117101 (712637), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

ПОЛІТИЧНА СУБ'ЄКТНІСТЬ НАЦІЙ

Нація є одним із найскладніших феноменів людського буття. Для одних — це суспільно-політична вартість, жива, само­бутня, духовно та органічно сплетена спільнота, що викри­сталізувалася і виросла в означених історичних, геополітичних, господарських і суспільно-політичних умовах. Такий погляд поширений серед деяких представників українського національно-визвольного руху. А ось для інших— лише

територіальна група, в основі якої, вважає іспанський політолог Л.Саністебан, лежать інтенсивні солідарні зв'язки. Одні вбачають у нації щось містичне, недоступне для пізнання, інші — тільки раціональне. В розумінні одних йдеться про щось одвічне, біологічне, інших — це тільки соціальне, історичне. Найбільша цінність, найкращий витвір людей — так нація постає в уяві одних, щось таке, що заважає людському поступові — вважають інші.

Націю вивчають етнографи як "неполітизовану етніч­ність" та історики — як політичну історію народів, психоло­ги — як специфіку психіки, ментальності, культурологи — як неповторне особливе в світовій культурі, соціологи — як макрогрупу та філософи — як проблему співвідношення людини — індивідуальності та людства. Так, М. Бердяєв з позиції філософії вважав, що неможливо й безглуздо про­тиставляти національність і людство, національну мно­жинність і вселюдську єдність. Він зазначав, що існування людства у формах національного буття, його частин зовсім не означає неодмінно зоологічного й нижчого стану взаємодії ворожнечі й винищення, стану, який зникає в міру зростання гуманності і єдності.

Свій підхід до нації, адекватний предметові, має й політологія. Саме вона розглядає націю як один із базових суб'єктів політичного життя. Це означає, що інтереси певної макрогрупи усвідомлені як політичні. Звідси прагнення де політичного самовираження за допомогою певних інститу­цій — національної держави, партій, національно-визвольних рухів та ін.

Оскільки природа нації визначає національні інтереси — імпульси її політичного життя, то політологія повинна враховувати чинники націотворення і особливо пріоритетні ознаки, індикатори нації як спільності. Стосовно того, що об'єднує людей у націю, то однозначного визначення немає. Небезпідставним щодо деяких із існуючих націй є тверд­ження, що це "політизована етнічність", тобто політична спільність, в основі якої — етносу. Під останнім розуміється стійка група людей, об'єднаних загальноісторичним, гене­тичним корінням, якій притаманні спільні риси і стабільні особливості культури та ментальності. Формування етносу відбувається на певній території. В подальшому розвитку етнос може втрачати територіальну єдність. Етнічною є тільки така спільність, яка усвідомлює себе саму як таку (етнічна самосвідомість), відрізняє себе від інших етнічних груп.

Визначення нації як "політизованої етнічності" досить поширене. При цьому етнічність не абсолютизується, вона ставиться на перше місце. Так, на думку англійського етнополітолога А.Сміта. головними індикаторами нації є етнічний принцип, що виникає спочатку з родинної ор­ганізації, а далі слідують територіальний компонент і полі­тична спільність.

Етнічна ідентичність нації політичне інтерпретується по-різному, залежно від ідеологічних засад. М.Грушевський рішуче виступав проти вимоги "Україна тільки для ук­раїнців". Він вважав, що Україна "і для всіх, хто живе в ній, а живучи любить її, а люблячи хоче працювати для добра краю і його людності, служить їй". А ось М. Міхновський і Д.Донцов, виходячи зі свого бачення інтересів нації, відстоювали вимогу "Україна тільки для українців" у тому розумінні, що всякі посади в державі повинні обіймати тільки українці.

Нація тлумачиться також як спільність, яка виникла історично і якій властиві певні інтегративні риси. Саме з таких позицій І.Франко розглядав возз'єднання українських земель як важливу умову "витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний куль­турний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя".

Чимало політологів дають визначення нації як держав­но-правового утворення, тобто як макрогрупи, що проживає на одній території, має спільний уряд та інші політичні інститути. Таку, по суті, етатистську теорію обстоював правознавець О.Градовський. Визначальним елементом нації він вважав наявність "загальнонаціональної мети", якій відповідає певна державна організація.

Проте статистська концепція відмовляє народам, які не утворили через різні причини (іноземне поневолення, на­ сильницька асиміляція) своєї національної державності, у праві навіть називатися націями. Але чимало націй, не маючи своєї державності під час іноземного панування (як-от українська нація під владою російського царизму чи австро-угорського цісарського режиму), не переставали ними бути. боролися за своє законне право на самовизначення, створення самостійної держави. Тому формула "є держава— є нація, немає держави — відсутня і нація" алогічна. Разом з тим "бездержавне" існування нації лягає тягарем на її історичну долю, стримує розвиток творчих можливостей. В.Винниченко зазначав, що "нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі так звані "недержавні нації" прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її віддають усі сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, які стоять на заваді цьому, які тримають їхній колектив у покаліченому стані".

Однак існують нації, виникненню яких передувала дер­жавна єдність людей. Згодом на цьому грунті формувалися певні риси, притаманні етносу — загальні традиції, ду­ховність, психологічні властивості та ін. Саме це визначає генезу американської, канадської та деяких інших націй, що створювались емігрантами, серед яких були представники не тільки різних етносів, а навіть рас.

У 60-ті роки наукові спостереження наштовхнули аме­риканських дослідників на висновок, що теорія "плавильного казана" не відповідає - реаліям США. Етнічні групи не розчинялися в американському суспільстві, а стали його структурним елементом. Етнічна ситуація була охарактери­зована як "культурний" плюралізм", що не суперечить існуванню і розвитку спільної для американської нації культури.

Щодо психологічного підходу, дуже поширеного нині, то деякі його представники трактують "національний дух" (національну свідомість, національний характер) як про­відний, а іноді і як єдиний індикатор нації. Інші розглядають націю як психологічне поняття, психологічну спільність, союз однаково мислячих людей, об'єднаних спільним національ­ним характером. Такою, наприклад, є створена О.Бауером "психологічна" теорія нації. Подібну позицію щодо визна­чення нації займають деякі сучасні політологи і соціологи Заходу. Т. Мурамацу, Г. Ісаакс, Г. Кан, С. Ліпсет, К. Боулдінг, М. Сейвелл, П. Ласлетт, М. Кранстон та інші висловлюють думку, що вирішальними факторами розвитку нації є воля, національна ідея, що нація — втілення національної свідомості, яка виступає найактивнішою ру­шійною силою суспільства. Вони вважають, що таких індикаторів спільності "коріння , як мова, історія, культура, державність, недостатньо для формування універсальних ознак національності. Лише один індикатор є універсаль­ним — самовіднесення людини до тієї чи іншої на­ціональності: "я — українець", "я — росіянин", "я — татарин", "я — француз", "я — американець" та ін.

Кожен із цих підходів (а вони зумовлені і політичними міркуваннями) акцентує на якійсь із існуючих ознак нації. Поза тим сучасні нації, в тому числі українська,— це політичні спільноти, відмінність яких від інших видів люд­ських угруповань полягає в тому, що це одноразова спіль­ність — територіальна і господарська, мовна і духовно-куль­турна, психологічна та історична. Жодна з інших базових макрогруп — (соціальні

класи і верстви, демографічні і конфесійні групи тощо) такого поєднання індикаторів спіль­ності не мають.

Чинники, що консолідують людей у нації, визначають зміст докорінних національних інтересів. Саме вони зумов­люють політичну активність нації, її дію як суб'єкта політичного життя. Вони становлять і підґрунтя національної ідеї. Ця ідея є віддзеркаленням потягу народу до суверенності у вирішенні своєї долі, набуття таких політичних форм самовизначення, які б забезпечували економічний, соці­альний і духовний поступ.

Політичність феномена "нація" виявляється також у тому, що тлумачення цього поняття (і це підтверджується історією України) особливо актуалізується в час найбільш напруженої боротьби за національну незалежність. Саме тоді постають питання "Що такс нація?", "Яку роль націо­нальний чинник відіграє в політиці?". Так, М.Грушевський самобутність нації вбачав у її здатності, бажанні йти на контакт, на взаємовигідний компроміс з іншими націями з тим, щоб кожна не претендувала на "які-небудь спеціальні історичні права і привілеї" для захисту своєї самобутності, а захищала її повагою й інтересом до чужої самобутності.

Л.Ребет писав, що народ стає нацією, оскільки він організований, оскільки посідає керівні органи, оскільки він є державним народом І.Франко розглядав націю як най­важливішу реальність політичного життя. "Все, що йде поза рами нації — це або фарисейство, або хворобливий сенти­менталізм фантастів",— вважав він.

І нині в суперечливих умовах державотворчих процесів в Україні нація — не абстракція, а реальність, концепція якої значною мірою визначає доктрини діючих політичних сил.

МІЖНАРОДНІ СПІВДРУЖНОСТІ

Національні інтереси можуть трактуватися через ідеоло­гію ізоляціонізму, планетаризму, солідаризму, ліберального інтернаціоналізму і виживання. Незважаючи на різні ідеологічні трактування національних інтересів, сутність їх у сучасному розумінні зводиться до двох важливих момен­тів: забезпечення високого міжнародного іміджу держави і використання переваг у геополітичному просторі для націо­нального процвітання і підвищення добробуту громадян.

Міжнародна система виконує свої функції через світові і регіональні політичні, правові, економічні й культурні структури. Найбільш впливовою і масовою світовою організацією є Організація Об'єднаних Націй (ООН), яка покликана забезпечувати міжнародний мир і безпеку, вре­гульовувати міжнародні конфлікти. ООН виникла після другої світової війни і стала спадкоємицею Ліги націй.

Найважливішим органом ООН є Рада Безпеки, котра складається з 15 членів-держав, з яких п'ять — постійні члени (США, Великобританія, Китай, Франція і Росія)! де­сять — непостійні, обрані на два роки Генеральною Асамб­леєю. Рішення Ради Безпеки є вирішальним у міжнародних спорах і може включати як економічні санкції, так і засто­сування військової сили проти країни-агресора.

Рішення Ради Безпеки з процедурних питань, а також питань, що стосуються мирного врегулювання спорів, прий­мається голосами семи членів Ради, серед яких не мусять бути всі постійні члени. Якщо Рада Безпеки вирішує пи­тання, що стосується приборкання агресії, тоді кожний із постійних членів може застосувати право вето, внаслідок якого рішення не буде прийнято.

Генеральна Асамблея ООН має тільки давати рекомен­дації учасникам конфлікту або Раді Безпеки. До прерога­тив Генеральної Асамблеї належать: прийняття

в ООН членів організації, а також їх виключення; рекомендації щодо підтримання міжнародного миру і безпеки; вибори тимчасових членів Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, призначення Генерального секретаря. Генеральний секретар як головний адміністратор ООН підзвітний Раді Безпеки і Генеральній Асамблеї, наділений правом пред­ставляти названим органам будь-яке питання, що стосуєть­ся міжнародної безпеки.

Міжнародний Суд у Гаазі розглядає судові справи, що їх передають конфліктуючі сторони. Якщо котрась зі сторін відкидає рішення Суду, інша сторона або сторони можуть передати цю справу в Раду Безпеки.

У структурі ООН функціонує Економічна і Соціальна Рада, яка складається з комісій: з наркотичних засобів, суспільного розвитку, зі становища жінок, із транснаціо­нальних корпорацій, з народонаселення, статистична. Еко­номічна і Соціальна Рада проводить дослідження і складає доповіді з міжнародних питань в соціально-економічній і культурній сферах і дає рекомендації Генеральній Асамб­леї, членам Організації та заінтересованим спеціалізованим установам.

Крім зовнішньополітичних органів ООН існують спеціа­лізовані світові структури, такі як Світовий банк. Між­народний валютний фонд (МВФ), Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ).

Світовий банк, або Міжнародний банк реконструкції і розвитку, займається проблемами довготермінового еконо­мічного розвитку країн, які здійснюють складний процес модернізаційних трансформацій. Пріоритетними для нього є структурні перетворення економіки, системи освіти й охоро­ни здоров'я, що вимагають довгострокового кредитування.

Банк спеціалізується на двох типах кредитів: цільові, призначені для фінансування конкретних інвестиційних проектів (наприклад, будівництва доріг), і програмні, по­кликані допомогти уряду провести структурну перебудову галузей промисловості чи системи зв'язку.

МВФ займається проблемами ринкових перетворень тих країн, які здійснюють цей процес, акцентуючи при цьо­му увагу здебільшого на проблемах фінансової стабілізації — скорочення бюджетного дефіциту і приборкання темпів зростання грошової маси. Якщо уряди не дотримуються цих вимог, вони можуть не отримати кредити МВФ.

Міжнародна торгівля регулюється правилами ГАТТ. В основу системи ГАТТ закладено чотири принципи:

1) членство в ГАТТ передбачає добровільне визнання краї­ною — учасником організації правил цієї системи;

Характеристики

Список файлов реферата