114061 (711249), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

О. Баликіна, Є. Попова та О. Ліпніцька стверджують, що ефективність навчання із застосуванням практичних методів суттєво підвищується, якщо в практичній освітній діяльності застосовувати більш широкі ніж методичні вказівки та керівництва засоби забезпечення практичного навчання учнів. Вони пропонують створювати, по-перше, електронні варіанти навчальних посібників, по-друге, навчально-методичні комплекси, тобто “обґрунтовані та логічно зв’язані системи дидактичного, програмно-технічного та організаційного компонентів, спрямовані на найбільш ефективне досягнення навчальних цілей” [3, с. 67].

Перший компонент складається з традиційного набору методів, способів, форм навчання та контролю (технології навчання). Щодо другого компонента, то тут розуміється наявність сучасних ТЗН, у тому числі й комп’ютерів, якісних комп’ютерних програм навчального призначення.

Організаційний компонент – це спосіб побудови навчально-методичного комплексу з навчальних дисциплін (урахування вагового коефіцієнта дисципліни згідно з робочим планом, реалізація забезпечення такого комплексу з кожного предмета, врахування міжпредметних зв’язків, організація допомоги учням, використання ресурсів локальної комп’ютерної мережі класу).

Навчально-методичний комплекс має містити такі структурні елементи: освітній стандарт, навчальна та робоча програма; традиційний та електронний підручники; навчально-методичні посібники з усіх тем лабораторних робіт; інформаційно-технологічну практику; навчальний комплекс контролю знань, вмінь та навичок; анотований список літератури (традиційний, перелік CD-ROM, Інтернет-ресурсів); термінологічний словник (алфавітний і тематичний, вербальний та образний).

Побудований таким чином навчально-методичний комплекс дозволяє змінити структуру навчального матеріалу, організацію його засвоєння учнями, що дає можливість: підвищити якість, інтенсивність освіти; диференціювати процес навчання; розвивати дослідницькі, творчі навички, формувати самостійність, здійснювати регулярний контроль. Застосування таких комплексів під час навчальної діяльності суттєво покращить результати навчання.

Навчально-методичний комплекс підтримується чітко визначеною технологією навчання, що є організаційно-методичним інструментарієм навчально-виховного процесу. Створення технології проходить три етапи: підготовчий (аналіз змісту навчання, визначення цілей та завдань, які повинна вирішити чи досягти технологія), основний (відбір та структурування навчального матеріалу, відбір завдань, спрямованих на формування знань, вмінь та навичок, визначення форм організації навчального процесу, вибір методів і засобів навчання, видів і форм контролю) та завершальний (встановлення зворотного зв’язку вчителя з учнем, діагностування результатів навчання). Щоб кожний учень розкрив свій потенціал, проявив свої здібності, технологія враховує рівень знань, індивідуальні особливості, стилі навчально-пізнавальної діяльності, риси характеру, темперамент, інтереси тощо. Для досягнення такого результату вчені пропонують здійснювати рівневу диференціацію, коли в межах однієї групи учнів навчання відбувається на різних рівнях залежно від індивідуальних показників кожного учня. Від традиційної диференціації остання відрізняється тим, що в першій цілі навчання однакові для всіх, а враховуються лише індивідуально-психологічні якості та риси особистості, у другій визначається мінімум знань, вмінь та навичок і на його основі формуються більш складні рівні, а цілі та результати навчання плануються для кожного рівня окремо.

Після визначення принципів побудови технології і факторів, що впливають на її складання, пропонується приступити до відбору змісту навчання, вибору форм організації НВП, методів та засобів навчання форм та засобів контролю. Вибір методів залежить від індивідуальної майстерності викладача, особливостей дисципліни, що вивчається, теми, кількості годин, що відводяться на вивчення цієї теми. Найбільш ефективними у розвитку творчості є методи проблемного та дослідницького вивчення матеріалу, що дозволяють здобувати нові знання на основі конструювання та вирішення реальних проблем. Основними формами реалізації таких методів є проблемні лекції, лабораторно-практичні заняття проблемного характеру, що базуються на творчій самостійній роботі, яка передбачає поступове нарощування складності та проблемності завдань, підготовку аналітичних матеріалів, проведення пошукових робіт, розробку власних проектів тощо. Саме тоді, як зазначає П. Підкасистий, відбувається самостійна діяльність засвоєння знань і процес їх застосування, результатом якого є виникнення нових знань, що стимулюють творче, продуктивне мислення [26].

Усі завдання, які входять у навчально-методичний комплекс, повинні відповідати таким вимогам: відповідність визначеній меті заняття чи навчальній дії; знання послідовності та техніки виконання оперативних дій; багаторазовість виконання практичних дій; наявність критеріїв точності, правильності та швидкості дій; постійний контроль за ходом та результатами дій з боку викладача.

Наявність таких комплексів дає можливість кожному учню в групі працювати самостійно на основі залишкових знань з предмету та власних пізнавальних здібностей; вчителю контролювати роботу всіх учнів одночасно, консультувати кожного учня індивідуально; з одного боку, ефективно керувати практичною навчальною діяльністю на позанавчальних заняттях, з іншого, – формувати вміння самостійно працювати; створювати сприятливе середовище для навчання, комфортні умови для творчої навчальної роботи; врахувати індивідуальні особливості розвитку особистості учня (характер, темперамент, пам’ять, мислення, перцептивність тощо); стимулювати учня до подальшого вивчення, творчої діяльності, розвитку пізнавальних здібностей.

В. Мороз зауважує, що завданнями учня під час практичного навчання є не лише вирішення наукової чи дослідницької проблеми, а й формування таких вмінь, як “читання з різною метою” (для засвоєння важливих деталей, для відповіді на запитання, для критичної оцінки, для довготривалого запам’ятовування, для розвитку словникового запасу); працювати з першоджерелами, користуватися книгою як знаряддям праці, шукати необхідну інформацію, користуватися довідником; конспектувати (лекцію, наукову літературу); складати картотеку; користуватися нею; будувати систему спостережень; вірно описувати процес, за яким здійснюється спостереження; виділяти головне (в науковому тексті, експерименті); слухати, на слух виділяти головне; вести полеміку, аргументовано відстоювати свої і чужі думки; логічно мислити; систематизувати і класифікувати явища; бачити і розуміти причини і наслідки процесу виникнення і розвитку того чи іншого явища природи (суспільства); аналізувати факти, робити узагальнення і висновки; самостійно ставити завдання” [21, с. 13].

Н. Басова виділяє шість рівнів практичної діяльності учнів, через які проходить цілеспрямований розвиток навчально-пізнавальної діяльності: “Перший рівень – підготовчий, ознайомчий... Другий рівень – репродуктивний... Третій рівень – навчально-пошуковий або частково-пошуковий... Четвертий рівень – експериментально-пошуковий... П’ятий рівень – теоретично-експериментальний... Шостий рівень – теоретично-практичний” [4, с. 230].

Контроль за практичною навчально-пізнавальною діяльністю учнів може здійснюватися двома шляхами: традиційно (опитування, контрольні роботи тощо), тобто з участю викладача і за допомогою комп’ютера (перевірка знань, вмінь та навичок відбувається перевіряючою комп’ютерною програмою). Додатковими формами перевірки є підготовка тематичних та підсумкових звітів, перевірка рефератів з творчої частини курсу. Однією з активних і технологічних форм контролю є комп’ютерний тест. Для ліквідації стану дискомфорту під час тестування учні завчасно мають можливість ознайомитися та попрацювати зі всім банком тестових завдань (як в електронному, так і в паперовому варіантах). Робота з видами комп’ютерного контролю повинна бути методично обґрунтована та пояснена. Учні повинні пройти інструктаж з користування ТЗН та комп’ютерними програмами контролю рівня знань, вмінь і навичок.

За словами О. Долженко, “ефективна пізнавальна діяльність можлива за умови, що той, хто навчається, має доступ до високоякісних джерел навчальної інформації, володіє знаннями про раціональні прийоми навчання і відповідними вміннями організовувати свою навчальну роботу, знає і вміє застосовувати методи і засоби самоконтролю і самокерування в процесі навчання, а також бажає оволодіти відповідним навчальним матеріалом у певному обсязі і у певний час” [13, с. 109].

ВИСНОВКИ

У ході історичного аналізу досліджуваної проблеми ми визначили, що методи навчання мають ґрунтовні історичні коріння. Витоки поняття “метод” сягають у часи Стародавньої Греції. З розвитком цивілізації розвивалися і методи навчання. Традиційно склалися три групи методів: словесні, наочні і практичні.

Питанням визначення поняття “метод” займалися багато науковців, проте, дійти спільного висновку вони не змогли. Єдине, у чому вони погоджуються, є те, що методи навчання є цілеспрямована та ретельно організована взаємодія вчителя й учнів із засвоєння нових знань, вироблення практичних вмінь та навичок навчальної діяльності.

Відсутня єдина класифікація методів навчання. Розбіжність у поглядах полягає у тому, що різні вчені по-різному розуміють основні дидактичні цілі навчального процесу.

Сучасний підхід до організації навчання та застосування методів навчальної діяльності учнів вимагає всебічно розвивати творчість та самостійність останніх, що досягається завдяки вихованню в них позитивної мотивації навчання.

Було проаналізовано погляди сучасних дидактів щодо застосування практичних методів навчання у практику освіти. Ми визначили, практичними методами навчальної діяльності вважаються вправи, лабораторні роботи, практичні роботи, дослідницькі роботи, графічні роботи, інструктажі.

Практичні методи навчання ґрунтуються на практичній діяльності учнів, формують практичні вміння і навички. Їх використовують для безпосереднього пізнання дійсності, поглиблення знань. Вони передбачають різні види діяльності учнів і вчителів, але потребують великої самостійності учнів у навчанні.

Позитивна мотивація навчання досягається за рахунок застосування ТЗН під час діяльності учнів. Глибоке засвоєння учнями теоретичного матеріалу суттєво залежить від практичного його закріплення, тому що практика є критерієм і показником ефективності всього навчального процесу. Ці методи загартовують психіку учнів, розвивають її.

Практичні методи сприяють розвитку в учнів позитивних рис характеру, самостійності, самооцінки, творчості, допитливості, вмінь працювати із лабораторним обладнанням, дисциплінованості, вмінь застосовувати здобуті раніше знання на практиці, допомагають поєднувати теорію з практикою, пов’язують навчання із реальним життям, привчають учнів до активності, прояву ініціативи, уміння зосереджуватися тощо.

Ефективність навчання у сучасній школі залежить від уміння вчителя обрати метод чи прийом навчання в конкретних умовах для кожного уроку.

Правильна організація практичного навчання допомагає чітко визначити цілі такої діяльності, навчитися правильно керувати своїм часом, швидко вирішувати проблеми, з більшою відповідальністю ставитися до навчання.

Процес організації навчання із впровадження практичних методів повинен здійснюватися згідно з дидактичним принципом доступності навчання. Повинні застосовуватися активні методи взаємодії вчителя та учнів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Алексюк А.М. Загальні методи навчання в школі. – К.: Вища Школа, 1981. – 312 с.

2. Бабанський Ю.К. Оптимизация процесса обучения. – М.: Педагогика, 1977. – 242 с.

3. Балыкина Е.Н., Попова Е.Э., Липницкая О.Л. Модель учебно-методического комплекса по исторической информатике // Информационный бюллетень Ассоциации “История и компьютер”. – Ноябрь, 2001. – № 28. – С. 66–85.

4. Басова Н.В. Педагогика и практическая психология. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. – 416 с.

5. Бобрович Г.А. Метод проектов как способ организации самостоятельных занятий // Сучасні інформаційні технології та інноваційні методики навчання в підготовці фахівців: методологія, теорія, досвід, проблеми: Зб. наук. пр. – Випуск 5 / Редкол.: І.А. Зязюн (голова) та ін. – Київ – Вінниця: ДОВ Вінниця, 2004. – С. 23–28.

6. Ващенко Г. Загальні методи навчання. – К.: Вища школа, 1997. – 234 с.

7. Вербицкий А.А. Активное обучение в высшей школе. Контекстный подход: Метод. пособие. – М.: Высшая школа, 1991. – 207 с.

8. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001. – 576 с.

9. Гончаренко C.У. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. – 376 с.

10. Громцева А.К. Формирование у школьников готовности к самообразованию. – М.: Просвещение, 1983. – 144 с.

11. Державна національна програма “Освіта” (“Україна ХХІ століття”) // Освіта. – 1993. – № 44, 45, 46. – 38 с.

12. Дидактика современной школы / Под ред. В.А. Онищука. – К.: Радянська Школа, 1987. –246 с.

13. Долженко О.В., Шатуновский В.Л. Современные методы и технология обучения в техническом вузе: Методическое пособие. – М.: Высшая школа, 1990. – 191 с.: ил.

14. Есипов Б.П. Самостоятельная работа учащихся на уроках. – М.: Учпедгиз, 1961. – 239 с.

15. Ильин Е.П. Мотивация и мотивы. – СПБ.: Питер, 2000. – 480 с.

16. Коберник О. Розробка творчих проектів на уроках технічної праці // Трудова підготовка в закладах освіти. – 2002. – № 1. – С. 41–45.

17. Конюх Т. Інтегроване навчання: проблеми, пошуки, відкриття // Зарубіжна література (Перше вересня). – 1997. – № 18. – С. 6.

18. Куписевич Ч. Основы общей дидактики. – М.: Просвещение, 1995. – 248 с.

19. Кустовський С.М. Дидактичні умови організації самостійної навчально-пізнавальної діяльності майбутніх економістів: Дис. ...канд. пед. наук: 13.00.04. – Вінниця, 2005. – 254 с.

20. Мойсеюк А.Є. Педагогіка. Навчальний посібник. 3-є видання, доп. – К.: ВАТ КДНК, 2001. – 608 с.

21. Мороз В.Д. Самостійна навчальна робота студентів. Монографія – Х.: ХМК, 2003. – 64 с.

22. Нісімчук А.С., Падалка О.С., Шпак О.Т. Сучасні педагогічні технології: Навчальний посібник. – К.: Просвіта, 2000. – 368 с.

23. Освітні технології: Навчально-методичний посібник / О.М. Пєхота, А.З. Кіктенко, О.М. Любарська та інші; За заг.ред О.М. Пєхоти. – К.: А.С.К., 2001. – 256 с.

24. Основы педагогического мастерства: Учебное пособие для педагогических специальностей высших учебных заведений / Под ред. И.А. Зязюна. – М.: Педагогика, 1989. – 332 с.

25. Педагогіка: Навчальний посібник / В.М. Галузяк, М.І. Сметанський, В.І. Шахов. – Вінниця: РВВ ВАТ “Вінницька обласна друкарня”, 2001. – 200 с.

26. Пидкасистый П.И. Самостоятельная познавательная деятельность школьников в обучении: Теоретико-экспериментальное исследование. – М.: Педагогика, 1980. – 240 с.

27. Подласый И.П. Педагогика: Новый курс: В 2 кн. Кн.1. – М.: Высшая школа, 1999. – 564 с.

28. Трубачова С. Методи самостійного здобування знань у школах нового типу // Шлях освіти. – 1999. – № 1. – С. 30–33.

29. Уинт И.Э. Индивидуализация и дифференциация обучения. – М.: Педагогика, 1990. – 192 с.

30. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. –528 с.

31. Харламов И.Ф. Педагогика: Учебное пособие.-4-е изд. перераб. и доп. – М.: Гардарики, 1999. – 519 с.

32. Хуторской А.В. Современная дидактика: Учебник для вузов. – СПб.: Питер, 2001. – 544 с.: ил. – (Серия “Учебник нового века”).

33. Ягупов В.В. Педагогіка: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 2003. – 560 с.

Характеристики

Список файлов реферата