112171 (710770), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Історична наука починається із вивчення існуючих і виявлення нових фактів, подій, матеріалів, які безпосередньо чи опосередковано несуть інформацію про досліджуване явище.

Носії інформації про минуле називаються історичними джерелами. Головніші з них подано на рис. 1.2. Їх дослідженням займається спеціальна наукова дисципліна – джерелознавство. Без джерел неможливе історичне пізнання. Саме джерела дають змогу приступити до вивчення історичного факту, який відбувся до цього або відбувається зараз.

На відміну від багатьох науковців іншого спрямування, історик не може повторити явища, події, процеси, які досліджуються. Якщо хімік, фізик, навіть соціолог може безліч років проводити експерименти, змінювати умови, то історик цього зробити не може. Явища, які він вивчає, минають. Вони неповторні, одноразові, унікальні.

Тривалий час історичними джерелами нехтували, особливо тоді, коли їх зміст не зовсім збігався або йшов в розріз з прийнятими концепціями. В такому випадку, коли факти свідчили про інше, їх просто ігнорували, не брали до уваги. Так спотворювалася історична правда. Зараз створилися сприятливі умови для викорінення такої шкідливої, навіть злочинної, практики.

Навчитися умінню правильного використання історичних джерел, їх аналізу є одним із найбільш важливих завдань сучасності.

Це викликається не тільки хибною методикою використання джерел, але їх особливостями. Вони ніколи не створюються як джерела, а стають ними тоді, коли за ними починають вивчати історію. До цього вони просто були речами, знаряддями, документами, які призначались для того чи іншого вжитку. Джерела можуть нести відкриту чи приховану, важливу чи другорядну, достатню чи недостатню, правдиву чи спотворену інформацію.

На допомогу досліднику існує велика група (понад 60) спеціальних історичнихдисциплін, які вивчають історичні джерела, розробляють методику і техніку їх дослідження та використання. Вони створюють арсенал засобів роботи з джерелами і є необхідним інструментарієм творчої лабораторії дослідника.

До спеціальних найбільш використовуваних історичних дисциплін належать:

– археографія – вивчає і розробляє методи публікації історичних до-кументів і джерел;

– археологія – наука, що вивчає минуле за речовими джерелами;

– архівознавство – вивчає історію розвитку архівної справи;

– берестологія – вивчає вирізьблені на бересті рукописні писемні пам’ятки часів Київської Русі;

– бібліографія – галузь знання про книгу, що має своїм завданням:

а) виявлення, облік, опис систематизацію і якісний аналіз друкованих творів;

б) складання різних бібліографічних посібників, які допомагають знаходити й користуватись літературою з різних галузей знань;

в) розробку принципів і методів оформлення посилань на джерела та списку використаної літератури;

г) принципи і методи організації бібліографічної роботи;

– боністика – досліджує історію розвитку паперових грошей;

– вексилологія – вивчає прапори, історію їх виникнення, правила складання;

– геральдика – досліджує герби; правила їх утворення, особливості державних, фамільних та інших гербів;

– генеалогія – аналізує і викладає в хронологічній послідовності матеріали про походження, родинні та інші зв’язки родів;

– демографія – вивчає населення, його стан і зміни; процеси природного відтворення й міграції, професійний, соціальний, віковий склад населення тощо;

– нумізматика – наука про монети;

– історіографія – вивчає історію історичної науки, що дає можливість прослідкувати за нагромадженням історичних знань, концептуальними змінами, утвердженням справедливої історичної оцінки явищ та подій;

– сфрагістика – вивчає печатки як самостійні пам’ятки історії;

– фольклористика – вивчає основні закономірності розвитку народу через записування і дослідження усної народної творчості;

– хронологія – встановлює точні дати історичних подій і джерел, пере-водить на сучасне літочислення дати інших літочислень та календарів; виявляє послідовність історичних подій у часі;

– топоніміка – вивчає географічні назви в їх історичному розвитку;

– періодизація – покликана виявити, визначити і допомогти зрозуміти суть корінних змін, що відбуваються в суспільстві на тому чи іншому проміжку часу.

В історичній періодизації розрізняють такі найбільш вживані складові:

– період (звідки періодизація) – проміжок часу, протягом якого відбувається певний історичний процес;

– ера – значний історичний період, докорінно відмінний від попереднього;

– епоха – якісно новий період історичного розвитку;

– доба – великий проміжок часу, який характеризується визначними по-діями в історії;

– етап – відрізок часу, визначений якимись подіями;

– стадія – ступінь у розвитку певного історичного явища, що має свої якісні особливості;

– момент – певний проміжок часу у розвитку історичного явища.

На сьогодні, з різних причин, не існує єдиної загальнообов’язкової періо-дизації історії України. Різні автори і історичні школи, в залежності від свого бачення, дають власну періодизацію за роками правління найвищої посадової особи у державі (царистська); визнанням народних мас головною рушійною силою історії та великими народними рухами (народницька); складовими розвитку держави (державницька); зміною соціально-економічних формацій (формаційна); прогресом і зміною циві-лізацій (цивілізаційна); часом дії (існування) проблемних суспільних явищ: ко-рінезація, колективізація, Вітчизняна війна тощо.

Сучасні дослідники намагаються поставити в центр історичної науки людину з її потребами, правами і обов’язками, ціннісними орієнтаціями, стереотипами поведінки, менталітетом, міжособистісними і громадськими зв’язками, при цьому досягти конкретності, фактичної точності, лаконічності відповідно до вимог сучасних інформаційних технологій.

На наш погляд, найбільш вдало охоплює всю історію у розвитку України наступна періодизація (рис.1.3):

Успішне оволодіння минулим залежить від здатності історика “…будувати переконливі системи періодизації і розробляти різноманітні підсистеми всередині найбільш масштабних”

Жак Ле Гофф

Деколи ми можемо почути: “Кому і навіщо потрібна ця історія? Потрібно жити сьогоденням”. На це можемо відповісти давньоримським висловом: “історія – це наука життя”. Тобто, здобуті в ході її вивчення історичні знання – суттєва умова свідомої і коректної діяльності, ключ до розв’язання багатьох як професійних, так і загальних проблем, засіб піднесення власного авторитету, дорога до добробуту і громадського визнання. Вона вчить розбиратися в хитросплетіннях внутрішньої і зовнішньої політики, в програмах і діях політичних партій, свідомо ставати на певну точку зору, аргументовано відстоювати її в різноманітних ситуаціях.

Історичні знання виховують патріотизм, віру у свої сили, дають використати досвід минулого заради сьогоднішнього і прийдешнього. Через це історії потрібні правда, правда і ще раз правда.

Цінність історичного знання насамперед полягає в тому, що воно виконує цілий ряд соціальних функцій, які сприяють суспільству вирішувати проблеми, що виникають. Дослідники відзначають такі головні соціальні функції історичної науки: науково-пізнавальну, прогнозуючу, соціальноїабоісторичноїпам’яті, виховну.

З розвитком суспільства та історичної науки її функції ускладнюються, набирають якісно нового змісту і характеру. Появляються нові функції, такі як мотиваційна, регулятивна і тощо. Серед функцій чи не найголовніше місце посідає науково-пізнавальна, змістом якої є задоволення потреб людей в знанні законо-мірностей розвитку суспільства в його конкретному прояві. Без глибокого знання цих закономірностей діяльність людей носить невпорядкований і не завжди раціональний характер тому, що закони розвитку суспільства об’єктивні і діють автоматично незалежно від того, знають їх люди чи ні.

Якщо ж люди пізнали ці закономірності і свідомо діють відповідно до їх вимог, то вони досягнуть позитивних результатів, і навпаки діяльність всупереч об’єктивним законам приречена на поразку, небажані відхилення, невдачі.

Знання закономірностей розвитку суспільства цікавить нас і з іншого боку. Вони – основа науково обґрунтованого управління всіх рівнів, тому уміння їх засто-сувати на практиці відкриває перспективу особистого, службового і професійного просування, громадського і державного визнання. А це, як відомо, і престиж, і добробут, і піднесення авторитету опанованої спеціальності. Разом з тим це й зростання авторитету держави. Зайвими виявляться численні іноземні радники. Наші фахівці справляться з будь-якими проблемами самостійно.

Ще один аспект проблеми. Вивчення історії створює кожному майбутньому спеціалістові можливість самопізнання. Це самопізнання допомагає визначити свою життєву позицію і відповідно до неї йти життєвим шляхом, уникати непродуманих вчинків, відстоювати власні принципи. До речі, ця позиція діє у зворотному напрямі і, як правило, активізує зусилля на досягнення поставленої мети, в тому числі, до-помагає уточнити правильність чи хибність вибору професії.

Історія народу – це книга пам’яті. В ній записані успіхи, хиби, недоробки – вся картина існування українського суспільства. В цьому плані історична наука забезпечує зв’язок поколінь і таким чином виступає передумовою розвитку цивілізації. Жодне покоління не починає свою діяльність з нуля, а з освоєння досягнень минулого, опирається на нього в своїй соціальній практиці.

Таким чином, історія виступає посередником між минулим і сучасним. Вона зберігає матеріальну культуру, необхідні елементи духовності, без якої неможливе існування нації: мову, культуру, менталітет, звичаї, обряди – всю сукупність відмінностей, притаманних українському народу, якими він відрізняється від інших у загальнолюдському сузір’ї. Інакше кажучи, ми зберігаємось як нація, всупереч спробам знищення, завдяки історичній пам’яті – передачі з покоління в покоління рис, які характеризують українців як біологічний різновид людей і соціальний унікум.

Важливу роль в житті спеціаліста будь-якого профілю і людини взагалі відіграє прогностична (футурологічна) функція історичної науки. Її застосування створює можливість передбачувати розвиток майбутнього і в зв’язку з цим дати в руки могутнє знаряддя впливу на поточний і тривалий перебіг подій. Реальний соціальний прогноз, заснований на знанні закономірностей суспільного розвитку, аналізі попереднього досвіду і його тенденцій, дозволяє:

а) передбачити результати розвитку тих чи інших процесів, встановити при-чини їх виникнення, напрями дії;

б) визначити позитивні й негативні сторони очікуваної події, явища;

в) вжити заходів якщо не відвернення, то пом’якшення дії негативних факторів;

г) зробити спробу змінити розвиток подій у бажаному руслі.

Отже, функція передбачення, яка набувається в процесі вивчення історії, забезпечує високий рівень підготовки спеціаліста і посилює його спроможність ефективно використати набуті знання як у власних, так і суспільних інтересах.

Звичайно, це зовсім не значить, що прогностична функція сама собою, автоматично забезпечить свою дію. Вона створює лише можливості цього, але щоб ці можливості перетворилися в реальність, потрібно оволодіти її механізмами (інтер-поляцією, моделюванням, громадськими опитуваннями, оцінками експертів і тощо.) і навчитись користуватися ними на практиці. Тільки тоді буде виявлено саме спрямування суспільного розвитку.

Неперехідною цінністю історичної науки виступає її виховна функція. Доносячи досвід минулого до сучасників, історія віртуально залучає їх до співучасті у грандіозних подіях, народних стражданнях, злетах і падіннях. Цей досвід, закарбо-ваний у соціальній пам’яті, має високий виховний потенціал, здатний перетво-рюватися в реальні почуття, моральні норми і принципи, проявлятися у вчинках і нормах поведінки. Вчені вважають, що немає більш повчального, ніж історичний досвід. Він перевищує своєю різнобарвністю найпалкішу і сміливу уяву. Факти минулого, незалежно від суб’єктивного побажання історика, несуть у собі могутній виховний заряд, роблять людей кращими, людянішими.

Не випадково у критичні періоди життя народу загострюється його інтерес до історії. Історична пам’ять стає джерелом його морального оновлення, духовної сили, політичної енергії. Тут він черпає підтримку, яка допомагає вийти із найскладнішої ситуації.

Енергія народу в такі часи настільки велика, що дає право виділити мотиваційну функцію історії. Саме енергія є рушійною силою, мотивом масових народних рухів, дій окремих груп і особистостей.

Голос минулого, його героїчні сторінки завжди надихають сучасників, стають активною творчою силою у їх діяльності. Цю здатність історії підносити творчу ініціативу, йти на пожертву широко використовують на практиці.

Розглянуті функції історичної науки переконливо свідчать на користь не-обхідності завершення розпочатої в школі історичної освіти, піднесення її на новий рівень, формування цілісного уявлення про суспільний прогрес, використання багатих можливостей історичних знань в інтересах власного авторитету і розв’язання складних завдань розбудови держави. Нам, українцям, розуміти це потрібніше, ніж будь-кому, оскільки постало нагальне завдання створення історично свідомої національної еліти – носія державницької ідеї, виразника і захисника національних інтересів, керівника народу в обороні і поступі.

За думкою одного із сучасних дослідників В. Коваля, відсутність такої еліти стала причиною того, що український народ, один із найбільших в Європі, не зміг відновити свою державу в післямонгольський період. Згодом тодішня українська еліта, яка відцуралася мови народу, стала на службу Вільнюсу, Варшаві, Москві. Найгірше повелася українська компартійна номенклатурна еліта, яка не тільки зреклася, за поодинокими винятками, своєї мови, але й виморювала голодом власний народ на догоду тоталітаризму.

“Нацією без лордів” – назвав становище, яке склалося з українською елітою, дослідник проблеми, доцент кафедри історії та країнознавства Хмельницького національного університету В.І. Яременко. За його думкою, інертність і збайдужілість української еліти до суспільних проблем були завжди причиною занепокоєння кращих її представників. Т.Г. Шевченко, наголошує він, буквально волав, намагаючись пробитися до заснулої національної та християнської свідомості більшості представників української еліти.

Збайдужілість еліти (і в наші дні) прирікає народ, який вона покликана очолювати, на помикання ним з боку інших, відкидає його назад у недорозвинуті, загальмовані цивілізації, навіть у примітивні суспільства. Напевне, не випадково кожен народ, нація, народність, навіть плем’я і рід, плекають свою еліту.

Таке ж завдання стоїть перед українським народом. Йому ніде більше взяти еліту, як сформувати і виплекати її з випускників вищих навчальних закладів. Це повинні бути професіонали вищого ґатунку, які пишаються своїм українським походженням, знають українську мову і звичаї, знають історію власного народу і черпають з неї повними пригорщами досвід минулого заради сьогоднішнього і майбутнього.

Все сказане вище підтверджує необхідність вивчення історії студентами всіх спеціальностей, тому що ці знання – суттєва умова свідомої і коректної діяльності, ключ до розв’язання багатьох як професійних, так і загальних проблем, метод піднесення власного авторитету, дорога до добробуту і громадського визнання.

Зрештою, історія вчить розбиратися в хитросплетіннях внутрішньої і зовнішньої політики, в програмах і діях політичних партій, свідомо ставати на певну точку зору, аргументовано відстоювати її в різноманітних дискусіях.

Характеристики

Список файлов реферата