більшість в парламенті, але мали можливість впливати на конкретну особу - президента [18; с.9].
М.М. Сперанський у своїй науковій праці „Проекты и записки» перераховує умови, які послугували введенню інституту президентства в Україні. Зокрема, до них він відносить наступні: розпад СРСР, що поставило перед управлінською елітою України проблему пошуку нових шляхів і методів управління державою; зацікавленість управлінської еліти в людині, яка буде здійснювати її призначення і звільнення; соціально-економічні і політичні перетворення, які виникли в Україні після виходу із СРСР.
Введення в систему державної влади України поста Президента значно посилило увагу в нашому суспільстві до глави держави взагалі, вважає Ю.М. Коломієць. На його думку, Україні необхідний дієвий інститут глави держави, який сприяв би оптимізації взаємодії всіх сфер життєдіяльності державного механізму.
С.Г. Серьогіна зазначає, що інститут президента в нашій державі є сучасником незалежної України і за ці роки зумів довести свою життєздатність і необхідність в державному механізмі.
Інститут президентства складається з певних норм, які регулюють порядок виборів президента, умов, які застосовуються до кандидатури на пост президента, термін виконання повноважень, його конституційно-правову відповідальність, а також повноваження та норми, що регламентують діяльність допоміжних органів і установ при президентові.
Пріоритетними є норми, які регулюють порядок виборів Президента України, що закріплені в ряді законів, серед яких Закон України „Про вибори Президента України» [19; с.36].
Після ухвалення 1991р. Законів «Про Президента Української PCР та «Про вибори Президента Української PCР» перші в історії України всенародні вибори глави держави були призначені на 1 грудня 1991 р. Сталося так, що відбулися вони вже після проголошення Верховною Радою державної незалежності України і водночас із референдумом щодо підтвердження цього історичного парламентського акту. Першим всенародно обраним Президентом був колишній секретар ЦК КПУ, згодом — Голова Верховної Ради — Леонід Кравчук, який переміг уже у першому турі виборів. Другим Президентом України був обраний колишній секретар парткому, директор флагмана радянського ВПК — Дніпропетровського Південного машинобудівного заводу, згодом — Прем'єр-міністр України — Леонід Кучма, який переміг Л. Кравчука 10 липня 1994 р. у другому турі виборів у 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла три закони, які заснували пост Президента, а також визначили його повноваження і порядок обрання. Треба підкреслити, що статус Президента УРСР збігався зі статусом глави виконавчої влади. І це було зазначено в законах. 14 лютого 1992 р. до Конституції України були внесені зміни, відповідно до яких Президент став главою держави і главою виконавчої влади. Він обирався громадянами на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на п'ять років.
Започаткувала процес реформування державної влади в Україні Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, яка проголосила, що державна влада в республіці здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Це зумовило введення інституту президентства. 25 червня 1991 року Верховна Рада України ухвалила Постанову „Про вибори Президента Української РСР», якою визнала за доцільне заснувати пост Президента України до прийняття нової Конституції і провести вибори Президента у 1991 році. Оскільки інститутові Президента України належало перетворитись із символічного колективного внутріпарламентського інституту в реальний одноособовий позапарламентський інститут і Президент мав обиратися не парламентом, а громадянами України, цей інститут об'єктивно мав отримати необхідну конституційно-правову основу перш, ніж стати реальністю. Тому 5 липня 1991 року було прийнято закони України „Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР» („Про Президента Української РСР») і „Про вибори Президента Української РСР». Прийняттю цих законів передувало внесення відповідних змін і доповнень до чинної на той час Конституції. Зокрема, Конституцію було доповнено главою, що була присвячена посаді Президента України. У відповідних положеннях Конституції і названих законах визначався статус Президента, його функції, повноваження та порядок обрання.
Теоретичною основою становлення інституту президентства на даному етапі була насамперед Концепція нової Конституції України, схвалена Верховною Радою 19 червня 1991 року.
1 грудня 1991 року відбулися вибори Президента, під час яких було вперше на конституційній основі шляхом прямих виборів обрано Президента України.
Проте конституювання інституту президентства на цьому не закінчилося. Воно продовжувалося у ході процесу підготовки нової Конституції України і внесення ряду змін та доповнень до чинної на той час Конституції. Про це свідчать, зокрема, проекти Конституції України в редакціях 1992,1993, 1995 років та Конституційний Договір, укладений між Президентом і Верховною Радою 8 червня 1995 року., який суттєво посилив повноваження Президента. Введення в Україні інституту президентства відкрило новий етап у розвитку української державності, істотно вплинуло на політико-правову практику в нашій державі та на реалізацію державної влади.
Згідно з загальносвітовою практикою республіка, де президент є одночасно главою держави і главою виконавчої влади, вважається президентською. Однак, як відомо, ні УРСР, ні Україна ніколи не були президентськими республіками. Президент не мав достатніх повноважень для цього. Тому можна говорити про республіку зі змішаною формою правління (причому великий внесок у цю суміш зробила «радянська модель»), де Президент, хоч і вважався главою держави, був повністю підконтрольний парламенту.
Руйнування старої моделі правління, основою якої була радянська форма, сприяло активізації пошуку нових можливостей правління. При цьому виходили з того, що нова форма мала враховувати як національну специфіку, так і світові традиції.
Говорячи про українську специфіку, треба обов'язково зазначити, що складність цієї проблеми полягає в тому, що УРСР, а потім й Україна стали «піддослідними» різних форм державного правління, особливо їх різноманітних комбінацій. Підставою для цього стала непогана ідея відмовитись (хоча б частково) від запозичення іноземних моделей і створити свою, слов'янську форму, яка найбільше відповідала б національному способу життя. Однак в умовах дефіциту подібної практики таке створення поєднувалось з повністю протилежним підходом — спробою запозичити іноземний досвід та визначити якусь певну, чітку модель, яка найбільше наближалася б до «чистого» типу.
Подібні протилежні наміри спричинили неусталеність української моделі республіканського правління, зокрема й інституту президентства, що веде до його постійного розвитку, та трансформації, а також породжує конфлікти з законодавчою владою. [20]
Нечіткість конституційних норм, що закріплюють правовий статус Президента України, та їх певна суперечність з проголошеним принципом поділу влади дали підстави деяким авторам стверджувати, що обрана в Україні форма правління - змішана (напівпрезидентська) республіка - є „неправильною».
Висновок
Запровадження інституту президентства в Україні має велике значення для політико-правового розвитку України як суверенної, незалежної, демократичної та правової держави, оскільки закріплення на законодавчому рівні посади Президента України свідчить про врахування Україною міжнародного досвіду функціонування посади президента як одноособового глави держави з республіканською формою правління.
Глава держави — це одноособовий орган державної влади, який займає центральне місце в системі органів державної влади та наділений функціями і повноваженнями, визначеними конституціями та окремими органічними законами. Правовий статус глави держави і його реальна роль в процесі здійснення влади залежить від форми правління і характеру державного режиму.
Становлення інституту Президента України було ключовим у реформуванні державної влади, пов'язаному з проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу.
Перелік посилань
1. Політологія. За ред.. Бабкіною О.В., Горбатенка В.П. К.: Академія, 2003. – с.512
2. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. М.: Юристъ, 1997. – с. 566
3. Васильев А.М. Правовые категории.// Методологические аспекты разработки системы категорий права. М., 1976
4. Конституционное право зарубежных стран. Под общ. ред. Баглая М.В., Лейбо Ю.И., Энтина М.: НОРМА, 2008. – с.832
5. Конституционное (государственное ) право зарубежных стран. В 4-х томах. Т.1-2. Отв. ред. Страшун Б.А. М.: БЕК, 2005. – с.360
6. Конституционное право. Под ред. Лазарева.М.: Новый Юрист, 2008. – с.360
7. Коломієць Ю.М. Інститут глави держави в системі вищих органів влади зарубіжних країн. Автореферат дисертації на здоб. наук. ступ. к.ю.н. – Х., - 1999. – 20с.
8. Шатілов В.А. Інститут президентства в системі державної влади в Україні. К.: 2004. – с.159
9. Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології: К.: Товариство «Знання», КОО, 2007. — с. 427
10. Совгиря О. Парламентська коаліція – новий суб’єкт конституційного права України.// Право України, 2007, №2, С.14-19
11. Кучма Л.Д. Україна - не Росія. Повернення в історію. – М.: Время, 2004. – с.128
12. Кирило-Мефодієвське товариство. – К.,1990. – Т.2 – с.570
13. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української Конституції//Драгоманов М. Проект оснований устава украинского общества «Вольный союз» - «Вільна спілка»Т-во «Знання» України, - К., 1993. – 192с.
14. Мала енциклопедія державознавства. – К., 1996. – С.187
15. Багатопартійна українська держава на початку ХХст.: програмні документи перших українських політичних партій. – К., 1992
16. Христю П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917- 1920рр. – Т.2 –Прага, 1921. – 204с.
17. Елисеев Б.П. Институт Президентства Российской Федерации: Автореф. дис. канд. юрид. наук. – М.,1992. – 20с.
18. Плахотнюк Н.Г. Інститут президентства в Україні: конституційно-правовий аспект: автореф. дис.канд. юрид. наук: Х., 1999. – 20с.
19. Конституція України. К.Вікар, 1997. – 64с.
20. Ставнійчук М. Окремі питання новизни правового регулювання процедури висування та реєстрації кандидатів на пост Президента України.//Право України, 2004,№9, С.17-23
6
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
