240-2014 (708153), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Коли ж саме знак трійці став національним символом нашого народу? Це не могло статись одномоментно в декретному порядку, що характерне для утвердження державних символів. Як справедливо визначив В. Січинський, «Національний знак чи герб витворюється протягом віків і входить у свідомість народу, як певна дорогоцінна традиція, що має зв'язок з національним і державним житгям та почуггям єдності цілого народу. 3нак наглядним способом символізує походження, розвиток, ментальність, а також ціле культурне спрямування і геополітику народу». Отже, за якої історичної доби знак трійці увійшов у свідомість нашого народу? 3а найдавнішими переказами тризуб і жовто-блакитна барва були символами легендарної Атлантиди, і нібито відтоді шануються нашими пращурами, нащадками атлантів. Чи ймовірно це? Жартівливий ритуал моряків широко популяризував тризуб грецького бога Посейдона (римське ім'я — Нептун, етруське — Нетун, скіфське — Тагімасад) як бога моря. Однак, далеко не всі знають, що Гомер називав Посейдона земледержцем, тобто володарем землі; що Посейдону поклонялися як богу прісної води — рік, озер, джерел і зв'язаної з ним плодючості землі; що Посейдон персоніфікував собою творчу силу природи і був покровителем усіх (грецьких) родів, богом будівництва, конярства, родоначальником атлантів і царських скитів. Як і годиться, Посейдон заповів своїм нащадкам закони і символіку. 3а свідченням Платона, царі атлантів, виконуючи заповіт, кожні 5—6 років збирались у головному святилищі Посейдона для взаємоконтролю. Обов'язковими атрибутами зустрічі було священне блакитне вбрання і золота дошка, на якій записували свої рішення. Після ритуальної зустрічі жовто-блакитну символіку — золоту дошку й блакитний одяг — лишали у святилищі як історичні документи і священні реліквії. Атлантида, повідомляють легенди, була затоплена водами моря і захована на морському дні Посейдоном, який і досі зберігає ії символіку — голубе вбрання і золотий тризуб. А може, цю символіку зберігають і ті нащадки Посейдона, що не були поглинуті потопом? Як відомо, значна частина українських земель є унікальною в тому плані, що ніколи не заливалася водами морів і океанів , отже, й не могла зазнати руйнації від «світового» потопу. Якщо припустити, що перекази єгипетськнх жерців, передані Платоном, та скитські й еллікські міфи відображають реальні події, то цілком імовірно, що тризуб, як і жовто-блакитна барва, «живе» на українській землі з «допотопних» часів, тобто з часів легендарної Атлантиди, а наші предки скити є нащадками атлантів. У зв'язку з цим варто відзначити, що культ Посейдона найбільше був поширений у містах-державах Причорномор'я і має чимало спільних рис із староукраїнською міфологією та народнимн обрядами. Але навіть і в тому разі, коли міфи не відбивають реальносгі і ніякої Атлантиди ніколи не було, ситуація не змінюється — «тризуб», за свідченням археологічного аналізу наскельних знаків, гончарних виробів, зброї, монет, прикрас та інших матеріальних знахідок, з найдавніших часів шанується на території України як могутній магічний знак життєтворення. 3нак Тризуба лежить в основі найархаїчніших культів наших предків — культу Великої Родоначальниці, Праматері; культу життєдайного Вогнища (триєдиного Агні) та культу хранителя мудрості, вогненосного 3мія (Нага, Дракона). Всі три згадані культи, по суті, являють собою первісне вираження учення про життєтворчу Трійцю і тісно пов'язані знаком Тризуба — символом триєдиної сутності життєтворчих сил: енергій Праматері, Вогнища і 3мія. Ця триедність зображалась у вигляді Трійці в руці Великої Матері чи трипалих лап 3мія біля неї; у вигляді триязикого (трисвітного, триголового) полум'я Вогнища — Агні та у вигляді триголовості 3мія чи ірипалості його кінцівок. У прямих предків сучасних українців — слов`янського племені полян, званих також «русь» і «сколоти», як і у їхніх попередників, панувала трикомпонентна структура суспільства і була поширена легенда про походження полянської (київськоі') держави від трьох братів, що «сіли» на трьох київських горах. 3начення тризуба, як символу, було виняткове. Був це знак - талісман, предмет, що приносить щастя. Був він грізний і немилосердний для всього недоброго і ворожого, а добрий і чарівний для тих, хто був під його охороною. Найвищого рівня популярність українського тризуба досягла в Х—ХІІІ ст. На ті часи припадає і найзначніше його географічне поширення — від Криму до Новгорода і від Кавказу до Франції та Швеції. Тризуб зображено на варязькому мечі (очевидно, виготовленому в Києві), на нагробнику святого Еріка (Швеція) — родича Володимира Великого тощо. До Франції тризуб був занесений у родовому знакові та в монетах дочки Ярослава Мудрого, французької королеви Анни, а до Новгорода — придворними Ярослава, коли юний князь перебував там. На землях власне Київської Русі (територія сучасної України) тризуб був поширений у всіх князівствах , маючи центром Київ. До Х ст. форми тризуба, що панували на Україні, мало чим різнились від первісного арійського знаку архаїчно - класичної форми і були близькими до тризубів інших нащадків причорноморських аріїв — елінської тріалії, індійської тришули, боспорського тридента та скіфських і сарматських тамгових знаків. 3 Х ст. вона видозмінюється. Ускладнення знаку найімовірніше пов'язане з особливостями державної організації українського суспільства, з переходом від простої політики «Іду на ви»,— до складної плутанини дипломатичних стосунків всеєвропейського масштабу. 3гадане ускладнення українського суспільства не могло не відбитись на формах світосприймання, мислення, образотворчості. Не останню роль в запровадженні плетінкової форми тризуба відіграли, очевидно, впливи схематичного зображення «Дерева Життя» в Каббалі, яке являє собою три напрямні, переплетені між собою складними зв'язками; поширення романської й скандинавської плетінкової орнаментики та деяка трансформація архаїчного арійського тризуба, що почала формуватись ще в еллінські часи. «На прієнській монеті,— пише В. Січинський,— тризуб зовсім втрачає вигляд знаної посейдонової «тріалії», він не має продовгастої форми, композиційно вписується у форму кола і так більше відповідає знаку монети. Крім того, дістає ріжні додатки, що мали, очевидно, символічне значення. Це відноситься до двох симетричних завитків, що з'єднують бічні зуби з середнім. Середня палиця, що в посейдоновому тризубі завжди довга, тут зовсім коротка та має з двох боків додатки у формі двох перстнів. Ці останні зустрічаються в деяких посейдонових тризубах і знані на понтійських монетах. Ці завиткичи перстні на середньому стовбурі пояснюють як символ вічної дороги, безконечного життя. 3гадані додатки прієнського тризуба зовсім відповідають подібним елементам українськоіо трнзуба». Після повалення Київської держави і зруйнування Києва монголами Тризуб на певний час втратив своє значення державного символу і своє столичне пристанище, зберігаючись, однак, як національний символ у гербах провінційних міст, українських магнатів, дворян, старшин та в рукописній традиції заставок. Цє було уможливлене високим рівнем освіченості й духовності українського народу, а також тим, що староукраїнські роди і міста мали свої давні, освячені традицією знаки, звані «знаменами», які, з виникненням у ХІІІ ст. геральдики, оформлювались як герби і затверджувались українськими королями й князями. Внаслідок цього на зламі ХІІІ й XIV ст. усталились перші зразки українського гербівництва. Найдавніші герби визначалися тяжінням до символу Трійці (а отже, й Тризуба), руноподібними гербовими титлами й червленими щитами — типовою деталлю традиційного озброєння староукраїнських воїнів та боярства. Крім споконвічних містичних знаків — тризуба, жовто-блакитної барви і двозуба, українська державна символіка включає ряд знаків, що посіли свої особливі місця в державницьких змаганнях нації. Найзначніші з них — архангел Михаїл, 3олотий лев, Козак з мушкетом і «Куша». 3ображення на червоному щиті білої (срібноі) постаті архангела Михаїла — Небесного Покровителя Украни та її 3бройних Сил — веіоме з Х11 ст. Спочатку це був державно-династичний знак київських Мономаховичів — Мстислава 1 (1125—1132) та його нащадків. Із середини ХІІ ст. й у ХІІІ ст. цей знак став емблемою староукраїнської держави поряд із тризубом. Його зображали на печатках князів, на їх шоломах, а пізніше й на гербових щитах. 3а кількістю видів і значень та за давністю традиції архангел Михаїл посідає перше місце (після тризуба) серед історичних національних, земських і родових гербів України. Архангел (Архистратиг) Михаїл, як давній староукраїнський знак, постійно був гербом Київської землі в усіх ії трансформаціях — князівсгва, воєводства, намісництва, губернії. 3а часів Речі Посполитої репрезентував Україну, розміщуючись поряд з двома іншими найвищими гербами держави — срібним польським орлом на червоному полі та білим вершником, теж на традиційному червоному полі, що репрезентував Велике князівство Литовське. В державній геральдиці деяких українських гетьманів, польських королів, литовсько-руських великих князів, московських царів і російських імператорів він представляв гіднісгь Великого Киівського Князівсгва в межах, значно ширших від властивої Киівської землі, цебто від Правобережжя . У зв'язку з цим герб зазнав трансформації барв (наближення до національної — блакитне поле, золота аура) . Ослаблення Київської держави міжусобицями і нападом монголів дещо підриває популярність Тризуба, з яким починає конкурувати родовий знак Мономаховичів — архангел Михаїл. 3 утворенням Української Козацької держави знак Київського Архистратига (архангела Михаїла), як земський герб, витісняється на другий план козацьким гербом 3апорізького Війська, тобто зображенням лицаря-козака з мушкетом. Як міському гербу Києва, архангелові Михаїдові доводиться відступити під тиском герба київського магістрату «Куші». Популярність «Куші», на думку деяких знакознавців (А. В. Толстой, 1882 та ін.), пояснюється його спорідненістю з старокиівським Тризубом. Боротьба згаданих українських гербів за першість не є, однак, антагоністичною, тобто боротьбою на знищення, на повну заміну. Герби існують поряд, часто поєднуючись і підтримуючи один одного. Так герб зі Святим Архистратигом Михаїлом спокійно вживався і з «Кушею», і з гербом 3апорізького Війська, і з гетьманськими гербами . Бачимо змінене зображення архангела і на бердиші Богдана Хмельницького, і на його хоругві, з якою гетьман з'явився під Львовом 1665 року, і на козацьких хоругвах у XVІІ та ХVШ сторіччях. 3 руйнуванням Української Козацької держави і перетворенням України на колонію її герб зникає з-посеред європейських державних гербів. Однак після революційних подій 1848 року в ролі всеукраїнського державного герба було прийнято герб Романовичів — 3олотий лев на 6лакитному щиті. Ця функція зберігалась за ним аж до 1918 року, тобто до проголошення УНР і визнання нею державним гербом 3олотого Тризуба на голубому щиті.

Після батиївського погрому на Київських землях завмерла усяка національна і державна діяльність. Коли ж нація почала оживати,— відродилась і символіка. Національна барва з'являється по всій Україні і, насамперед, у розписах церков та у церковних речах — ризах, фарбованій різьбі іконостасів, у мальованих ставниках. Ця барва оживає також у творах мистецтва — мініатюрах і прикрасах, у масовому виготовленні жовто-блакитних тканин , у гербах українських земель, міст і старшинських родів. 3а нашими піддрахунками (по даних В. Лукомського і В.Мадзолевського), понад сто дворянських українських родів мали жовто-блакитні герби і понад п'ятдесят комбіновані — релігійне злато-блакитне в поеднанні з соціальним (варновим) набором — червоне, чорне, срібне (біле). Жовто-блакитна барва панує і в гербах відроджуваних міст України: герб міста Лубен — рука, що тримає золоту булаву на голубому полі; Миргорода — золотий хрест на голубому полі; Городища — перехрещені золоті шабля й ключ на голубому полі. Майже всі герби Київщини обрамлялися жовто-блакитними корогвами. Жовто-блакитна барва типова також для гербів повітових міст Чернігівіцини: герб Прилук — золота голова бика з рогами (двозуб) на голубому тлі; герб Лохвиці — в золотому полі ворота з трьома гострокінчастими вежами (тризуб) із голубими флюгерами. Жовто-блакитну барву зустрічаємо і в прапорах та поховальному сукні ремісничих цехів, тобто міщан, і в поховальному обрядісільськогонаседення. Жовто-блакитні козацькі прапори зафіксовані також І. Рєпіним у знаменигій картині «3апорожці пишуть листа турецькому султанові». Картину І. Рєпіна можна вважати історичним документом у силу багатьох причин, з яких назвемо три. Перша полягає в тому, що І. Рєпін ставився до своїх картин на історичні теми як до свідоцтв, що мали документально точно відтворювати тогочасну історичну ситуацію. Перед їх написанням він довго і ретельно досліджував усе — від дрібних деталей одягу до типажу зображуваних осіб . Друга полягає в тому, що картина створювалась під безпосереднім науковим керівництвом найбільшого знавця 3апорізького козацтва, академіка Д.Яворницького. Третя причина — спеціальне дослідження правомірності жовто-блакитних прапорів у запорожців, виконане петербурзькими вченими за завданням російського імператора, який вирішив придбати картину. Висновок експертизи був такий: «... знамена козацкие, изображенные художником Репиным на картине, ... отражают в себе извечную преемственность цветов золотых и небесных, постоянно присущих для всех знаков отличий в Южной Руси (Малороссии) еще со времен Великих Князей Киевских, вплоть до роспуска запорожской вольницы императрицей Екатериной Великой. Сказаному имеется предостаточно письменных подтверждений в отечественных и иностранных сугубо исторических источниках — в виде предметов материального искусства тех древних времен». У XVІІІ ст. жовто-блакитні барви сяють на полкових знаменах Київського, Лубенського, Чернігівського полків. 1717 року для Полтавського полку було створено нову хоругву — блакитну з жовтим хрестом. 3 листа полтавського полковннка Черняка до гетьмана (цього ж року) довідуємось, що на «сотенні хорогви» куплено «блакитного лудану», а жовтий лудан дано на крижі». Національні барви переважали в одежі реєстрового козацтва — голубі жупани і жовті свити, або жовті жупани і голубі контуші та шаровари. Найчастіше жовто-блакитні барви вживалися у козацькому вбранні за часів Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького та у гайдамацькому одязі часів Коліївщини. Найдовше жовто-блакитний одяг утримувався в Чорноморському козацькому війську на Кубані, заснованому там після ліквідації 3апорозької Січі. Національним одягом кубанців і досі є сині жупани. Показова також метаморфоза герба Мстиславової гілки Мономаховичів — архангела Михаїла, що мав біло-червону барву, як і належить військово-магнатським атрибутам. Ставши за литовсько-польської доби знаком Київської землі, тобто змінивши свій соціальний зміст на національний, герб поступово почав змінювати барву, і за ХVІІ—ХVІІІ сголіття тло цього герба стало голубим, а навколо голови архангела з'явилася золота аура. У цих українських національних барвах київський герб дожив до революції, яка замінила його традиційними державними символами.Під жовто-блакитними та блакитно-жовтими знаменами відстоювали свою свободу українці у ХV сголітті (Грюнвальдська та інші битви). У ХVІ, ХVІІ й ХVІІІ століттях ця барва, поряд з малиновою, була піднесена на козацьких знаменах, у ХІХ — узаконена в Галичині. 3 1815 року під синьо-жовтими знаменами засідала українська шляхта у сеймі «Галіції та Льодомерії», під тими ж прапорами український батальйон гірських стрільців у складі російського війська воював в Угорщині; 1848 р. у Львові в залі Духовної семінарії, прикрашеної синьо-жовтими прапорами, відбувався з'їзд ста руських вчених. У Станіславі (1вано-Франківську) на відкритті відділу Руської Ради сnуденти носили жовто-сині кокарди та золочені леви на голубих стяжках. У ХХ ст. під блакитно-жовтими і жовто-блакитними прапорами сини України билися з німецькими й польськими окупантами, з білими й червоними арміями російської імперії. 3вертає на себе увагу органічна близькість українців різних земель із національною блакитно-жовтою барвою, яка виразно виявилася за середньовіччя, коли почалась повсюдна фіксація та формалізація національної символіки. Як відомо, Київщина на цей період усталила золотого тризуба на голубому полі, Галичина — золотого лtва на голубому полі, Перемиська земля — золотого орла на голубому... Так на різних землях України узаконилась однакова національна барва. 3біг досить промовистий, якщо зважити, що ці землі на той час не були об'єднані в єдиній українській державі і що найуживанішими у тогочасних гербах і прапорах були традиційні давньоарійські кольори — білий, червоний і чорний. Промовистим є також той факт, що поділена між двома імперіями Україна, позбавлена протягом століть будь-яких національних прав, отже й права не те що на державну, а й на національну символіку, негайно відроджувала ії у незмінному вигляді, як тільки слабла імперська влада. Так, після авсгрійської революції 1848 року блакитно-жовті прапори відразу замайоріли у Львові, Дрогобичі, Стрию, Яворові та в інших містах Галичини. Під цими прапорами формувалися загони української народної гвардії, відроджувались елемента державності й національне житгя. Синьо-жовтою барвою прикрашалися й загони селянської самооборони, створені на початку 1849 р. у Сяноку, Самборі, Стрию, Коломиї та Станіславі (голубі мундири з жовтими відлогами), синьо-жовті лафети гармат тощо. Ці ж кольори панували в мундирах галицьких гірських стрільців, організованих того ж року у складі австрійської армії. Аналогічну картину спостерігаємо й у Східній Україні після революції 1905 р. Незважаючи на заборону російського уряду відзначати 100-літню річницю від народження Великого Кобзаря, київське студентсгво вийшло у березні 1914 р. на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. 25 березня 1917 р. жовто-блакитні і малинові запорозькі прапори вже уквітчували маніфестації в багатьох містах імперії, в тому числі й двадцятитисячну демонстрацію у Петрограді. Тимчасовий російський уряд вирішив скористатися з національного піднесення українців для підвищення боєздатності російської армії. 3 цією метою почалося формування українських національних частин, як раніше це зробили у австрійській імперії. Перші ешелони українізованого військапочали прибувати на фронт у травні 1917 року, а вже 1 липня 6-й українізований корпус російської армії був кинутий у наступ під жовто-блакитними прапорами. 3 першого ж удару корпус захопив три лінії німецько-австрійських окопів... Далі сталося те, чого не передбачили ні російоькі, ні австрійські генерали — пїд однаковими жовто-блакитними прапорами зіткнулися у бою російські й австрійські українці. Однокровних братів з обох імперій гнали вбивати один одного. Це спричинилося до несподіваного унікального феномену, що одержав назву «братання» і, поширившись на інші фронти, став характерною рисою кінця Першої імперіалістичної війни. Жовто-блакитна барва була настільки загально усвідомленою як національна українська, що узаконення Центральною Радою жовто-блакитного прапора, як державного символа, яке сталося 22 березня 1918 року, не викликало ні в Україні, ні в Росії жодного сумніву щодо правомірності цього акту. Через місяць (29 квітня 1918 року) було піднято український морський прапор на флагмані Чорноморської ескадри, а ще через місяць (18 липня) затверджені Радою жовто-блакитні військові прапори затріпотіли над армійськими військовими підрозділами. 13 листопада блакитно-жовтий прапор був затверджений як державніій символ 3ахідноукраїнської Народної Республіки, а 20 березня 1920 р. — 3акарпатської України, що увійшла до складу Чехословаччини. Українська символіка визнається урядами інших держав. На Українських землях, що входили до складу Польщі, Чехословаччини та Румунії, жовто-сині знамена вивішуються з нагоди усіх національних свят, під цими барвами з хлібом-сіллю зустрічали західні українці радянські війська 1939 року. Війська, однак, відкрили стрілянину по жовто-синіх прапорах із гармат і кулеметів.Тогочасна радянська влада суворо заборонила українську державну символіку, глибоко образивши цим національні почутгя українського народу. Після сталінського погрому, як і після Батиївського, всяка національна діяльність на Україні завмирає, цілі покоління виховуються у ворожому ставленні до символіки дідів, прадідів і пращурів, до святинь свого народу. Однак, як і і після татаро-монгольської навали, процес духовного відродження нації починається з відродження національної і державної символіки...

Характеристики

Список файлов реферата