117685 (712940), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Виокремимо основні особливості держави:

• держава — це влада, яка об'єктивно не представляє інтересів усіх громадян, а тому її діяльність не збігається і не може збігатися з інтересами всього населення. Відтак у державі є соціальні групи і верстви, які мають певні привілеї, можливості керувати іншими громадянами у певних сферах суспільного життя. Врешті, в політиці і відбувається боротьба таких соціальних груп за відповідні пріоритети, що, зокрема, яскраво демонструє політична ситуація останніх років і в Україні;

• генеральною функцією держави є захист існуючих у суспільстві відносин, їх збереження, удосконалення. Забезпечити цю функцію держава може різними, у тому числі й репресивними методами, організаторсько-господарською, політико-ідеологічною діяльністю, іншим шляхом. Зазначимо однак, що такі відносини не є сталими, вони постійно змінюються відповідно до того, як змінюється політична система держави, структура і характер влади тощо;

• логічним продовженням зазначеної основної внутрішньої функції держави є її зовнішня функція (захист, розширення власної території, встановлення зв'язків з іншими країнами тощо). Ця функція забезпечується різними способами залежно від реальної політики. Скажімо, розширення території може відбуватися на договірних засадах, а може здійснюватися військовим вторгненням. Щодо встановлення зв'язків з іншими країнами, то вони також забезпечуються за рахунок зусиль політиків, дипломатів, відповідних державних структур.

Самі по собі люди (громадяни), понад усе політики, політичні діячі також по-різному усвідомлюють суть держави, її функції, необхідність існування. Так, політики — прихильники патерналістської суті держави твердять про необхідність мати державу, спроможну виконувати роль своєрідного благодійника, що всіх обігріє, підтримає. Наскільки "батьківська" турбота держави про своїх громадян послаблюється, настільки вони й критикують державу, мають до неї претензії. Свого часу, у тому числі і в колишньому СРСР, політика держави-благодійника була досить поширеною, як і патерналістська політика КПРС стосовно громадян. Точніше, такий патерналізм широко проголошувався, декларувався, а практично особа у державі нівелювалася, її інтереси і потреби відступали на другий план порівняно з інтересами колективними. Ідеологічно ж, як відомо, проголошувався пріоритет колективного над індивідуальним, що досить негативно вплинуло на формування політичної, громадянської культури.

Зустрічаються серед громадян і такі, хто бачить у державі певного мудрого "батька", але доброго, щирого і такого довірливого, що дозволяє своїм "чадам", тобто громадянам, чинити так, як вони самі вважають за потрібне і корисне для себе і для держави. Звичайно, це ідеалістичне підґрунтя такої політичної теорії взаємин держави і особи, адже про якусь соціальну гармонію тут не може йти мови: дружні стосунки держави і особи забезпечуються не на основі колективного договору, а на конституційно-правових засадах, тобто на правовому рівні. І досягається такий результат тривалою і копіткою нормотворчою роботою. Чимало громадян, політичних і громадських діячів стверджують, що державу слід максимально обмежити у її владі, впливі на громадян. Точніше, вони вбачають у державі виключно апарат насилля. Якщо мати на увазі свободу особистості, потребу забезпечити таку свободу у державі, то безумовно держава завжди значною мірою стосовно громадянина відіграє роль певного пригноблювача його інтересів. Хоч би про які теоретичні підходи йшлося стосовно держав так званого перехідного стану, до яких зараховуємо й Україну, можна дійти такого висновку: маємо не так багато громадян, а особливо політиків, політичних і громадських діячів, які глибоко усвідомлюють і працюють заради того, щоб держава стала своєрідним органом, який обслуговує людину і який громадяни, образно кажучи, наймають на своєрідну службу для власного розвитку і самореалізації. Тут ідеться про політичну культуру, громадянську позицію особи. Така культура і позиція є тривалим соціально-політичним процесом і має здійснюватися як пріоритетна державна політика. До цієї справи прямо причетні засоби масової інформації, окремі політичні, громадські діячі, політичні лідери, еліта держави. Загалом проблему формування політичної культури нації, народу потрібно вивчати окремо, глибше і предметніше. У цьому зв'язку важливо зазначити, що ставлення політиків до держави загалом може бути свідоме і несвідоме, раціональне і нераціональне. Іноді воно містить елементи і того, й іншого, тобто у чистому вигляді такого ставлення практично немає, і це цілком природне явище.

Раціональне ставлення характеризується достатньою послідовністю, певною узгодженістю між переконаннями чи цінностями особистості, з одного боку, і її реальними вчинками — з іншого. У політиці це явище досить рідкісне, воно виникає як виняткове. Ірраціональне ставлення до дійсності, до держави характеризується як суперечливе. Реально воно призводить до того, що громадяни очікують як певного месію саме харизматичного лідера, своєрідного рятівника країни, з появою якого, мовляв, все піде на краще. Така ситуація характерна для нестабільних суспільств, суспільств так званого перехідного періоду. І зумовлена вона швидкою зміною, неврівноваженістю політико-економічної, соціальної ситуації. Прихильники "сильного лідера" ("сильної руки") мають досить спрощене уявлення про справді демократичну державу. Така держана поступово все більше своїх функцій передає безпосередньо громадським організаціям, об'єднанням, відповідно стимулюючи (у тому мислі фінансово) їх діяльність. Це і є шлях до створення справжнього громадянського суспільства як найбільш демократичного. Для його побудови, окрім відповідних законодавчих актів, що зумовлюють статус і діяльність громадських організацій взагалі, як мінімум є погреба принципово визначити і врегулювати відносини держави з громадськими організаціями. Окремі приклади такого врегулювання в Історії посткомуністичної України ми маємо. Згадаймо, скажімо, відому угоду між урядом України і профспілками або Конституційну угоду. Однак таке явище не дуже поширене. Такі угоди не мають бути надто тривалими. З огляду на відносини політика з державою суттєве значення має розвиток так званих цивілізаційних функцій держави і насамперед найдавнішої з них — господарсько-організаційної. Тому економіка і політика — тісно взаємопов'язані сфери життя суспільства і цим, на пашу думку, насамперед повинен займатися політик, політичний діяч у державі. Ще раз нагадаємо, що особливості, характер діяльності політика в першу чергу зумовлюються тим, у якому суспільстві, за якого політичного режиму він живе, чи займається якоюсь, у тому числі політичною, діяльністю. Тобто не можна розглядати проблему "людина — політика" поза конкретним режимом, політичною системою. Виокремлюють головним чином два види суспільства — традиційне і модернізоване. І те й інше має свої специфічні ознаки і особливості, які потрібно враховувати саме в контексті практичної реалізації політики, понад усе з урахуванням особистісних і групових соціально-психологічних характеристик.

Розглянемо особливості згаданих суспільств з урахуванням зазначеного.

Традиційне суспільство характеризується простим відтворенням, переважним існуванням ремісничих технологій, наявністю общинно-корпоративних цінностей, шанобливим ставленням громадян до своєї історії, традицій, культурних надбань, значною орієнтацією на історичне минуле, спонтанні соціальні зміни. Це однак не означає, що таке суспільство стабільне, позбавлене повністю динаміки, розвитку. Ідеться про переважне дотримання національної ментальності, культури і традицій.

З огляду на багато обставин, і насамперед на можливість забезпечити самореалізацію особистості більш прогресивним, розвиненим є модернізоване суспільство. Характерними ознаками такого суспільства вважають розширення і забезпечення свободи діяльності людини, завершення індустріалізації та наявність ринкового господарства, принципові зміни у структурі зайнятості населення, підвищення ролі знань та інформації.

Життя громадян, а понад усе діяльність політика особливо складні саме у суспільстві перехідному, нестабільному, оскільки в ньому бракує стабільного економічного розвитку, політичної системи, в якій основні структурні елементи (політичні інститути, політичні та правові норми, політичні відносини, політична свідомість і культура) були б сформовані і більш-менш чітко взаємодіяли. У різних за характером і особливостями суспільствах існують і панують різні політичні режими.

Досить складним є питання "людина й ідеологія, політика".

Ідеологія — це система відповідних цінностей, поглядів, тверджень, у яких відображається ставлення людини до дійсності. У цьому ж випадку йдеться про політичну ідеологію саме як систематизовану сукупність понять і уявлень, за допомогою яких різні суб'єкти — особистість, група, клас, суспільство тощо — усвідомлюють саме свої політичні позиції й інтереси, які досить часто є відповідними мотивами політичної діяльності цих суб'єктів. Це складний, малодосліджений і суперечливий процес, оскільки він торкається особистісних, у тому числі й психічних рис людини.

Основні функції ідеології:

• оволодіння масовою політичною свідомістю людей, впровадження в таку свідомість своїх критеріїв усього, що відбувається,

формування програми, відповідно до якої люди повинні орієнтуватися в політичному просторі. Фактично ідеологія у цьому плані повинна створювати позитивний образ здійснюваного політичного курсу, його узгодження з інтересами суспільства;

• стимулювання цілеспрямованих дій усіх суб'єктів політики;

• інтегрування суспільства на основі певних інтересів, цілей, поглядів;

• її згуртування людей і акумулювання їхньої енергії.

Зазначені функції взаємодіють, впливають одна на одну, по-різному детермінують поведінку окремих громадян у суспільстві. Скажімо, далеко не всі суб'єкти політики, політичного процесу однаковою мірою стимулюються до дії в інтересах своїх і суспільства саме внаслідок конкурентного політичного впливу, дії Ідеології. Те саме можна говорити й стосовно проблеми акумуляція енергії людей, їх згуртування.

Можна розглядати ідеологію також як певне вчення (доктрину), як програму і політичну практику, що виявляється на таких рівнях:

• теоретичний. На цьому рівні формуються основні положення, що відбивають інтереси й ідеали того чи іншого класу, прошарку, нації, держави;

• програмний. Тут інтереси, ідеали вже трансформуються в програми і лозунги політичної еліти, правлячої верхівки і є ідейним базисом для прийняття управлінських рішень і стимулювання поведінки суб'єктів політики;

• поведінковий. Це рівень втілення певної ідеології в конкретних формах політичної участі громадян, у певному типі політичної поведінки. Таке втілення можливе через освоєння громадянами цілей і принципів цієї ідеології.

Кожний громадянин тією чи іншою мірою включається в політичний процес як на рівні особистісному (індивідуалізовано), так і за рахунок тих об'єднань, політичних партій, ідеологію яких він поділяє, пропагує, працює для її втілення в життя. А відтак поза ідеологією немає будь-якої політичної дії, не можуть існувати і політичні партії, об'єднання, рухи, фракції, групи, інші суб'єкти політики, політичного процесу.

Політичні ідеї, які засвоює людина, з часом перетворюються, становлять систему тверджень людини, спонукають її до дій для досягнення певної, зумовленої цими ідеями мети. Така мета не обов'язково вона буває діаметрально протилежною їм.

Політична культура відрізняється від багатьох елементів культури взагалі тим, що вона створюється в результаті діяльності певних верств — ідеологів, учених, політиків, створюється завдяки діяльності еліти. Живильним ґрунтом для цього є інтереси, уявлення про суспільно-політичне життя народних мас, соціальних спільнот, які самі по собі ідеології не створюють. "Не можна, — пише зокрема В. Литвин, — лишати поза увагою той факт, то Україна впродовж усієї нової історії не мала самостійності, а останні три сторіччя взагалі не функціонувала як держава, об'єднана єдиною політико-культурною системою. Й оскільки вся політика практично до серпня 1991 року вироблялася в Москві, там же ухвалювалися більш-менш відповідальні рішення, то в Україні фактично зараз лише формуються еліти — політична, економічна та культурна (ідеологічна)".

Характеристики

Список файлов реферата