113184 (711026), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

1) створення школи при підтримці уряду, тобто на початковому етапі останнє надає матеріально-технічну допомогу до тих пір, поки школа сама не накопичить засобу. Наочний приклад цієї моделі – неповна середня школа Юйін в р. Нашсине, створена Асоціацією що вийшли на пенсію педагогів. Вони арендувати приміщення і частину устаткування державної середньої школи, а оскільки набрали більше учнів, ніж розраховували, той уряд міського району виділив 300 тис. юанів, щоб перевести в інше приміщення початкові класи тієї школи, у якої засновники арендувати приміщення, а також допомогло їм з інвентарем і педагогами.

2) самостійне створіння шкіл одним громадянином або групою осіб (часто на базі вже діючих освітніх установ);

3) створення шкіл за рахунок вкладення капіталу окремими особами або організаціями, співзасновниками НОУ, що стають, спільно з державним підприємством або установою.

4) акціонерна форма;

5) сумісне створіння НОУ китайськими і зарубіжними партнерами.

Найбільш поширені в Китаї 90-х рр. перші три форми.

Структура первинного капіталу засновників могла включати власні засоби власників, привернутий капітал в пайовій (акціонерної) формі, а також банківські позики, кредити і позики приватних осіб.

Все майно і доходи дозволялося використовувати виключно на розвиток школи. Інвестиції підприємств в окремих елітні учбові заклади складали в період відродження НОУ вельми значну суму. Пояснювалося це не тільки вище переліченими престижем і податковими пільгами, можливістю створювати на землі, що купується по пільгових цінам, філіали підприємств, клуби і ін., але також і вигодою від зв'язків з приватним капіталом в особі батьків учнів. Школи, створені колективним або приватними підприємствами, поступово перетворювалися разом з ними на єдиний холдинговий центр. Проте лише небагато НОУ в Китаї були засновані на такому міцному фундаменті. Для відкриття маленької школи було достатнє 20 тис. юанів, які могли внести на паях декількох чоловік.

Економічний ефект приватного сектора в утворенні КНР виявився достатньо яскраво. Як і замислювалося, НОУ полегшили фінансову ношу держави і вже до середини 90-х рр. акумулювали значну кількість суспільних засобів – більше 10 млрд. юанів (понад 100 млн. дол.).Тим не менше китайські власті на різних рівнях в 90-е рр. з жалем констатували і чималі фінансові труднощі НОУ. Зокрема, зі всіх джерел фінансування гарантованим залишався, мабуть, єдиний – внески за навчання. Платня за навчання залишається в даний час для більшості китайських НОУ і основним джерелом покриття поточних витрат. Оскільки 90% недержавних учбових закладів в Китаї – інтернатного типу, то в оплату входить і мешкання вчаться. Загальна сума платні за навчання складається з декількох видів внесків на сприяння розвитку школи, за навчання, за гуртожиток і ін.

Внески в НОУ залежать від безлічі чинників і різко коливаються по провінціях. Деякі школи варіюють платню за навчання залежно від успішності учнів, знижуючи її відмінникам і збільшуючи неуспішним. Форми стягування внесків за навчання різноманітні. В основному по країні це робиться раз в семестр. В даний час китайські НОУ переживають наступні труднощі:

1) несформованість базового освітнього ринку, такого необхідного для повного розкриття ролі ринкових відносин в оптимізації розподілу освітніх ресурсів. Він повинен включати ринок капіталу, приміщень, устаткування, вчителів (як частина ринку робочої сили). Перешкоджають його створінню перш за все офіційні освітні структури і урядовці, які віддають перевагу звичному адміністративному розподілу ресурсів, а не їх вільне переміщення, побоюючись негативного впливу цього процесу на державні учбові заклади. Відсутність освітнього ринку - одна з причин того, що більшість НОУ в Китаї арендувати приміщення і устаткування, що, у свою чергу, не стимулює засновників робити вкладення в основний капітал;

2) серйозні проблеми накопичення капіталу; тому зараз в Китаї лунають заклики стимулювати банки до видачі НОУ позик, а уряду пропонується надавати допомогу учням через систему заохочувальних стипендій, субсидій спеціального призначення і студентських позик;

3) відсутність спеціальних фундацій (у відмінність, наприклад від Японії) сприяння розвитку НОУ (при тому, що діють численні фундації підтримки державних учбових закладів);

4) перешкоди на шляху підвищення ефективності НОУ за рахунок так званої економії на масштабах.

Більшість приватних і “народних” шкіл в Китаї невелика за розмірами, чисельність вчаться в них коливається від 100 до 200 чоловік. Крупних шкіл, не поступливих державним або навіть перевершуючих їх за чисельністю вчаться ( 500 - 1000 і більш учнів) і території, мало - не більше 10% всіх НОУ.

Китайські фахівці помітили таку закономірність: в крупних містах країни звичайно представлені всі ступені НОУ (Саме тут створюються “освітні імперії”), в середніх і невеликих переважають середні школи першого ступеня, а в центрах повітів і селищних і в сільській місцевості зосереджуються по перевазі початкові школи.

Аналіз соціального складу елітних приватних шкіл Китаю, що вчаться, показує, що вони виникли перш за все у відповідь на диференційований попит, народжений в середовищі нових підприємців, керівників високого рангу, співвітчизників з Тайваню, охочих вчитися на материку. НОУ мають класи малої наповнюваності (25–35 чоловік), акцентують вивчення англійської мови з 1 класу (на відміну від державних шкіл, де він вивчається з III класу і в меншому об'ємі), оволодіння комп'ютером, естетичне виховання (в основному музичне), розвиток індивідуальних здібностей і т.п. Поява НОУ в Китаї збільшила кількість шкіл з різними ухилами (художніх, спортивних), експериментальних і додаткових учбових закладів, сприяло створенню широкої сіті неформальної освіти.

В цілому НОУ повинні строго слідувати учбовим програмам, розробленим Державним комітетом за освітою і відповідними відомствами на рівні провінцій, автономних районів і міст центрального підкорення (Пекін, Шанхай). Проте вони мають нагоду підвищувати якість навчання за рахунок включення різних додаткових курсів з урахуванням індивідуальних потреб вчаться і ринкового попиту. У разі проведення експерименту дозволяється самостійно визначати також і учбову програму, але неодмінною умовою є консультації з фахівцями з адміністративних органів освіти.

Недержавним вузам надано право самим вибирати навчальні посібники і визначати набір спеціальностей. Їх учбові програми можуть бути орієнтований на насущні потреби місцевої економіки з метою заповнити пустки, що залишаються державними учбовими закладами.

Поява НОУ дала можливість різко підвищити ефективність використовування людських, фінансових і матеріальних ресурсів – в них працюють що вийшли на пенсію досвідчені вчителі, оплата їх праці тісно ув'язується з навантаженням і кваліфікацією. Вони мають добре оснащені комп'ютерні класи, лінгафонні кабінети, лабораторії, устаткування яких, на відміну від більшості державних шкіл, використовується і у вечірнє, і в канікулярний час.

З другого боку – вказані особливості НОУ викликають тривогу властей в тому значенні, що потенційно вони можуть сприяти елітарності випускників, перетворенню їх в опозиціонерів або носіїв чужих в даному суспільстві ідей і цінностей. Крім того, орієнтація багатьох елітних приватних шкіл і вузів Китаю на підготовку випускників до продовження навчання за рубежем спричиняє за собою “витік мізків”.

Показником ефективності роботи учбових закладів є запитана їх випускників. За 1992–1994 рр. більше 85% випускників-очників приватних пекінських вузів були прийняті на роботу за профілем, їх теоретична підготовка і практичні навики не поступалися рівню випускників державних вузів.

4

Характеристики

Список файлов реферата