Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

4. Сполучення переконання і практичного приучення. Найбільші успіхи виховання досягаються тоді, коли словесний вплив сполучається з організацією різноманітної практичної діяльності. Причому не завжди варто йти від свідомості до досвіду. Досвід може передувати формуванню свідомості. На важливість сполучення переконання і практичного приучення не раз указував В.А. Сухомлинський: "Майстерність морального виховання полягає в тім, щоб дитини з перших кроків його шкільного життя переконували насамперед його власні вчинки, щоб у словах вихователя він знаходив відзвуки власних думок, переживань, що народжуються так само в процесі активної діяльності".

5. Врахування вікових і індивідуальних особливостей вихованців. При виборі форм, методів і прийомів переконання необхідно завжди враховувати вікові й індивідуальні особливості вихованців. Особливо часто скаржаться батьки, що їхня дитина перестала реагувати на те, що раніш діяло безвідмовно. А дитина просто підросла, змінилася, і методи впливу на нього повинні мінятися відповідно. Важливо також враховувати й індивідуальні особливості учнів. Одні дуже чуйні на довіру і прохання, а на інших більше діють вимога і наказ. Психологічна структура особистості вихованця, його характер і темперамент повинні обов'язково враховуватися при виборі методів, форм і засобів переконання.

У практиці виховної роботи застосовуються в основному три типи переконань:

1. вправи в корисній діяльності;

2. режимні вправи;

3. спеціальні вправи.

Вправи в різноманітній корисній діяльності мають на меті виробити звички в праці, у спілкуванні вихованців зі старшими й один з одним. Головне в цьому виді вправ полягає в тому, щоб його користь усвідомлювалася вихованцем, щоб він, випробуючи радість і задоволення від результату, звикав самозатверджуватися в праці і через працю.

Режимні вправи - це такі вправи, головний педагогічний ефект від застосування яких дає не результат, а добре організований процес - режим. Дотримання оптимального режиму в родині і навчальному закладі приводить до синхронізації психофізіологічних реакцій організму з зовнішніми вимогами, що благотворно позначається на здоров'ї, фізичних і інтелектуальних можливостях вихованця і, як наслідок, на результатах його діяльності.

Всякі порушення режиму педагогічного процесу - це не тільки видима втрата (наприклад, зірване чи деформоване заняття, екскурсії що не відбулися, запізнення, які увійшли у звичку і т.д.), але це ще виховання неповаги до навчального процесу, виховання необов'язковості. Усі вправи в навчальному закладі повинні бути режимними, а кожен випадок порушення режиму повинний розглядатися як надзвичайна подія.

Спеціальні вправи - це вправи тренувального характеру, що мають метою вироблення і закріплення уміння і навичок.

У навчальному процесі усі вправи - спеціальні, а у виховній роботі - це приучення до виконання елементарних правил поведінки, пов'язаних із зовнішньою культурою. Так, першокласників тренують вставати при вході вчителя і т.п.

Спеціальні вправи застосовуються і з метою подолання недоліків. Так, порушника дисципліни роблять відповідальним за порядок, неохайному доручають обов'язки санітара, а самого егоїстичного просять від імені усіх відвідати хворого товариша.

Таким чином, вправи спрямовані насамперед на організацію і керівництво діяльністю і поводження вихованців. Вправи лише на самих ранніх стадіях можна розглядати як просте повторення. Надалі вправи - це удосконалювання навичок. Так само, як репетиція спектаклю не є його просте повторення, а етап усе більшого наближення до того стану, що матеріалізує режисерський задум, етап удосконалювання на шляху до еталона.

3. Особистий приклад педагога

В даному розділі роботи розглянемо особистий приклад та роль педагога у навчально-виховному процесі на прикладі вчителя літератури.

Виховання точно відбиває життя, і воно повинно бути повним життя і від повноти життя що йде, тоді воно має силу.

В.А.Сухомлинский вважав, що правом користуватися гострим інструментом оцінки має тільки той педагог, що любить дітей. Учитель повинний бути для дитини такою же дорогою людиною, як мати. Віра школяра у вчителя, взаємна довіра між ними, людяність і доброта - це те, що необхідно вихователю, те що хочуть бачити діти у своєму наставнику. Одне із самих цінних його якостей - людяність, у якій сполучиться серцева доброта з мудрою строгістю батьків.

«Учительська професія, - писав Сухомлинский, - це людинознавство, постійне, що не припиняється проникнення в складний духовний світ людини. Чудова риса - постійно відчиняти в людині нове, дивуватися новому, бачити людини в процесі його становлення - один із тих коренів, що харчують покликання до педагогічної праці. Я твердо переконаний, що цей корінь закладається в людині ще в дитинстві й отроцтві, закладається й у родині, і в школі. Він закладається турботами старших - батька, матері, учителя, - які виховують дитини в дусі любові до людей, поваги до людини». Саме так формувався педагогічний талант самого В.А.Сухомлинського, джерело якого - любов до дітей, глибока віра в можливість виховання кожної дитини так, щоб не потрібно було потім виправляти допущені в ранньому дитинстві помилки. Терпимість до дитячих слабкостей, розуміння найтонших спонукальних мотивів і причин дитячих витівок, чуйність, турбота про дитину - усю цю мудрість Сухомлинський виніс із власного дитинства.

У виховній роботі важливо й утримування матеріалу, і тон розмови, і час цієї розмови, і зовнішній вигляд учителя, і манери його поведінки. Слово вчителя знаходить відзвук у серцях учнів і стає їхнім особистим надбанням лише тоді, коли «мудрість вихователя залучає, одухотворяє вихованців цілісністю, красою ідейно-життєвих поглядів, морально-етичних принципів». Діти дуже добре почувають фальш слів, якщо вони не відповідають моральному переконанню вихователя. Вони нехтують того, хто намагається видати темне за світле, прикрити похмуре темними словами. Сухомлинський підкреслював: «Корінь багатьох лих виховання саме в тому, що найчастіше вихованця закликають випливати за прапором, у той час, як цей прапор ніхто не несе».

Саме в цьому В.А.Сухомлинський бачить вище призначення педагога.

Вивчення давнього письменства в школі, з якого починається курс української літератури, зумовлюється його важливістю. Поява літератури в житті народу – видатне суспільно-історичне явище. Воно дає змогу народові усвідомити себе в історичному процесі, зрозуміти коріння подій сучасності і свою відповідальність перед майбутнім.

Мистецька спадщина минулого викликає у нашого читача підвищений інтерес. Одна з основних причин цього інтересу – високий духовний рівень нашого суспільства і сучасної людини, її потяг до духовних, інтелектуальних надбань, прагнення осягнути закони науки, літератури, мистецтва. І зустрічі з минулим, героїчними діяннями предків, з красою – надійний спосіб активізації морального, духовного зростання, вдосконалення сучасної особистості. І чим ясніше ми бачимо минуле, тим чіткіше прозираємо майбутнє.

Твори давньої літератури, заново видані, з сучасних вимог прокоментовані, входять у духовну скарбницю нашого народу, служать сучасному.

Письменники давньої літератури були активними діячами своєї епохи, більшість із них своєю невтомною працею над словом, своїм високим ідейним горінням створювали міцні передумови для розвитку української літератури XIX і XXст. Вони були борцями, просвітителями, проповідниками, мрійниками, любили прекрасне, мріяли про вдосконалення людини, суспільства й світу. Їхні твори донесли до нас подих століть, глибокі патріотичні почуття, героїчну боротьбу за “вольність” і правду, живий інтерес до повсякденного життя, до найпекучіших його проблем. І нам слід їх пам’ятати, знати про їхній великий вклад у наше сьогоденне життя, в нашу літературу. Тому пізнання того мистецького спадку, який залишили нам далекі й ближчі наші попередники, конче необхідно. Прилучення до давньої української літератури є великою і благородною справою.

Перехід від вивчення окремих творів до вивчення української літератури в її історичному, послідовному розвитку, починаючи з найдавніших часів, вимагає якісно нового ставлення учнів до літератури як мистецтва і як до навчального предмета.

Ця обставина вимагає створення певної системи роботи, й оптимальних умов для його розвитку.

Розділ давньої літератури в курсі середньої школи цікавий, але складний. Його вивчення постійно ставить і перед учителями і перед учнями досить складні проблеми. Специфіка навчального матеріалу, дуже далекого для читачів-підлітків, фраґментарний характер тем, включених в систематичний курс української літератури, ряд понять історико- і теоретико-літературного характеру, який необхідно давати учням, все це утруднює роботу вчителя над цим курсом, спонукає його до творчих пошуків, до використання передового досвіду школи.

При цьому важливу роль мають відігравати домашні завдання. Вони повинні бути посильні для учнів, але не прості, бо їх головна мета –викликати пізнавальний інтерес, активність учнів. А це можливо тільки тоді, коли завдання становить для них такі труднощі, які вони спроможні подолати.

Вивчення художнього твору повинно ґрунтуватися на принципі єдності змісту і форми, єдності соціального й естетичного аналізу. Це основа методології радянського літературознавства. І учнів необхідно навчати не знаходити окремі засоби художньої виразності, а вміти пояснювати особливості образної системи твору, специфіку його поетичної мови у світлі ідейного задуму, ідейної спрямованості.

На уроках літератури дуже часто доводиться звертатися до характеристики історичної епохи, що викликала появу художнього твору, або до характеристики епохи, що відобразилась у ньому. Історичний підхід до вивчення літератури в школі вимагає розгляду художніх творів у певних хронологічних рамках.

Учителеві, крім усього іншого, слід враховувати і те, що давня українська література розвивалась у своєрідних умовах і має свої особливості. Вона була в основному рукописною, її пам’ятки у більшій частині не мали стійкого тексту. Оскільки не розвинулось ще почуття авторської власності, тексти багатьох творів не зберегли ні імені їхніх авторів, ні дат написання. Література ця великою мірою була зв’язана з церквою, з історичними подіями, з тими або іншими історичними особами.

Сьогоднішній навчально-виховний процес у школі взагалі немислимий без урахування науково-технічного прогресу, який вносить чимало змін і до змісту, і до форми літературної шкільної освіти.

В умовах нестримного зростання кількості інформації з літератури, шкільна програма в межах діючої “сітки” уроків не спроможна охопити весь той процес самими тільки монографічними розділами, треба шукати нові, більш ефективні засоби, рішуче оновлювати традиційні методи викладання літератури, відкриваючи невикористані резерви та удосконалюючи всю систему літературної освіти.

Серед наявних систем уже діють і кабінетне вивчення літератури, і впровадження кінофрагментів на уроках літератури, і введення в урок словесника епідіаскопічних проекцій на класний екран, і міжпредметні зв’язки, і використання суміжних мистецтв на уроках літератури, і активізація позакласної роботи, зокрема засобами літературного краєзнавства.

На черзі – дійове освоєння шкільної оглядової лекції – якнайпридатнішого методу вивчення оглядових розділів. Лекція – це міцний “місток” від школи середньої до вищої.

На вартісні особливості шкільної лекції вперше звернув належну увагу в післявоєнній методиці П.К.Волинський. Йому належить стаття “Лекції-огляди з української літератури”, надрукована в “Радянській освіті” 11 квітня 1946 року. “Щоб систематизувати цей матеріал, встановити глибші зв’язки поміж вивченими літературними фактами, допомогти учням знати не тільки окремі факти, а й розвиток літературного процесу і розуміти місце кожного факту в літературному процесі, - пише дослідник, - слід проводити в школах систематичні лекції-огляди”.

З часу цього визначення місця лекції в шкільній літературній освіті минуло не одне десятиліття, відбулося чимало дискусій між вченими, а належного наукового осмислення, глибокого методичного “заземлення” лекції в шкільну практику все ще немає.

Існує наука про виховання - педагогіка. Але виховувати людини - це, скоріше, мистецтво. І навчити цього мистецтва не можуть ніякі, навіть найкращі підручники. Може бути, тому з такою увагою розглядаємо ми досвід людей, що були наділені справжнім талантом вихователів.

Проблема підготовки сучасного вчителя — одна з найважливіших соціально-педагогічних проблем. Розробляючи педагогіку як науку, К. Д. Ушинський особливу увагу приділив проблемі вчителя і системі його підготовки. Погляди по цьому питанню викладені їм у цілому ряді робіт.

Однак одних теоретичних знань учителю недостатньо, необхідно ще опанувати практичним мистецтвом викладання, одержати навики в педагогічній роботі. Ці навики будуються на наукових основах, але усі ж це є щось особливе, одержуване в практичній роботі.

Характеристики

Список файлов реферата