117656 (712925), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Термін «корпорація» (від лат. corpus — тіло) виник у середньовіччі. Кор­порація у XIV-XV століттях була станово-професійною організацією цехо­вого типу, що захищала інтереси своїх членів. Поза межами корпорації соціальне життя індивідів було немож­ливим. Корпорація — це інституалізована замкнена група, що монопольно розпо­ряджається своїми ресурсами, виконує певні господарчі, адміністративні, воєнні та політичні функції, а водночас, відстоює і захищає специфічні ко­лективні інтереси своїх членів. Корпорація — досить ієрархізована структу­ра, у якій реальна влада належить вузькому колу елітних груп, а внутрішні корпоративні відносини будуються на засадах лояльності та особистої відда­ності рядових членів верхівці корпорації.

Система представництва інтересів, що базується на корпоративних прин­ципах, і є корпоратизмом. За то­талітарних режимів корпоратизм мав державний характер.

До специфічних рис корпоратизму політологи відносять:

- участь організацій, що є виразниками певних групових інтересів, у політичному житті;

- заміна конкуренції інтересів їх монополією в певних сферах, на які поширюються корпоративні відносини та ін.

У XX ст. корпоратизм проявився у декількох основних моделях, що зале­жали від характеру політичного режиму. Демократичним режимам прита­манний ліберальний корпоратизм або неокорпоратизм, авторитарним та то­талітарним — державний корпоратизм. Крім того, кожна країна мала свій специфічний підвид корпоратизму. Фашистський корпоратизм відрізнявся від нацис­тського, сталінський від маоїстського.

Неокорпоратизм — це демократична система представництва й узгод­ження інтересів різноманітних фірм, асоціацій і організацій; система уз­годження інтересів трьох партнерів — держави, підприємців і профспі­лок; тактика певного примусу з боку держави щодо інших учасників пе­реговорів, у процесі яких визначаються цінності та пріоритети, пов'язані із загальнонаціональними інтересами; система міжкорпоративної взає­модії, члени якої несуть один перед одним обов'язки щодо виконання взаємних угод. Найрозвинутіший неокорпоратизм у країнах із сильними соціал-демократичними традиціями, культурною та мовною гомогенністю.

Використання неокорпоратистської моделі відносин держави та груп ін­тересів поширюється, в основному, на відносини з представниками праці та капіталу, і є засобом для налагодження між ними стосунків соціального пар­тнерства. Отже, воно має свої межі і не знищує конкурентної боротьби під час виборчих кампаній. В інших сферах громадського життя існують вільні, автономні групи та організації. Тому мова йде про поєднання корпоратизму з плюралізмом, яке є відображенням існуючого в сучасних суспільствах по­єднання ринку та регулятивної функції держави.

Головними перевагами корпоративістської моделі групової політики є:

- запобігання виникненню соціальних конфліктів між працею і капіталом;

- високий ступінь поінформованості сторін щодо своїх потреб;

- створення ефективних механізмів прийняття рішень, що враховують інтереси усіх учасників відносин, поглиблення взаєморозуміння й співробітництва між ними;

- підвищення передбачуваності державної політики та зниження вірогідності помилок у прийнятті рішень.

Головними вадами корпоратизму є:

- монополізація функції представництва інтересів у певних сферах найбільшими та найвпливовішими організаціями;

- стримування конкуренції у цих сферах та консерватизм у їх розвитку;

- деяке зниження самостійності в діяльності уряду;

- обмеження можливості прийняття альтернативних рішень;

- певна олігархизація та бюрократизація державного апарату;

- зниження активності рядових членів організацій щодо захисту своїх групових інтересів.

Патронажно-клієнтельні стосунки як спосіб захисту інтересів у демократично нерозвинених, країнах,

Патронажно-клієнтельні стосунки базуються на обміні благами між суб'єктами з неоднаковими суспільним статусом і силою впливу: сильний, або патрон, пропонує захист (протекцію) і доступ до дефіцитних ресурсів (земля, робочі місця, квартири в колишньому СРСР) клієнтові; клієнт, у свою чергу, надає підтримку чи послуги патронові (робота, виборчі голоси). Такі стосунки стійко тримаються в організаціях на зразок мафії.

Патронажно-клієнтельні стосунки властиві багатьом суспільним системам по всій планеті: від країн третього світу, де партійними босами часто є вожді племен, що отри­мують голоси підлеглого селянства в обмін на певні блага від центрального уряду, до місцевих «партійних машин» деяких американських міст. В умовах посткомуністичної України стійка система патронажно-клієнтельних зв'язків і обміну складає загрозу утвердженню громадян­ської культури та демократії.

Переходячи на рівень культури, менталітету і закріплюючись тут у вигля­ді загальноприйнятних моделей поведінки, патронажно-клієнтельні стосун­ки стають одним із найсуттєвіших гальмівних механізмів щодо утверджен­ня плюралістичної моделі захисту інтересів, яка найбільше відповідає зав­данням консолідації демократії, а також спотворює корпоративістські сто­сунки між працею, капіталом та державою, надаючи їм нерівноправного ха­рактеру.

4. Особливості формування групи інтересів у посткомуністичній Україні.

У посткомуністичній Україні створені правові та деякі соціально-еконо­мічні передумови для розвитку організаційного плюралізму як первинної ознаки демократичного представництва інтересів громадян. Проте такі чин­ники, як неефективність реформ з точки зору створення середнього класу, низький рівень соціальної структуризації населення, надмірне розшаруван­ня на багату верхівку, яка монополізувала ресурси країни, і масу бідного на­селення, не сприяють формуванню рівноправних стосунків у представниц­тві інтересів різних суспільних груп. Лиш незначна частина суспільства ор­ганізована заради групового представництва своїх інтересів. Переважна більшість громадських об'єднань, яких за останніми даними в Україні нара­ховується близько ЗО тис., справляє дуже малий (можна сказати неістотний) вплив на прийняття політичних рішень та розвиток державної політики. Як­що ці впливи й існують, то вони мають досить нестійкий та фрагментарний характер.

Класичні групи інтересів є Україні

До груп захисту, що створюються заради захисту власних матеріальних та професійних інтересів або інтересів ширшої соціальної групи, яку вони реп­резентують, можна віднести:

- профспілки, фермерські об'єднання;

- об'єднання підприємців та ФПГ (фінансово-промислові групи);

- творчі спілки (журналістів, які доволі активно захищають свободу слова; менш активні - спілки кінематографістів, художників, письменників);

- об'єднання ветеранів (Другої світової війни, війни в Афганістані);

- організації споживачів;

- жіночі, молодіжні спілки тощо.

До груп підтримки, що створюються заради просування певних програм на політичну арену, привертання до них уваги громадськості та урядів, в Ук­раїні відносяться такі групи, як:

- різноманітні правозахисні групи;

- організації допомоги жертвам Чорнобильської катастрофи;

- об'єднання заради боротьби проти СНІДу, проти вживання наркотиків; за ядерне роззброєння;

- організації, що турбуються про захист довкілля («Зелений світ» та інші).

Проблемні групи інтересів часто набувають форми відкритих рухів, до яких можуть приєднуватись усі, кого турбує вирішення даного питання, їх трактують як об'єднання «за щось», а не «когось» (останнє властиве групам захисту). Ці групи є однією з найсучасніших форм участі громадян демокра­тичних країн у політиці, яка особливо популярна серед молоді.

Серед організованих (захисних і підтримуючих) груп інтересів є як стійкі, так і тимчасові утворення. Прикладами тимчасових груп інтересів є біженці; іммігранти; прихильники проведення референдуму з певного питання (за реформування парламенту; дострокову відставку президента; розв'язання якихось проблем місцевого характеру). Значну активність у захисті своїх ін­тересів (явну чи приховану) відіграють інституційні заінтересовані групи: військовики, державні службовці (бюрократія), церкви. Перші дві з названих інституційних груп діють всередині державних структур, домагаючись від уряду того чи іншого сприяння, щоправда з різним успіхом. Третя є ві­докремленою від держави.

Усі охарактеризовані вище групи відкрито заявляють про свої інтереси, пропагують свої програми, прагнуть мобілізувати якомога ширшу підтрим­ку громадськості та вплинути на уряд. Нажаль, їх слабкість та фрагментованість проявляється в тому, що про їхню діяльність дуже мало відомо на­віть зацікавленим особам.

Кланово-олігархічні об'єднання та їх роль в українській політиці

За час посткомуністичного переходу в Україні виникло чи­мало різноманітних громадських організацій. Проте взаємодія між ними і правлячою політичною верхівкою дуже слабка. Тому плюралістична та ліберально-корпоратистська моделі захисту інтересів поступаються іншим, менш цивілізова­ним. На їх місце приходять клієнтелізм, патримоніалізм та корупція. Значний вплив на політичний процес мають тільки так звані адміністра­тивно-економічні групи (або клани), що належать до прихованих (тіньо­вих) груп інтересів.

Розгортаються процеси інтенсивної регіональної інституалізації, що, з од­ного боку, дозволяє зміцнити життєво важливі зв'язки між територіальними та господарсько-фінансовими структурами. З іншого, через слабкість нових правових структур і механізмів створюються сприятливі умови для вирішен­ня егоїстично-корпоративних інтересів, що відчувають себе досить вільно в умовах правової аморфності. Отже, складається ситуація, коли найважливі­шими елементами сучасної системи представництва інтересів в Україні є політичні клани, клуби, парламентські лобі, які будуються на засадах патронажно-клієнтельних, земляцьких, родинно-кланових стосунків при незнач­ному впливі відкритих організованих інтересів, що керуються принципами політичного плюралізму.

Слово «олігарх» походить від по­няття «олігархія», що означає «влада небагатьох», а не навпаки. Уточнений соціальний зміст олігархії — «політичне та економічне панування невеликої групи людей». Ще давньогрецький філософ Аристотель вважав олігархію різ­новидом неправильної, беззаконної влади, яка здійснюється в інтересах правителів, а не всього народу, і підкреслював, що олігархії хворіють постій­ними державними заколотами, бо надто велика влада тут зосереджується в руках декількох осіб чи сімейних кланів. На рівні буденної свідомості олігарх — це лю­дина, котра володіє значним капіталом, здобутим незаконним шляхом, і завдяки цьому капіталу має великий вплив на політику (насамперед на Пре­зидента). З політологіч­ної точки зору олігархи — це можновладці, які використовують монополізо­вані ними сектори економіки для концентрації у своїх руках політичної вла­ди, а політичну владу — для подальшого збагачення. Для такого всебічного контролю олігархи використовують різноманітні ресурси: економічні (про­мислові та фінансові), інформаційні (друковані та електронні ЗМІ), полі­тичні (партії, парламентські групи та фракції, ключові державні посади, вплив на перших осіб у державі).

Олігархи борються за владу виключно у власних, а не суспільних інтере­сах, і діють, спираючись на певним чином організовані групи людей, стосов­но яких вони виступають як патрони. Такі групи прийнято називати клано­во-олігархічними, а стосунки, які формуються у цих групах — патронажно-клієнтельними. На таких засадах можуть виникати як неформальні об'єд­нання, так і офіційно зареєстровані об'єднання, партії і навіть парламен­тські групи та фракції.

Отже, кланово-олігархічні об'єднання у будь-якій формі — це наймогутніші групи інтересів, які використовують владу для максимізації своїх надприбутків і політичного впливу. Вони є практично у кожній країні, де економіка базується на приватній власності. У перехідних суспільствах кінцева мета олігархів — повне оволодіння вла­дою, зведення нанівець політичної опозиції та знищення опозиційних ЗМІ, а отже й демократії.

Можна зробити висновок, що політичний процес України має досить вузькокорпоративний характер, але корпорація у класичному варіанті тут також не існує. Тому на порядку денному демократичного переходу стоїть проблема формування й створення механізмів найефективнішого представ­

Література

1. Артемов Г.П. Политическая социология: Курс лекций. — С.-Петербург, 2000.

2. Вишняк О.І. Електоральна соціологія: історія, теорії, методи. — Київ 2000.

3. Голосов Г.В. Сравнительная политология: Учебник. — Новосибирск, 1995.

4. Кіс Т.І. Виборчі системи та їх політичні наслідки // Нова політика. — 1996. - № 2.

5. Макеєв С.О., Оксамитна С.М. Громадянська компетентність населення України // Українське суспільство: моніторинг — 2000 р. Інформаційно аналітичні матеріали. — Київ, 2000.

6. Группы интересов // Полис. — 1992. — № 5-6.

7. Доган М., Пеласси Д. Сравнительная политическая социология / Пер. с англ. — Москва, 1994.

8. Кауфман Д. Корупція в тумані двозначності // Політика і час. — 1998. — №1.

9. Коен Д. Лобіювання у конґресі США // Політологічні читання. — 1992. - №2.

10. Макаренко В.П. Групповые интересы и властно-управленческий аппарат: к методологии исследования // Социс. — 1996. — №11.

11. Невмержецький Є. Хто вони, суб'єкти корупції? Антикорупційне законодавство України - до міжнародних стандартів // Політика і час. - 1998. - №11-12.

12. Федералист. Политические эссе О.Гамильтона, Дж.Медисона и Дж.Джея. — Москва, 1993.

Характеристики

Список файлов реферата