117134 (712670), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

За останні роки у сфері взаємин країн молодої демократії з НАТО сталася значна еволюція. У НАТО вже схвалено рі­шення про розширення альянсу на схід, з урахуванням позицій Вашингтона і Москви. Керівництво блоку вирішило паралель­но з розширенням союзу встановити тісні стосунки з Росією.

За останні шість років НАТО зосередив діяльність на за­побіганні конфліктам і врегулюванні криз, а не на підготовці можливих широкомасштабних воєнних операцій. Головний напрям змін Північноатлантичного альянсу визначається поси­ленням його політичної ролі та зростанням внеску разом з інши­ми міжнародними організаціями у справу збереження безпеки і стабільності, від яких залежить майбутнє НАТО.

Надто важливим і показовим, під кутом зору трансфор­мації НАТО, є підвищення ролі альянсу в подоланні кризових ситуацій та миротворча діяльність. Це було яскраво продемон­стровано підтримкою зусиль ООН з боку альянсу щодо при­боркання агресії Іраку в 1990 р., а також діями НАТО і кра­їн — не членів альянсу з налагодження миру в колишній Югос­лавії. В миротворчих операціях брали участь і військовослуж­бовці українського батальйону. Завдяки міжнародній співпраці, згідно з мандатом ООН, було досягнуто миру в Боснії та Гер­цеговині.

Практика 90-х років свідчить, що Північноатлантичний аль­янс зацікавлений у співробітництві з Росією, Україною та інши­ми державами СНД.

Україна, зі свого боку, може обстоювати умови приєднан­ня до НАТО нових членів, наприклад, нерозміщенням ядер­них арсеналів на нових територіях чи навіть розширенням без'ядерного «коридору». За таких підходів можна апелювати до держав Заходу, до безпосередніх сусідів. Власне, у НАТО такий підхід знаходить розуміння. Це підтверджено в заяві НАТО про відсутність «планів і намірів та причин» розміщен­ня в країнах-претендентах ядерної зброї.

Важлива подія у відносинах Україна — НАТО сталася 7 травня 1997 р. У Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО. До речі, це перший такий центр у країні, що не входить до альянсу. Він покликаний оперативно надавати достовірну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в НАТО.

З відкриттям Інформаційного центру НАТО почалася струк-туризація відносин по лінії Київ — Брюссель. Зацікавленість сторін формуватиме стосунки, що їх офіційні особи називають особливим партнерством, яке визнає міжнародну вагомість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці. Підготовка підписання майбутнього документа Україна — НАТО перейшло у практичну площину. 29 травня 1997 р. в Сінтері (Португалія) парафовано Хартію про особливе партне­рство НАТО з Україною. На цій церемонії були присутні мініс­три всіх 16 країн — членів НАТО, які брали участь у засіданні Північноатлантичної Ради. Президент України та глави дер­жав і урядів блоку підписали Хартію про особливе партнерст­во на саміті НАТО в Мадриді в липні того ж року. НАТО обстоює принципи стабільності й недоторканності

кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність. Такі засади альянсу дуже вагомі для нашої країни. Адже з боку окремих політичних сил сусідніх держав неодноразово висувалися певні територіальні претензії до України. Нато­мість НАТО визнає територіальну цілісність, кордони України та її демократичний вибір.

Україна, займаючи важливе місце в Європі, є одним із виз­начальних чинників нового геополітичного становища в цьому регіоні. Конкретний вклад нашої держави у справу безпеки полягає в тому, що вона не успадкувала «ядерного менталіте­ту» СРСР, відмовилася від конфронтаційних підходів, усвідо­мила власну відповідальність за міжнародну безпеку. Цей ви­важений підхід засвідчили такі політико-правові акти, як Дек­ларація 1990 р. про державний суверенітет, Основні напрями зовнішньої політики, схвалені 1993 р. Верховною Радою, а та­кож Концепція національної безпеки України, прийнята на початку 1997 р.

Надзвичайно важливу роль для зміцнення стабільності та безпеки в регіоні відіграють Конституція України та підписан­ня нових політико-правових документів нашої держави з без­посередніми сусідніми країнами. Основний Закон держави стає важелем консолідації суспільства, нарощування демократич­них перетворень і ствердження територіальної цілісності Ук­раїни. Так, якщо впродовж досить тривалого часу відносини України з Росією лишалися центральним питанням політич­ного життя Києва і невирішеною проблемою національної зов­нішньої політики, то підписання у травні 1997 р. широкомас­штабного українсько-російського договору та інших докумен­тів знаменує формування якісно нових політико-правових за­сад відносин між двома найпотужнішими країнами на постра­дянських теренах. Досягнуті домовленості унеможливлюють конфронтацію в міждержавних відносинах, піднімають рівень безпеки в регіоні та стабілізують новий геополітичний простір.

Україна впевнено розвиває відносини і з іншими колишні­ми республіками СРСР, а нині незалежними державами. Во­дночас Київ послідовно виступає проти перетворення СНД на конфедерацію чи федерацію нового типу, розглядаючи її як міждержавний форум для активного дво- та багатосторонньо­го співробітництва, передусім економічного характеру. Украї­на тут виходить з історичних зв'язків, що склалися в колишньо­му Радянському Союзі, вбачає за доцільне переводити Їх на належну ^політико-правову основу.

Не менш важливими для геополітичного становища є спільні заходи України з іншими безпосередніми сусідами: надання

українсько-польським відносинам характеру стратегічного партнерства, ратифікація україно-молдовського договору в 1996 р., підписання 1997 р. договорів із Білоруссю про держав­ний кордон та з Румунією про відносини добросусідства і спів­робітництво. Вагомим внеском у зміцнення міжнародних від­носин стало підписання лише в 1996 р. з сусідніми країнами понад 10 державних, 120 міжурядових і ЗО міжвідомчих угод і документів. Тобто, Україна по всьому периметру своїх кордо­нів, у новому геополітичному просторі залагодила практично всі проблеми, встановлюючи партнерські й добросусідські від­носини.

Особливість геополітичного становища України полягає в тому, що, будучи відкритою для інтеграції до Європи, вона, на відміну від інших країн Центральної та Східної Європи, зму­шена долати дві лінії поділу континенту, які виникли після другої світової війни. Перша з них — межа між країнами ко­лишнього Варшавського Договору й рештою Європи, що ро­змивається і зникає. Друга — західний кордон колишнього СРСР, що часом сприймається як межа дуже неоднорідної та аморфної СНД, яка віддаляє Україну від її природних партне­рів у Центральній та Східній Європі.

Україна послідовно інтегрується до загальноєвропейської спільноти і розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи гло­бальної безпеки, утвердження нового геополітичного просто­ру, що відповідатиме вимогам наступного століття. Із прийнят­тям нашої країни до Ради Європи, ЦЄІ та співпраці з іншими європейськими об'єднаннями з'явилися принципово нові мож­ливості для застосування багатовікового досвіду демократич­них держав Європи в практиці державного будівництва, сход­ження до цивілізаційного рівня розвитку. Україна зміцнила співробітництво і з такими впливовими міжнародними інститу-

• ціями, як Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк і Євро­пейський банк реконструкції та розвитку. Ініціатива НАТО ї «Партнерство заради миру» дала змогу Україні гнучко підійти

• до розвитку партнерства з Північноатлантичним альянсом, ма-Ї ючи з ним такий рівень співпраці, який відповідає її індивіду-[ . альним вимогам і можливостям. На часі розвиток стосунків особ-1 ливого чи навіть привілейованого партнерства Україна — НАТО. І Аналіз конкретного геополітичного становища України та ^ зовнішньополітичних кроків свідчить на користь нарощування І зусиль до утвердження нашої держави в лоні європейських І народів, у світовому співтоваристві. Вагомішими стали і здо-1 бутки української дипломатії. Це відбивається на зростанні

обсягів та якості стосунків і з близькими сусідами, і з країна­ми інших регіонів. Політичні зрушення спонукають до наро­щування політико-правових засад у міждержавних відноси­нах, взаємовигідних торговельних та економічних зв'язків, спів­праці в науці й техніці. Хоч і повільно, але зростають іноземні інвестиції. Провідні місця в цій сфері посідають капітали США, ФРН і Великобританії. Цьому сприяли як наполегливість дер­жавних лідерів і дипломатів, так і чинники економічного ха­рактеру.

Підсумовуючи розглянуті проблеми, можна зробити такі висновки.

1. Глобальні трансформації, започатковані на зламі 80— 90-х рр., ще не завершилися. Врахування близьких і віддале-них — як бажаних, так і небажаних, але потенційно можли­вих змін у регіоні й поза його межами вкрай важливе для України та інших країн Європи. Тому в інтересах нашої дер­жави й континенту є зміцнення довіри, розширення політич­ного діалогу і співробітництва на дво- та багатосторонній ос­нові в рамках загальноєвропейського процесу, заходи з подо­лання економічної кризи, дотримання загальнолюдських фун­даментальних цінностей.

2. Конструктивними в діяльності урядових кіл, зовнішньо­політичного відомства України, держав молодої демократії постають адаптація зовнішньополітичних засад, корекція стра­тегічних пріоритетів з урахуванням нових реалій, формуван­ня чітких критеріїв геополітичного й геоекономічного станови­ща, врахування складних умов перехідного періоду Європейсь­кого континенту.

3. Долаючи труднощі об'єктивного й суб'єктивного поряд­ку, Україна успішно продовжує процес розширення своєї дип­ломатичної присутності у світі. Завдяки зробленому в 1991— 1997 рр. вона набуває рис впливової європейської та світової держави, дедалі більше перетворюється на реального та ак­тивного суб'єкта міжнародних відносин.

від­мінності.

ЛІТЕРАТУРА

Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі XXI ст. Політичний

аналіз. — К., 1995. Гончаренко О. Поширення НАТО і Україна // Економічний часопис. — 1997. — № 4.

Грищенко Т. Геостратегія постбіополярності (Сучасні амери­канські концепції та Україна) // Політична думка. — 1997. — № 1.

Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящее­ся настоящее. Украйна: четыре года пути. — К., 1995. Кононенко С. Новітня великодержавність // Політична думка.

— 1997. — № 1.

Кудряченко A.I. Східна Європа на шляху змін. —К., 1990. Кудряченко A.I. Європейська політика ФРН (1970—1991 рр.).

— К., 1996.

Політологія посткомунізму: політичний аналіз посткомуністич­них суспільств. — К., 1995.

Сжора 1. Геополітична легітимація ролі України в новому сві­товому порядку // Політологічні читання. — 1994. — № 1. Україна та міжнародне співтовариство // Політична думка. —

1993. — № 1.

Українська державність у XX ст. і історико-політичний ана­ліз.— К., 1996.

Шпорлюк Р. Російське питання й імперська експансія // Полі­тична думка. — 1996.

Характеристики

Список файлов реферата