117086 (712620), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Носієм, матеріальним субстратом політичної діяльності і політичних відносин виступають політичні інститути (ор­ганізації). Це держава, політичні партії, громадські ор­ганізації, рухи, об'єднання та іи. Через них соціальні суб'єкти здійснюють свою функцію суб'єкта політичної-діяльності. Отже, політичні інститути (організації) є під­системою політичної системи. Характерним для політич­ної організації є наявність органів, -що відають її спра­вами. Складові частини політичної організації функціону­ють у певній послідовності, кожна із них посідає визначене місце, виконує- певну функцію, має своє призначення, грає відповідну роль у політичному житті. Залежно від полі­тичного аспекту діяльності цих організацій і об'єднань їх умовно поділяють на: організації власне політичні, які прямо і безпосередньо здійснюють політичну владу. Це головне в їхній діяльності. Такими власне політичними ор­ганізаціями є держава і політичні партії; організації не власне політичні, діяльність яких, хоч і пов'язана зі здій­сненням політичної влади, але це тільки один із аспектів їх функціонування (профспілки, молодіжні організації та ін.); організації, які мають лише «політичне забарвлен­ня». Вони створюються для задоволення специфічних ін­тересів певних спільностей людей. В силу специфіки своїх функцій вони по суті не беруть участі в здійсненні політич­ної влади (наприклад, добровільні спортивні товариства і ін.). На нашу думку, до цієї політичної системи не вхо­дять ті суспільні формування, яким згідно зі встановленим порядком підмовлено у наданні офіційного статусу. Всі во­ни не беруть участі у формуванні і функціонуванні орга­нів влади, хоч і претендують на політичний вплив.

Невід'ємним компонентом будь-якої політичної системи є політичні і правові норми. Вони становля;', її норматив­ну основу. Будучії виробленими в процесі суспільпо-поЖічпої практики, воші регулюють політичні відносини. ^ио провідних політичних норм належать державні норми, ^головним чином правові, а також ті, які мають юридичну обов'язковість (закріплені в Конституції перспективні цілі), норми громадських організацій, трудових колекти­вів, кооперативів, які організовують їх внутрішнє життя;, норми громадських організацій, що стосуються і'х взаємо­відносин з іншими організаціями — державними, пар­тійними, громадськими; звичаї, традиції політичного життя.

У системі нормативного регулювання політичних від-носіїн важлива роль відводиться правовим нормам. По­літика і право нерозривно пов'язані між собою. Але право є не тільки вираженням політики, закріпленням її. Вона активно впливає на політичну діяльність, ніби зливається з нею. Нормативний характер права характеризується тим, що воно виступає як рівне суспільне мірило щодо всіх громадян суспільства, його інститутів. Отже, правові норми — це загальнообов'язкові правила поведінки, вста­новлені державою з метою регулювання суспільних від­носин, забезпечені всією її сплою, в тому числі примусо­вою. Система правових норм не тільки може впливати на політичні відносини в напрямі їх зміцнення й розвитку, а іі чинити певний деструктивний вплив. Це залежить від того, наскільки політичним відносинам, які постійно розви­ваються, відповідає система правових норм, що склалася.

До політичної системи суспільства входить як підсис­тема також політична свідомість, політична культура — її духовні компоненти. Політична свідомість включає в себе ідеї, теорії, погляди, уявлення, почуття, традиції, що є відображенням політики і політичних відносин. Зміст політичної свідомості виявляється у формі політичної ді­яльності, зокрема діяльності політичних інститутів, класів, партій, масових організацій, рухів. Важливою умовою функціонування політичної системи є розвиток політичної і правової культури.

Процес розвитку політичних систем відбувається за певними закономірностями. Насамперед це закономірність рівноваги. Розвиток можна розглядати як єдність перерв­них і безперервних рухів. Тому політична система пере­буває у постійному русі у зв'язку з економічними, еколо­гічними змінами. Для успішного функціонування система (змагає певної врівноваженості підсистем, прийняття рі­шень, які б враховували інтереси більшості. Ці рішення ^ певним компромісом.

'йажіїївоіо закономірністю .еозвнтку політично. системи е закономірність маятника. Вона полягає в тому, що будь-яка система, виведена з оптимальчої рівновагії :• бік домі-нації авторитаризму чи демократизації, неодмінно спочатку переходить у свою протилежність. Чим більша непропор­ційність лінійного розміщення центру рішень, іим відпо­відно більшим буде відхилення в проі'іілежниГі бік. Амплі­туда коливань за часом теж певною мірою рівнозначна. Якщо період авторитарної диктатури містився в рамках одного чи двох поколінь, то стільки ж або й більше часу потрібно, щоб позбутися негативних наслідків.

Життєдіяльність політичної системи виявляється в про­цесі виконання -нею функцій (основних напрямів діяль­ності) тими чи іншпмп метода.ми і засобами, що. відбива­ють конкретну історичну обстановку. Функції політичної системи визначають її структуру і процес дії. їх реалізація підпорядкована головному — забезпеченню стійкості сус­пільства і його розвитку. Основними функціями політпч-ііої системи є визначення цілей і завдань суспільства, ви­роблення програм його життєдіяльності, мобілізація ресур­сів суспільства па і'х досягнення. Тут передусім виділя­ються політичні цілі: зміцнення влади, допустима міра класових і міжнаціональних відносин, забезпечення режи­му законності і правопорядку, стабілізація політичних ін­ститутів, здійснення самостійного курсу у зовнішній полі-•іііці. Визначаються також цілі в розвитку економіки (еко­номічна політика), соціальних відносіш (соціальна полі­тика), демографічних процесів (демографічна політика), екології (екологічна політика), науки і техніки (науково-технічна політика) та іп.

Важливою функцією політичної системи є також інте-і рація всіх елементів суспільства навколо загальних соці-альпо-політичіїих цілей і цінностей. Йдеться про загальну обов'язковість державних наказів, що спираються на примусову силу; використання права, закону для загально-значимого регулювання суспільних відносин; про надання політиці суспільного авторитету; ступінь розвитку ;;бо демократії і самоврядування, або авторитарного полі:і:'і-гого режиму і політичного відчуження; про відому суб­ординацію і координацію інститутів політичної сист'с:.];].

Ще одна функція політичної системи — легіти:,!::::ія. Вона означає приведення реального політичного жііітя У відповідність з офіційними політичними і празг!і'і.\:и "ормамії.

участь навіть ті члени суспільства, які ще донедавна, здавалося, були аполітичними. •

Місце і роль людини в різних політичних системах. Ще в античні часи виникла така політична система, в якій ідеалом громадянина стало гармонійне поєднання осо­бистого і громадського (суспільного), де існувала заці­кавленість і участь народу в управлінні державою без бюрократії, що гнобить людину. Арістотель, приміром, уважав, що природа людини реалізується в її політичній діяльності як члена цілісного, гармонійного суспільства.

Перегодом, у XVII—XVIII ст., основною функцією політичної системи став вважатися контроль за громадя­нами, за дотриманням ними державних наказів і законів. Держава стала поділяти громадян на тих, які керують, і тих, якими кер^тоть. Перші з них наділені правами ухва­лювати рішення, другі—обов'язками визнавати и вико­нувати їх.

Демократичне суспільство виходить із визнання того факту, що держава не повинна контролювати життя громадян і диктувати їм свої рішення, обмежувати свободу окремої особи. Навпаки, вона має надати кожній людині можливість самій реалізувати свої індивідуальні інтереси.

Людина в демократігчному суспільстві в усьому по­кладається .на саму себе, тут усі рівні в праві вибору дій. Все це важливо зазначити тому, що віковічна політична с^-перечка з питань: Що краще — держава чи суспіль­ство? Як співвідносяться державна влада і свобода люди­ни?—ще далеко не завершена. Лібералізм, марксизм, анархізм дають на них різні відповіді. Нині зрозуміло, і це потвердила історична практика, що суспільство не можливе поза державою, отож і людина не може жити поза суспільством і поза державою. Але якщо в умовах тоталітаризму держава виступає як альтернатива свободи громадян (а людина тут існує для держави), то в умовах демократії, навпаки, держава існує для суспільства, для людини.

В тоталітарній державі інтереси людей не враховують­ся і вважається само собою зрозумілим, що інтереси людей (суспільства)—це і є інтереси держави, держав­ної влади. За таких умов людина перестає бути вільною і перетворюється на засіб реалізації пілей держави. Держа­ва підпорядковує своєму диктатові всі сфери суспільних відносин, що призводить до повного відчуження людини від економіки й політики.

Сила тоталітарної держави лягає страшенним тягарем на життя кожної окремої людини. Власна доля і власна думка людини мусять щезнути, бо держава визнає їх непотрібними і навіть шкідливими. В умовах тоталіта­ризму набуває значного поширення таке явище, як деформація особистості. Це майже єдина можливість для людини «вижити», забезпечити собі та своїй сім'ї хоч якісь умови для пристосування до тоталітарного режиму. Втрата поваги до себе — характерна риса одержавленої особистості.

Тоталітарна система формує людину, у якої нема нічого особистого, яка уособлює собою лише конкретну посаду і відповідну функцію. Людина, її особисте життя, думки цікавлять державу лише тією мірою, якою вони забезпечують успішну її роботу.

Будемо сподіватися, що догми про пріоритет держави над людиною відходять у минуле. Відомий діяч україн­ської культури О. Довженко висловив справедливу дум­ку, що «ті держави здатні ставати великими, у яких вели­кі малі люди». Ідея про те, що держава повинна безпосе­редньо відстоювати права людини в суспільстві—одне з найважливіших досягнень наукової думки і політичної практики.

Використана література:

1. Кириченко М.Г. Основи політології. – К.: Либідь, 1995. – 332 с.

2. Семків О.І.Політологія. – Львів: Світ, 1994. - 592 с.

3. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібн. – К.: Знання, 1999.

– 426 с.

Характеристики

Список файлов реферата