opovid (709856), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Спадщина Винниченка - художника складає близько сотні картин – пейзажів, натюрмортів, портретів і акварелей. Палітри і пензля він не покидав до самої смерті...
Самотність і старість все частіше нагадували про себе. Якось Винниченко занотував у “Щоденнику”: “Вночі, лежачи без сну в темноті, виразно хтось (підсвідомість?) висунув питання: а що ж ти кінець кінцем мав і маєш від нації, від тої нації, якій ти служив усе життя? Ось кінчилося 70 років тому життю, а що ти маєш? Ти – насамперед, самотній. Є окремі гуртки чи одиниці, які немовби ставляться прихильно до тебе (та й то виклади їм свої сутні висновки з твого життя, твої так звані переконання, твій конкордизм, який ти в таких труднощах виносив, і ти побачиш, як ці прихильники поставляться до тебе...). а матеріально ти ще самотніший: ти на кінці твого життя сушиш собі голову, чим ти будеш жити? Тепер ти вже думаєш, що треба продавати “Закуток”, щоб мати що їсти... Вже тепер розпитуємось, чи приймають французи у свої притулки для старих чужинців? А нація що ж? А ті її “вірні сини”, яких в еміграції до двох мільйонів, як же вони дивляться на те, що їхній “найбільший письменник”, “літературний геній України”, “гордість українського народу”, як деякі звуть його, що він клопочеться про те, щоб його прийняли в притулок для старих і калік? А їм що од того? Хай собі йде, куди хоче.” [18; 3]
Такий складний і суперечливий шлях революціонера соціаліста Винниченка. Безперечно, він позначився і на його творчості, яка в переважній своїй частині стала визначним надбанням, однією з вершин української літератури першої половини ХХ століття.
-
Світ дитячої душі у творчості Володимира Винниченка.
Як свідчить “Щоденник” Володимира Винниченка, письменник, остаточно відмовившись від спроб повернення на Україну заглиблюється у творчі пошуки, спостереження, переживаючи справжній творчий злет у 1921-1930 роках. Він із новим зацікавленням занурюється в проблеми філософії, етики, естетики, моралі, що мало значний вплив на твори, що були написані в цей час, зокрема, збірка “Намисто” (1921-1928).
У записі від 18 жовтня 1941 року Володимир Винниченко, накреслюючи творчі плани, зауваження, що не збирається зупинятися на “одному разку “Намиста”, а планує створити ще дві такі збірки. Але цим планом не судилося здійснитися. Як пише Г. Костюк, було створено ще два оповідання: “Стелися, барвінку, низенько” та “Білесенька”, що мали ввійти до другого “разка”, але Винниченко потім уже до цих оповідань не повертався, і вони лишилися ненадруковані в архіві письменника. А які причини перешкодили Винниченкові продовжити цю роботу, можна лише здогадуватися. Можливо, війна і тяжкі випробування, що випали на долю письменника під час окупації Франції, де він жив останні роки. Також, напевне, вплинуло і підкреслено байдуже та вороже ставлення до його творчості як з боку радянських українських критиків, так і представників української діаспори.
Збірка “Намисто” вирізняється тим, що її основу складають оповідання, назви яким дали народні пісні, кожна з яких тісно переплетена з тканиною твору. Народна пісня відіграє надзвичайно важливу роль у побутові оповідання, хоча використовує її Володимир Винниченко оригінально і по-новаторськи. Письменник відштовхує від традицій етнографічно-побутового реалізму, де пісня використовувалась більше як декоративна деталь, просто як символ українця; де вся тканина твору пронизана прямо запозиченою фольклорною символікою. В етнографічно-побутових творах часто використовувалася не сама пісня, а пісенна символіка й поетика як засіб творення образу героя. Завдяки цьому образ набирав (що парадоксально для реалістичної літератури) рис узагальненості, конкретності, тобто виводився якийсь типовий образ, а не індивідуальний і неповторний персонаж. Було цілковито відсутнє зображення психологічного життя героїв – лише із зовнішніх учинків можна було здогадуватися про їх почуття й переживання.
У Винниченка ж навпаки. Пісня в оповіданнях збірки покликана саме відтінити індивідуальність персонажа, його психологічний світ. Народна пісня тісно переплетена з художньою тканиною твору, і на неї покладено безліч конкретних і практичних завдань. Зокрема, вона може служити тематичною основою твору – для прикладу візьмемо оповідання “Та немає гірш нікому...”, написане на мотив народної пісні, що дала йому назву, в якій ідеться про нещасливу долю сироти, якому скрізь дістається і нікому приголубити; і в оповіданні мова йде про долі двох хлопчиків-сиріт, про їхні поневіряння. Прикладом може служити також оповідання “За Сибіром сонце сходить...”, як народна пісня про благородного розбійника Кармелюка покликала за собою двох малих шибайголів, що теж вирішили стати розбійниками і рушити в мандри; як вони в комічному варіанті “повторили” славні подвиги Кармелюка, аж поки не зіткнулися із справжніми, неблагородними розбишаками, що примусили їх тікати додому.
Пісні “Гей, ти, бочечко”, “Ой випила, вихилила”, Гей, чи пан, чи пропав” дають змогу авторові яскравіше відтінити характери малих героїв, підкреслити їх безжурну й веселу вдачу, що за зовнішньою задирикуватістю і відчайдушністю ховає справжні скарби чистих почуттів: доброти, готовності прийти на допомогу, сміливості й відваги.
В оповіданні “Гей, хто в лісі, обізвися...” пісня додає нові штрихи до образу другорядного персонажа Корчуна, що зображується через сприйняття хлопчака Зіня. Пісня відтіняє позитивні риси в портреті розбишаки й халамидника, виявляючи його безжурну широку натуру, додає в очах малого хлопця йому рис романтичної розбійницької величі, віє духом волі і простору.
В оповіданні “Гей, не спиться...” однойменна пісня з’являється в моменти особливої напруженості й небезпеки, допомагаючи розкрити психологічний стан – тривоги, сильного хвилювання, очікування, нетерпіння, що їх переживають герої, коли їх і справді “сон не бере”.
Загалом, народна пісня дає змогу письменнику більшою мірою відтворити тонкощі психологічного життя героя без зайвих описів і надмірної деталізації.
Щодо визначення належності Володимира Винниченка до певного напрямку течії в літературі, чіткого окреслення його творчого методу, то слід навести його власні слова, що він вкладає їх в уста художника Олафа Стефензона з однойменного оповідання, де він засуджує об’єктивно-протокольну манеру письма: “це мистецтво не людей, а якихось вчених псів... вони бачать і малюють з погляду собаки, коня, а не людей. Вони людського, того, що може бути в собаки, чого собака не може побачити і зрозуміти, вони того не малюють.” [22; 1]
Тобто Володимир Винниченко прагнув, перш за все, передати психологічне життя особистості, її думки, почуття, її ставлення до інших людей, побуту, природи і всього довколишнього оточення.
Це загалом співпадає з принципами неоромантизму.
Характерна для неоромантизму спроба відродити героїчне начало в літературі, прагнення до ідеалу – у Винниченкових оповіданнях в основі сюжету завжди якийсь драматичний складний епізод з життя героя, що вимагає від нього надзвичайних вчинків, уміння йти на самопожертву, приймати відповідні рішення.
Наприклад, в оповіданні “Ой випила, вихилила...” дев’ятирічна героїня Ланка змальована в тяжкий для неї період – затяжна хвороба матері, злидні через її хворобу, необхідність виконувати всю домашню роботу – все це штовхає дівчинку на відчайдушний вчинок, за який вона може заробить відро, де хвора мати буде парити ногу, - відрізати ґудзик у генерала.
В оповіданні “Федько – халамидник” – шибайголова Федько зухвало катається на крижинах, що сунуть по річці, відважно кидається на порятунок боягуза Толі, що вирішив позмагатися з ним у сміливості, але попав у халепу.
Васько з оповідання “Бабусин подарунок” змушений був, закинувши карбованця, подарованого бабусею, у яр через дурну суперечку здійснити просто-таки карколомні подвиги, полізши у глибокий яр і витримавши справжній двобій із гадюкою, у чию нору закотився карбованець.
Двоє товаришів – Михась і Гаврик з оповідання “За Сибіром сонце сходить...” – теж сумують за героїчними подвигами і рушають на пошуки пригод.
Головною особливістю романтичного героїзму у збірці є саме його трактування – з точки зору дитини. Для дорослих ці вчинки й поривання можуть бути не те що не героїчними, а й просто безглуздими, шкідливими. Але Винниченко проникає саме в дитячу психологію, показує бачення дитиною героїчного і романтики, але не коментує його.
Ще одна із засад неоромантизму – посилена особистість начала, виділення героя з юрби, але без протистояння їй, також зображення юрби не як безликої, багатоногої і багаторукої маси, а як об’єднання незалежних особистостей – також знайшло яскраве вираження у творчості Володимира Винниченка.
Для прикладу візьмемо оповідання “Ой випила, вихилила...” В ньому яскраво виділяється Ланка – своїм бурхливим, запальним характером, ранньою дорослістю, що раптово настала, коли мати тяжко захворіла: “та й уся вона тепер інша стала: така задавака. На вулицю, чи в степ, чи навіть на річку її не докличешся”. [5; 63]
Але вона не протистоїть іншим персонажам – своїм товаришам, вона залюбки грається з ними у вільний час і завжди готова прийти їм на виручку.
Інші діти також окреслені бодай кількома штрихами, що підкреслюють їхню індивідуальність і допомагають створити цілісний образ: “Гришка – добрий і м’який, але дуже не любить бути у чомусь позаду інших. Тоді він стає не то сумний, не то ображений і все дивиться кудись убік, своїми сивими у жовтих віях очима.” [5; 67]
Або візьмемо оповідання “Бабусин подарунок” . тут теж виділяється головний герой Васько – упертий, рішучий хлопець, що нізащо не відступить від прийнятого рішення, переборовши навіть страх. Також приділяє увагу письменник і його оточенню – друзям – шибеникам, у кількох словах розкриваючи їхні напримітніші риси: Задьора – запальний і непосидючий, Микиша – добродушний і неповороткий, Посмітюха – слабосилий, єхидний, навіть підлуватий.
Що ж до прагнення неоромантиків відновити моральне здоров’я людини, то самий факт звернення до психології дитини яскраво свідчить, що не було воно чуже і для Володимира Винниченка. Адже саме в дитинстві формується характер людини, закладається фундамент її майбутнього. Тому саме дитинству присвячені найкращі сторінки творчості письменників нової хвилі – Коцюбинського, Стефаника, Лесі Українки, а також письменників, що творили пізніше, але зазнали впливу неоромантиків – Васильченка, Тесленка.
З любов’ю, на повну силу свого таланту писав про дітей, про їхні чисті й високі мрії, добрі порухи серця і Володимира Винниченка. Збірка “Намисто” увібрала в себе всі найкращі досягнення Винниченкової творчості і може вважатися однією з вершин майстерності письменника. Вона проникнута світлим гуманістичним пафосом, оптимістичною вірою в маленьку людину, вирішена в піднесеному романтичному дусі. Тут немає мотивів розчарованості в людях, як це ми помічаємо в його інших творах, де вони викликали зображення потворних, хворобливих явищ і характерів у творчості письменника, за що його неодноразово критикували.
Тематика Винниченкових творів про дітей дуже різноманітна, причому в одному оповіданні часто переплітаються кілька тем. Це і сирітство, і знедоленість дітей, як бідних так і багатих – “Кумедія з Костем”, “Віють вітри, віють буйні...”, “Та немає гірш нікому...”, “Гей, ти бочечко...”; формування характеру у нелегких випробуваннях – “Гей, не спиться...”, “Ой випила, вихилила...”, “Федько – халамидник” та інші.
Перед нами постають образи різних за віком, характером і становищем у суспільстві дітей. Якщо у Стефаника, Коцюбинського, Васильченка – це передусім селянська дитина, то у Винниченковій творчості з’являються нові герої – діти міських робітників, купців, панів, дрібних орендарів. Вони зображені у складних і багатоманітних, часом суперечливих стосунках як між собою, так і з дорослими. В цьому письменник ішов від правди і суперечливості самого життя. Тому й з’являється тема зворушливої дружби двох сиріт – панича і шевського попихача з оповідання “Та немає гірш нікому...”, що була і неможлива у творах соціально-побутового реалізму – адже ж це не типове, вони можуть бути тільки класовими ворогами. Так само як і палка любов байстрюка Кості до свого батька – поміщика з оповідання “Кумедія з Костем”. Володимир Винниченко намагався зобразити якраз незвичні, нетипові, хоча цілком реальні факти, що так характерно для романтизму; сильні почуття й переживання, складні і драматичні ситуації, в які потрапляють юні герої. У нього немає довгих описів, докладної біографії персонажів, надмірної деталізації їхньої зовнішності, одягу, побуту. Письменник вихоплює якийсь промовистий епізод, миттєве враження про життя героїв, наголошуючи, що це лише частковість, мить із життя, передаючи його динамізм, мінливість.
Розвиваючи тему, Володимир Винниченко використовує прийом поступового нагромадження думок, епізодів, вражень; зростає напруга дії, сягаючи свого піку в момент, коли відбувається подія, що найяскравішим світлом окреслює характер героя, його почуття, риси вдачі, моральні якості. Для прикладу можна взяти оповідання “Гей, ти, бочечко...” Зустрічається два Семени – Ґедзь і Комар, пастушки при панській худобі. Старший Семен Ґедзь вороже ставиться до Семена Комара, бо вважає, що той, кепкує, знущається з нього. Його недоброзичливе ставлення наростає, і він влаштовує різні капості товаришеві та його бабусі. Врешті вирішує підставити його так, щоб хлопець дістав покару від пана за недбайливість. Але випадково підслуховує розмову Комара з бабусею, у якій той захоплюється старшим Семеном, вважає його за приклад, гідний наслідування, перевертає все в душі шибеника. Картаючи себе за підлість, він вирішує прийняти на себе неминуче покарання. Але каяття винагороджується: хлопці обдурюють жорстокого хазяїна, і після цього все змінюється в їхніх стосунках.
Характерною особливістю Винниченкових творів є те, що персонажі у нього з’являються уже сформованими, а характер їх вимальовується поступово, проявляється в поведінці, рішеннях, вчинках. Слід відзначити, що переважає не пряма авторська оцінка та аналіз, а враження самих героїв, їх спостереження. Автор ніби розчиняється в своїх персонажах, примішує читача дивитися на світ їхніми очима і міркувати їхніми думками.
В образах дітей, створених Володимиром Винниченком, є багато спільного з образами дітей у творах інших українських письменників, і в той же час у них є чимало відмінних рис – ці образи вирізняються оригінальністю й самобутністю. Це можна дослідити, порівнявши твори Володимира Винниченка з творчістю деяких його попередників і сучасників, що теж зверталися до дитячої теми – зокрема В. Стефаника, М. Коцюбинського, Б. Грінченка.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
