102692 (706186), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Партнери на переговорах і в ході консультацій повинні бути однаковою мірою компетентними. Тому важливим завданням є формування професійно компетентних органів і всіх інших інститутів соціального партнерства.

Держава в системі соціально-трудових відносин

Важливим чинником і передумовою поширення й розвитку соціального партнерства є проголошення і конституційне оформлення ідеї створення соціальної держави. Після Другої світової війни у конституціях багатьох західних країн були сформульовані завдання побудови соціальної держави. В ст. 1 Конституції 1996 р. Україна проголошена як "суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава". Однак, звичайно, це проголошення означає не реальний факт, а лише визначення пріоритетних шляхів розбудови української держави.

Формування соціальної держави не можливе без ефективної взаємодії органів державної влади з об'єднаннями й організаціями, які представляють соціально-економічні й політичні інтереси різних груп населення, передусім таких визначальних в економічному аспекті груп як наймані працівники і роботодавці. Для становлення й розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки важливо формування саме української національної моделі соціальної взаємодії. Могутнім суспільно-політичним чинником становлення в Україні соціальної держави має стати усвідомлення і практична реалізація державною владою, об'єднаннями роботодавців, найманих працівників, суспільством в цілому основних принципів соціального партнерства.

Ефективні партнерські відносини владних структур з об'єднаннями роботодавців та найманих працівників, інституалізація цих відносин не лише покращує соціально-економічну ситуацію в країні, але й звільняє державу від багатьох соціальних функцій.

Провідні вчені-економісти в галузі соціально-трудових відносин, вважають, що за сучасних умов в Україні необхідне суттєве посилення як за масштабами, так і за результативністю державного впливу на формування національної моделі соціально-трудових відносин, на поширення соціального партнерства.

Соціальна держава, яку проголошено в Конституції України бере на себе цілий комплекс загальнонаціональних функцій в галузі забезпечення гідного життя і вільного розвитку людини — освіти, охорони здоров'я, культури, реалізації в трудовій сфері, соціального захисту, тобто здійснення соціально орієнтованої політики, що має безпосереднє відношення до соціального партнерства. Саме держава має коректувати стихійні процеси майнового розшарування суспільства, встановлювати і гарантувати дотримання мінімальних соціальних стандартів (розмірів пенсій, допомог, заробітної плати і т. ін.), турбуватися про безпеку громадян тощо.

Завдання держави саме і полягає у створенні за участю організацій роботодавців і найманих працівників ефективної системи соціального партнерства та запровадженні механізму, що забезпечує життєдіяльність цієї системи заради задоволення суспільних потреб у галузі соціально-трудових відносин.

Держава в соціальному партнерстві відіграє кілька важливих ролей: власника, роботодавця, законодавця, арбітра, посередника, координатора. Стосовно державних підприємств органи державної| влади виступають як роботодавці, і, відповідно, виконують характерні для роботодавців функції (зокрема, укладання і виконання колективних договорів). Інші основні функції держави в системі соціального партнерства такі: законодавча, право- і нормотворча, прогностична, організаторська, контрольна й арбітражна. Розвиваючи систему соціального партнерства, держава ратифікує конвенції Міжнародної організації праці, що передбачають покращення умов для працівників і роботодавців порівняно з чинним національним законодавством і має забезпечувати виконання їх.

Заради створення і розвитку в нашій країні ефективної системи соціального партнерства держава має взяти на себе й ефективно виконувати такі функції:

• узгодження між партнерами на національному рівні основних напрямів соціально-економічної політики в цілому, включаючи розробку мінімальних соціальних стандартів, основних критеріїв і показників соціальної справедливості, заходів захисту суб'єктів соціально-трудових відносин;

• формування й удосконалення механізмів і інститутів, що сприяють узгодженню інтересів соціальних партнерів на всіх рівнях;

• створення відповідних органів для вирішення завдань розвитку соціального партнерства і регулювання соціально-трудових відносин;

• сприяння розширенню участі трудящих в управлінні підприємствами, у власності й у прибутках, а також у державних і громадських справах;

• розвиток і стимулювання переговорного характеру процесу врегулювання конфліктів і протиріч, що виникають між сторонами;

• зменшення кількості й пом'якшення гостроти соціальних конфліктів шляхом розвитку і вдосконалення практики застосування примирних і узгоджувальних процедур;

• формування реальних відносин соціального партнерства на державних підприємствах;

• заохочення роботодавців і працівників до розвитку відносин соціального партнерства;

• сприяння поширенню ідеології і культури соціального партнерства.

Держава як гарант конституційних прав громадян, найбільший роботодавець, законодавець, арбітр та активний учасник соціально-трудових відносин має бути ініціатором розвитку системи соціального партнерства, а отже, сприяти укріпленню позицій представницьких органів як роботодавців, так і найманих працівників. Тому одним із основних завдань демократичної держави у формуванні громадянського суспільства і зокрема розвитку соціального партнерства має бути законодавче та організаційне забезпечення розвитку представницьких органів найманих працівників, сприяння підвищенню їхньої ролі у становленні й розвитку партнерських відносин.

Роль профспілок у системі соціального партнерства

Професійна спілка — це добровільна громадська організація громадян, пов'язаних спільними професійними, виробничими інтересами за родом їхньої діяльності, яка створюється з метою представництва і захисту їхніх соціально-трудових прав та інтересів.

Профспілки є нині в Україні найбільш інституційно структурованою ланкою соціального партнерства. Вони мають свої структури практично на всіх великих підприємствах і на багатьох інших| представництва на регіональному, галузевому та національному рівнях. За даними Федерації профспілок України, членами профспілок є понад 90 % найманих працівників. Сучасний профспілковий рух в Україні репрезентують понад 80 всеукраїнських профспілок і профоб'єднань загальною чисельністю понад 16 млн. членів. Найбільш представницькою організацією трудящих є Федерація профспілок України, яка складається з 40 галузевих профспілок та 26 регіональних міжгалузевих об'єднань. У 2001 р. вона налічувала загалом 14,3 млн. членів.

У 90-ті рр. XX ст. в Україні відбулися певні позитивні зміни, деяка модернізація профспілкового руху порівняно з радянськими часами. Результатом цієї модернізації стало: визначення профспілок як організації з захисту інтересів найманих працівників; роздержавлення профспілок, започаткування опозиції владним структурам і роботодавцям; нове політичне самовизначення профспілок у суспільстві (проголошення нейтральності профспілок щодо політичних партій, рухів, об'єднань і організацій; співробітництво з партіями лише з конкретних питань захисту соціально-економічних інтересів найманих працівників); зміна нейтралістської структури профспілок України на федеративну; визнання конфедеративності й плюралізму профспілкового руху; відмежування від невластивих функцій, форм і методів роботи; застосування принципів соціального партнерства у взаємовідносинах з роботодавцями та виконавчою владою.

Однак сьогодні ще рано говорити про те, що профспілки як інститут захисту соціально-економічних прав та інтересів найманих працівників належним чином виконують свої функції. Зокрема про це свідчать результати соціологічних опитувань, які регулярно проводяться в Україні Інститутом соціології НАН України. Вони показують, що в 2000 р. лише 12,4 % населення довіряло традиційним профспілкам, і лише 6,7 % — новим профспілкам, причому рівень довіри з року в рік зменшується. Це ж опитування показує, що реальна належність працівників до профспілок складає лише 43 %, а серед молоді — майже вдвічі менше.

Розвиток відносин соціального партнерства обумовлений в сучасному світі ще й зростаючою складністю та інтелектуалізацією праці, зростанням ролі людського чинника на виробництві, перетворенням найманого працівника із простого виконавця у активного, творчого, освіченого суб'єкта розвитку виробництва, прихильність і активна участь якого значно підвищує економічну ефективність організації й управління виробництвом. У зв'язку з цим, як самі працівники, так і роботодавці стають зацікавленими у залученні найманих працівників до свідомої, активної участі в управлінні підприємством, а це викликає необхідність враховувати інтереси, думки, позиції працівників.

Тому зростання ролі людського капіталу як визначального чинника конкурентоспроможності виробництва стає за сучасних умов основою для зближення економічних інтересів роботодавців та найманих працівників. Протиріччя між роботодавцями та найманими працівниками при цьому не зникають, але з'являється більше підстав та мотивів для ефективного вирішення їх на основі домовленостей і угод, шляхом пошуку можливостей досягнення компромісу.

Об'єднання роботодавців як суб'єкти соціального партнерства

Організації та об'єднання роботодавців є одним з основних суб'єктів соціального партнерства. Методи створення цих організацій і об'єднань, їх функціонування і співробітництва з профспілками та органами влади є важливою складовою механізму соціального партнерства. Передумовою створення організацій та об'єднань роботодавців є власне наявність цього прошарку в суспільстві. Тому зрозуміло, що в умовах планової централізованої економіки, заснованої переважно на власності бюрократичної держави, потреби у створенні організацій та об'єднань роботодавців не було. Лише з початком докорінної трансформації нашого суспільства, появою різних форм господарювання, реформуванням відносин власності — виникненням підприємців як соціального прошарку — з'явилася можливість (і виникла потреба) їх цивілізованого об'єднання.

Першою організацією роботодавців нового типу, що виникла в Україні ще за часів СРСР, був Союз підприємців Криму, створений у лютому 1989 р. На початку 90-х рр. на всій території України створюється велика кількість союзів, спілок, асоціацій роботодавців, формування яких здійснювалося за регіональною, галузевою, професійною та іншими ознаками.

Важливе значення для розвитку організацій роботодавців та їх об'єднань має реалізація положень Закону України "Про організації роботодавців", прийнятого у травні 2001 р. У цьому Законі чітко визначено правові засади створення та діяльності організацій роботодавців та їх об'єднань. Принципово важливим є законодавче закріплення повноважень організацій роботодавців, їх взаємовідносин з органами державної влади та організаціями найманих працівників. Вже нині існує досить розгалужена структура організацій роботодавців та їх об'єднань, що діють за територіальною або галузевою ознакою.

Але разом з цим, можна констатувати, що рівень сформованості інститутів представництва інтересів роботодавців не лише недостатній для ефективного соціального партнерства, але й нижчий порівняно з організаціями найманих працівників.

Відповідно, дуже низька активність організацій роботодавців та їх об'єднань в системі соціального партнерства. Так, у 2000 р. об'єднання роботодавців були учасниками лише восьми з 70 укладених галузевих угод, в той час як Міністерством юстиції зареєстровано 90 громадських об'єднань підприємців. Про незацікавленість роботодавців у соціальному партнерстві також свідчать дані соціологічних опитувань, які засвідчили, що підприємці були ініціаторами укладення колективних договорів лише в 5 % випадків, в усіх інших випадках цей процес ініціювали профспілки або безпосередньо наймані працівники.

З цих та інших причин в Україні залишається невисоким рівень охоплення колдоговірним процесом суб'єктів підприємницької діяльності (з понад 340 тис. суб'єктів колективні договори укладені у 2001 р. лише на 72 тис). За рівнем охоплення колдоговірним захистом працівників (75 %) Україна поступається європейським країнам, де цей показник наближається до 100 %.

Це обумовлено цілою низкою соціально-економічних і політичних причин. Головною проблемою інституційного представництва роботодавців є їхня диференціація за силою, впливом, власністю, моральністю а, отже — соціальними, політичними й особливо економічними інтересами.

Крім того, процес формування нових власників в Україні все ще триває. На етапі первісного нагромадження капіталу нові власники дбають передусім про найшвидше нарощення капіталу, нерідко у будь-який спосіб, а про соціальні потреби турбуються лише в міру крайньої необхідності.

В Україні поки що, на жаль, немає стійких традицій, культури вирішення соціально-економічних проблем шляхом пошуку компромісів, а процеси корумпованості влади і криміналізації господарської діяльності лише посилюють диктат сильної сторони.

Характеристики

Список файлов реферата