Kursowa1 (710606), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Взагалі вся педагогічна наука поділяється на такі чотири великі розділи: загальні засади педагогіки, теорія навчання, теорія виховання, історія педагогіки. Кожен з цих розділів, який викладається у вищому навчальному закладі ставить певні цілі перед собою. Цільовий компонент першого розділу “Загальні засади педагогіки” включає:
1. Ознайомлення студентів з предметом та основними категоріями педагогіки; основними методами науково-педагогічних досліджень; особливостями розвитку учня (дитини), як суб’єкта процесів виховання та навчання; специфікою педагогічної професії, роллю та завданнями вчителя, між предметними зв’язками педагогіки з іншими науками.
2. Формування у майбутніх вчителів уміння застосовувати набуті знання при розв’язанні педагогічних задач і ситуацій.
3. Створення умов для оволодіння студентами окремими способами оперування з педагогічними поняттями (контент-аналіз основних педагогічних понять, виділення категорійних ознак, конструювання визначень понять тощо).
4. Ознайомлення майбутніх учителів з основними поняттями теорії управління загальноосвітніми навчальними закладами, науковими основами організації педагогічної праці в ньому (внутрішкільне керівництво і контроль, організація методичної роботи, впровадження передового педагогічного досвіду).
5. Підготовка студентів до усвідомленого вибору оптимальних форм, методів, засобів навчання з урахуванням конкретних умов.
6. Стимулювання майбутніх педагогів до творчості. Самостійності, неординарності мислення.
7. Формування уміння приймати нестандартні рішення.
Цільовий компонент розділу “Теорія виховання”:
1.Підготовка педагога здатного забезпечити різнобічний розвиток людини як особистості і найвищої цінності суспільства; розвиток її розумових, фізичних та естетичних здібностей, виховання високих моральних якостей.
2. Прищепити студентам повагу до загальнолюдських цінностей, Української держави, її символіки, терпимості і поваги до думки інших, глибокого розуміння особистої відповідальності за долю незалежної України.
Цільовий компонент розділу “Теорія навчання”:
1. Вивчення головних тем дидактики, ознайомлення з основними теоретичними поняттями, формування розуміння категорій дидактики.
2. Підготовка до усвідомленого вибору оптимальних форм. методів, засобів навчання з урахуванням конкретних умов.
3. Стимулювання розвитку інтересу, творчості, самостійності майбутніх педагогів.
Цільовий компонент розділу “Історія педагогіки”:
1. Вивчення історичних закономірностей виховання, освіти і навчання (поява цих понять, розвиток, існування на різних етапах, у різних народів).
2. Проаналізувати боротьбу прогресивних і консервативних тенденцій у розвитку педагогіки.
3. Розглянути шляхи, якими йшов процес формування нового теоретичного змісту педагогічної науки.
4. Вивчити історію становлення і розвитку школи і освіти в Україні.
Ефективність професійної підготовки майбутніх вчителів суттєво залежить від організаційних форм навчальної роботи. Основними формами організації навчального процесу у вузі є такі: лекції, практичні, семінарські, лабораторні заняття, спецкурси, спецсемінари, факультативи, педагогічна практика, консультації, колоквіуми, контрольні, курсові і дипломні роботи. Особливе значення у набутті професійних умінь має педагогічна практика і лабораторний практикум із спеціальності.
Лекції – це організований у доступну форму систематизований виклад навчального матеріалу, будь-якого питання, теми, розділу, предмета, сутності тієї чи іншої проблеми. Лекції у вищій школі розглядається і як метод, і як форма навчання. Це логічно стрункий, системний і послідовний виклад передбаченого програмою наукового питання, побудований на діалектико-матеріалістичній основі. Лекція дає студентам уявлення про науку в цілому, знайомить їх з основними теоретичними питаннями певної галузі науки та її методологією. Як правило, лекції не вичерпують предмета науки і призначаються для того, щоб закласти основи наукових знань, визначити напрям, основний зміст і характер усіх видів навчальних занять і головним чином самостійної роботи студентів. Вони спонукають студентів до роздумів над науковими проблемами, до пошуку відповідей на запитання, що виникли, до перевірки найцікавіших і найважливіших положень. Під впливом лекції у студентів виробляється певний погляд на науку, її завдання і перспективи, складаються наукові переконання. До структурної побудови лекції можна віднести: формування теми, повідомленні плану, рекомендованої літератури для самостійної роботи і поступовий виклад. Розрізняють такі види лекцій:
1. Вступна лекція. Дає цілісне уявлення про навчальний предмет. орієнтує студента у системі роботи з курсу педагогіки. Лектор знайомить студентів з призначенням, завданнями курсу, його роллю і місцем у системі підготовки спеціаліста. Дається стислий огляд курсу, етапи розвитку педагогічної науки, досягнення у цій сфері наукової думки, імена видатних вчених, викладаються перспективні напрями дослідження. На цій лекції зазначаються методичні та організаційні особливості роботи у межах курсу, а також аналізується навчально-методична література. '
2. Лекція-інформація. Орієнтована на виклад і пояснення студентам наукової інформації, яка потребує осмислення і запам’ятовування. Це найбільш традиційний тип лекцій у практиці вищої школи.
3. Оглядова лекція. Відзначається систематизацією наукових знань на високому рівні. У процесі викладу матеріалу розкриваються внутрішні і міжпредметні зв’язки. Стрижнем теоретичних положень є науково-поняттєва і концептуальна основа всього курсу.
4. Проблемна лекція. Знання вводяться за допомогою проблемного питання, задачі, ситуації. При цьому процес пізнання студентів у співробітництві і діалозі з викладачем наближається до дослідницької діяльності. Зміст проблеми розкривається шляхом організації пошуку її вирішення або аналізом та узагальненням традиційних і сучасних точок зору.
5. Лекція-візуалізація. Являє собою візуальну форму подання лекційного матеріалу засобами ТЗН або аудіовідеотехніки.
6. Бінарна лекція. Різновид викладу матеріалу у формі діалогу двох викладачів (як представників різних наукових шкіл) або вченого і практика, викладача і студента.
7. Лекція із попередньо запланованими помилками. Розрахована на стимулювання студентів до постійного контролю за інформацією, що викладається (пошук помилки: змістової, методологічної, методичної), і Наприкінці лекції проводиться діагностика слухачів і аналіз зроблених помилок.
8. Лекція-конференція. Проводиться як науково-практичне заняття із заздалегідь поставленою проблемою і системою доповідей тривалістю 5-10 хвилин. Кожен виступ являє собою логічно закінчений текст у межах програми, що запропонована викладачем. Сукупність представлених виступів дозволяє всебічно висвітлити проблему. У кінці лекції викладач підводить підсумки самостійної роботи і виступів студентів, формулює основні висновки.
9. Лекція-консультація. Може проходити за різним сценарієм. Перший варіант - за типом ”питання - відповіді”; другий - за типом “питання - відповіді – дискусія”.
На мою думку, доцільним під час лекції є використання такого наочного методу, як ілюстрація. Ілюстрація передбачає показ і сприймання предметів, процесів і явищ у їх символічному зображенні за допомогою карт, плакатів, портретів, фотографій, малюнків, схем, репродукцій тощо. Якщо ж необхідно усвідомити суть явища, взаємозв’язки між його компонентами, використовують ілюстрацію. Результативність ілюстрації залежить від методики показу. Велика кількість ілюстрацій відволікає студентів від з’ясування суті явищ, що вивчаються. В окремих випадках доцільно використовувати роздатковий матеріал (гербарії, фотографії, діаграми, таблиці).
Важливою проблемою вищої школи є співвідношення лекцій і семінарських занять: в одних випадках семінарські заняття проводяться слідом за лекціями, в інших – випереджають читання лекцій. Передбачають самостійне засвоєння знань, нагромадження фактів, у третіх – лектор взагалі може не читати тем, які достатньо висвітлені у навчальній літературі, відсилаючи студентів до підручника або першоджерела, орієнтуючи їх на наступне обговорення питань на семінарі. Семінарські заняття – один з основних видів навчальних практичних занять студентів при вивченні педагогіки. Метою семінара є певний синтез опрацьованої студентами літератури, співвіднесення її з матеріалом лекцій, формування у майбутніх учителів вміння критично оцінювати різні джерела знань. Чіткий порядок питань у плані семінари необхідний студентам у підготовці до заняття для усвідомлення логіки теми, послідовності її розвитку. На семінарі доцільно розглядати найбільш дискусійні проблеми. Основною метою цього виду навчальних занять є не стільки перевірка знань, скільки розвиток самостійності мислення студентів, уміння відстоювати свою власну позицію. Семінарське заняття є найбільш складною формою організації навчального процесу. Йому притаманні чотири основні функції, а саме: поглиблення, конкретизація і систематизація знань набутих студентами на попередніх етапах навчання (лекція, самостійна робота, консультація); розвиток навичок самостійної роботи, формування творчого мислення; розвиток уміння формулювати і відстоювати свою думку; контроль за ступенем та характером засвоєння матеріалу студентами. У вузівській практиці склалося два типи семінарських занять: розгорнута бесіда за планом, з яким студентів ознайомлюють заздалегідь або читання і обговорення рефератів, доповідей. План лекції ніколи не дублюється на семінарському занятті.
Виділяють також семінарсько-практичне заняття, яке уособлює три функції: поглиблю вальну, контрольну і методико-практичну. Воно будується так само, як і семінар. Практична частина здебільшого включає виконання конкретного завдання – планування уроку з фаху, рольової гри. Проведення педагогічних етюдів, розв’язання конфліктної ситуації тощо. Ці види діяльності є підтвердженням теоретичної роботи над матеріалом, переростання знань у вміння, які визначені в робочій програмі відповідного предмета. Поряд із зазначеними формами навчального процесу у вузі широко використовуються практичні заняття. Практичне заняття з фахового предмета здійснюється в суто реальному опрацюванні тих завдань, що їх студенти мають підготувати самостійно і поза аудиторних умовах. Основна мета цієї форми навчання – набуття практичних умінь і навичок. Найчастіше проводять практичні заняття з фахових предметів. методики їх викладання. З прикладних дисциплін; вони можуть носити характер колоквіуму, особливо тоді, коли оцінювати ті чи інші вміння та навички студентів має викладач-асистент, який проводить заняття в групі. Практичні заняття є водночас засобом підготовки студентів до педагогічної практики у школах.
Педагогічна практика посідає важливе місце у процесі формування особистості педагога. Цій проблемі присвячено праці Ф.Н. Гоноболіна, О.І. Щербакова, Е.А. Гришина, Н.В. Кузьміної, В.О. Сластеніна, Л.Ф. Спіріна та ін. Здійснено ряд досліджень з питань удосконалення підготовки вчителя-вихователя. В них розкриваються шляхи підвищення ефективності педагогічної практики. Останнім часом на основі теоретичного вивчення й аналізу практичного досвіду розроблено професіограми вчителя, класного керівника, вихователя за функціями, уміннями, здатністю до діяльності. Професіограми розглядаються як головний орієнтир при оцінці професійної придатності студента до обраної діяльності.
Основною метою педагогічної практики у вузі є формування у студентів уміння застосовувати в педагогічній діяльності науково-теоретичні знання, здобуті при вивченні насамперед суспільних, загальнопедагогічних і спеціальних дисциплін, розвиток у майбутніх вихователів, викладачів інтересу до педагогічної і наукової діяльності.
Педагогічна практика здійснюється з першого по п’ятий курси. В ході цієї практики на І—III курсах відпрацьовується вивчення досвіду вчителів і контактування з учнями.
Вибір типу навчального або виховного закладу для педагогічної практики визначається специфікою факультету, майбутньою спеціальністю студентів: викладач педагогіки і психології педагогічного училища, методист-інспектор відділу народної освіти.
Як правило, практика проходить в активній формі, тільки перше знайомство практикантів з дошкільним закладом і педагогічним училищем відбувається у формі спостереження за діяльністю вихователя, викладача, завідуючої, методиста, а також вивчення навчально-методичної документації, бесід з дітьми, педагогами та ін. Таке постійне спілкування з дітьми, починаючи з першого курсу, забезпечує можливість глибокого оволодіння основами педагогічної майстерності.
Кожний вид педагогічної практики має свої конкретні завдання і зміст, з якими студенти знайомляться на установчій конференції, куди запрошуються і викладачі-методисти, працівники дошкільних закладів.
Завершальним етапом педагогічної практики є підсумкова (заключна) конференція. За результатами, педагогічної практики, студенту виставляється диференційована оцінка з урахуванням характеристики, яку дав практиканту педагогічний колектив дошкільного закладу чи педагогічного училища. Студенти, робота яких у період практики визнана незадовільною, проходять її повторно, повністю або частково.
Успіх педагогічної практики залежить від вибору базової установи, оптимальної реалізації найдосконаліших методів і прийомів роботи в конкретних умовах, методичного рівня і майстерності викладачів (вихователів). Вони особистим прикладом активізують творчу самостійність студентів у виконанні завдань практики, допомагають формуванню сумлінного ставлення до роботи, відповідальності, цілеспрямованості. Саме ці фактори багато в чому визначають професійну придатність майбутнього спеціаліста.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
