116777 (712154), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Безробіття — соціально-економічне явище, за якого частина пра­цездатного населення не може знайти роботу, стає відносно над­лишковою, поповнюючи резервну армію праці.

За визначенням міжнародної організації праці, безробітним є особа, яка хоче і може працювати, але не має робочого місця. У Законі України "Про зайнятість" зазначено, що безробітними є громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку і трудового доходу, зареєстровані у Держав­ній службі зайнятості як особи, що шукають роботу. Вони здатні до праці, готові працювати, але не отримують від служби зайня­тості належної роботи, яка відповідає їх професійній підготовці, стажу, досвіду та ін.

Безробіття вперше виникло у Великобританії на початку XIX ст. Проте до кінця століття воно не мало масового характе­ру, зростало лише в період економічних криз. Так, у США в 1920—1929 рр. середня кількість безробітних становила 2,2 мли. осіб, а в 30-х роках — до 20% найманої праці.

Першу спробу з'ясувати сутність і причини безробіття зро­бив англійський економіст Т.Мальтус. Він пояснював його надто швидким зростанням населення, яке випереджає збільшення кількості засобів до існування. Причину такого явища Мальтус вба­чав у вічному біологічному законі, властивому всім живим істо­там, — розмножуватися швидше, ніж збільшується кількість за­собів до існування. Ця теорія з певними модифікаціями існує й нині. Засобами усунення безробіття Мальтус і неомальтузіанці вважають війни, епідемії, свідоме обмеження народжуваності та ін. Основними недоліками цієї теорії є, по-перше, характеристи­ка людини лише як біологічної істоти, ігнорування її соціальної сутності. Такий закон може мати силу лише для тваринного і рослинного світу. По-друге, Мальтус та його послідовники ігно­рували або істотно недооцінювали роль науково-технічного прог­ресу, тобто можливість зростаючого виробництва предметів спо­живання внаслідок досягнень науки і техніки. По-третє, виснов­ки Мальтуса не підтвердила практика.

У середині 50-х років виникла технологічна теорія безробіт­тя, згідно з якою його причиною е прогрес техніки, технічні зміни у виробництві, особливо раптові. Боротися з безробіттям, на думку її авторів, можна лише через обмеження технологічного прогресу, його сповільненням.

Найпоширеніша в наш час — кеинсіанська теорія безробіття, згідно з якою його причиною є недостатній попит на товари, що зумовлено схильністю людей до заощадження та недостатніми сти­мулами до інвестицій. Кейнсіанці переконані, що ліквідувати без­робіття можна, коли держава стимулюватиме попит та інвестиції. Особлива роль у цьому (зростанні інвестицій) відводиться зни­женню позичкового відсотка. Засобом боротьби з безробіттям Дж.Кейнс вважав збільшення інвестицій, які спрямовуються на розширення громадських робіт і навіть на військові витрати.

Ще одна концепція безробіття пояснює його високим рівнем заробітної плати: щоб знизити безробіття, слід зменшити заробітну плату. Неокласична школа вважає безробіття природним явищем.

Марксистська теорія пояснює безробіття закономірностями капіталістичного способу виробництва, насамперед законів кон­курентної боротьби, які змушують капіталістів збільшувати інвес­тиції, вдосконалювати техніку. Це спричиняє відносне збільшен­ня витрат на засоби виробництва порівняно з витратами на ро­бочу силу, що й зумовлює зростання органічної будови капіталу та збільшення безробіття. Останнє також пов'язане з циклічни­ми процесами нагромадження капіталу й особливостями відтво­рення. У Марксовій теорії це отримало назву всезагального зако­ну капіталістичного нагромадження.

Його сутність полягає у зростаючій поляризації капіталістич­ного суспільства, наявності внутрішньо необхідних, сталих і сут­тєвих зв'язків між збільшенням обсягів функціонуючого капіта-"лу, суспільного багатства, продуктивної сили праці пролетаріату, з одного боку, і зростанням промислової резервної армії — з іншого. Складовим елементом цього закону є капіталістичний закон народонаселення.

Всезагальний закон капіталістичного нагромадження органіч­но поєднує пояснення причин як з боку технологічного способу, так і суспільної форми (відносин економічної власності). У пер­шому випадку це, по суті, прогрес техніки, який зумовлює швидке зростання попиту на засоби виробництва порівняно з попитом на робочу силу. Таким поясненням обмежується технологічна теорія безробіття. Але його недостатньо, бо в умовах гуманістичного сус­пільства звільненим працівникам надавалася б можливість пра­цевлаштування в інших сферах та галузях, для зайнятих — скоро­чувався б робочий день, не було б подвійної зайнятості (на двох і більше роботах), надурочних робіт та ін. Тому таке пояснення до­повнюється характеристикою з боку суспільної форми — умовами конкурентної боротьби, особливостями капіталістичного нагро­мадження, за якого безробіття необхідне, оскільки, наприклад, в період піднесення виникає додатковий попит на робочу силу, а резервом для задоволення цього попиту стає масове безробіття. Воно є також важливим фактором тиску на зниження заробітної плати працюючих.

Проте закон капіталістичного нагромадження не слід нази­вати всезагальним, оскільки він діє не в усіх суспільно-економіч­них формаціях і навіть не впродовж усього періоду існування капіталізму. Водночас безробіття зумовлене не лише однією (хоч і головною) причиною, а комплексом причин: структурними змі­нами в економіці, нерівномірністю розвитку продуктивних сил у народному господарстві, в окремих регіонах, постійним прогре­сом техніки, особливо його революційною формою — науково-технічною революцією, пошуком працівниками нових робочих місць, де вища заробітна плата, змістовніша робота, диспропор­ційністю розвитку економіки, обмеженістю попиту на товари ї послуги тощо.

Розрізняють: 1) поточне, 2) аграрне і 3) застійне перенасе­лення. Поточне перенаселення породжують структурні, техноло­гічні зміни в економіці, кризи над- і недовиробництва та ін. До цієї категорії безробітних належать особи, які мають необхідну загальноосвітню і професійну підготовку, фізично й психологіч­но здорові. Безпосередньою причиною 'їх безробіття є переви­щення пропозицією робочої сили її попиту внаслідок нерівно­мірного і диспропорційного розвитку продуктивних сил у різних сферах, галузях і районах народного господарства. Найчастіше поточне перенаселення — це коротко- і середньотермінове без­робіття. Аграрне перенаселення зумовлене відсутністю достатньої кількості робочих місць у містах, що змушує сільських працівни­ків залишатися в селі та підробляти у містах, оскільки доходів від праці на селі недостатньо для нормального існування. Застійне перенаселення характеризується нерегулярністю зайнятості окре­мих категорій населення (сезонні роботи, надомна праця). Ниж­чим прошарком цієї категорії безробітних є паупери (непра­цездатні и ті, хто тривалий час не може знайти роботу).

Відповідно до похідних причин (щодо основної) виділяють безробіття технологічне (витіснення працівників внаслідок впро­вадження нової, переважно автоматизованої техніки); фрикцій­не (пов'язане з плинністю робочої сили, зумовленої її професі­ональними, віковими та регіональними переміщеннями); струк­турне (зумовлене структурними змінами, що спричиняють не­відповідність структури робочих місць і професійну невідповід­ність); циклічне (зумовлене економічними циклами і насампе­ред кризами); конверсійне (зумовлене закінченням військових дій, значним скороченням виробництва військової продукції);

регіональне. У розвинутих країнах світу майже 50% приросту без­робітних зумовлено структурною формою безробіття. Залежно від віку розрізняють: молодіжне безробіття, безробіття серед лю­дей старшого віку та ін.

Безробіття заподіює значних економічних збитків державі. Згідно із законом Оукена, збільшення безробіття на 1% призво­дить до втрати річної продукції більш як на 2%, а щорічний при­ріст ВПП в обсязі 2,7% утримує частку безробітних на постійно­му рівні. Для безробітних це означає значний психологічний тиск, збільшує кількість серцевих захворювань, трагічних випадків, Втрата робочого місця в розвинутих країнах світу рівнозначна за своїм психологічним впливом смерті близького родича.

У західній літературі широкого визнання набула концепція А.Філшса, що пояснює обернену залежність між темпами інфля­ції та часткою безробітних на нетривалому проміжку часу. На тривалому проміжку часу, за висновками сучасних економістів, такого зв'язку не існує.

3.Соціальний захист населення та регулювання зайнятості. В умовах переходу до соціальне орієнтованої ринкової еко­номіки значно зростатиме армія безробітних, втрачатиметься впев­неність у завтрашньому дні тощо. Це вимагає проведення актив­ної соціальної політики на рівні держави, підприємства.

Соціальна політика сучасної держави — комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, організацій, спрямо­ваних на послаблення нерівності у розподілі доходів та майна, на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення тру­дових заощаджень та ін.

Головними напрямами проведення соціальної політики та захисту населення є:

захист рівня життя за допомогою різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації; надання допомоги най-біднішим сім'ям; надання допомоги у разі безробіття' здійснен­ня політики соціального страхування, встановлення мінімаль­ної заробітної плати для працюючих; розвиток освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища переважно за рахунок дер­жави; проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації, гарантування процесу трудової діяль­ності відповідно до чинного законодавства (дотримання трива­лості робочого дня, надання оплачуваних відпусток, створення профспілок тощо) та ін.

Головними принципами соціальної політики є: оптимальне поєднання соціальної справедливості та ефективності; врахуван­ня життєво необхідних соціальних стандартів (освіти, охорони здоров'я та ін.) Згідно з Конституцією України при формуванні бюджетів різних рівнів необхідне чітке розмежування відповідаль­ності за їх реалізацію між різними гілками влади та ін.

Проблема соціального захисту населення по-різному роз­в'язується в межах соціально-економічної формації, конкрет­ної країни. У перехідний період в Україні основний тягар соціального захисту лягає на державу, але водночас зростає роль ринкового механізму у проведенні такої політики. Відповідно до статті 25 Декларації прав людини сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який врахо­вує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуван­ням, необхідних для підтримання здоров'я, власного добробуту та добробуту сім'ї, і право на соціальне забезпечення у разі без­робіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості чи інших ви­падків втрати засобів до існування за незалежних від людини обставин.

Щоб забезпечити такий захист, держава насамперед мусить у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їх реалізації та функції надання соціальної підтримки.

Соціальний захист населення забезпечують також підприєм­ства (або підприємці) та самі наймані працівники — їх профспіл­кові організації.

Головними засобами стирання нерівності у розподілі дохо­дів і майна є прогресивний подохідиий податок і соціальні вит­рати держави, про які вже йшлося у попередніх темах. Так, у Швеції завдяки цим засобам стократна різниця між сукупним доходом домашнього господарства першої багатої 10-відсоткової групи населення і десятої бідної групи зменшується в 25 разів і становить 4:1. На досягнення таких цілей (перерозподіл дохо­дів і майна) у розвинутих країнах світу офіційно спрямована політика доходів.

У західній економічній літературі для вимірювання диферен­ціації в доходах найчастіше використовують криву Лоренца (від імені американського економіста М.Лоренца). Ступінь нерівнос­ті в доходах вимірюється за допомогою коефіцієнта Джіні (від імені італійського економіста К.Джіні). При цьому використову­ють різні принципи аналізу проблеми справедливості. Заслуго­вує на увагу роулсіанський принцип (від імені американського філософа Д.Роулса), згідно з яким справедливою є така дифе­ренціація в доходах, за якої відносна економічна нерівність до­пускається за умови, що вона сприяє досягненню вищого рівня життя найбідніших верств населення.

У системі соціального захисту населення найважливішим еле­ментом є соціальне страхування, що складається з пенсійного, медичного, страхування від безробіття та від нещасних випадків на виробництві. У розвинутих країнах Заходу пенсійне і медичне страхування забезпечуються відрахуваннями від заробітної плати й прибутків в однакових пропорціях. У США, наприклад, на такі цілі із заробітної плати найманих працівників вилучають 7,5%; у Швеції соціальні фонди формуються цілком за рахунок держави;

в Японії платежі на соціальне страхування становлять 7% серед­ньої зарплати робітника. Коштами цих фондів розпоряджаються спеціальні ради, до складу яких входять представники працівників і підприємців.

Важлива ланка соціального захисту населення — програми працевлаштування та перекваліфікації. У виконанні цих програм беруть участь держава (у США через державні біржі щорічно на­дають допомогу майже 7 млн. безробітним) та підприємці. Що­річно американські фірми витрачають на ці програми до 30 млрд. дол. Держава витрачає на перекваліфікації працівників більшу частину відповідних коштів. Крім державної служби зайнятості працевлаштуванням у США відають приблизно 15 тис. недер­жавних фірм.

Значна роль у працевлаштуванні в Україні належала системі професійно-технічної освіти. На початку 90-х років 1185 профе­сійно-технічних училищ готували понад 300 тис. кваліфікованих робітників. В останні роки система професійно-технічної освіти майже не розвивається, її матеріальна база не оновлюється, недо­статня увага приділяється переорієнтації на нові, потрібні сучасній і майбутній економіці професії.

Характеристики

Список файлов реферата