96697 (703099), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Набуття членства в НАТО у квітні 2004 р. вивело Румунію в геополітичній площині на порядок значно вищий, ніж посідає Україна. Сучасна Румунія висловлює наміри і побажання як представник сильного воєнного альянсу [5, 14–15]. А тому Україна не має можливостей впливу на Румунію за допомоги військово-політичного інструментарію НАТО. Це ставить проблему вступу України до НАТО в площину усвідомлення стратегічних інтересів нашої держави, в тому числі і на українсько-румунському дипломатичного фронті.
Інше питання, що продовжує бути джерелом певної напруги у відносинах – це так звана проблема захисту прав національних меншин. Час від часу в румунській пресі з'являються публікації про начебто серйозні утиски прав румунської національної меншини в Україні, про закриття румунських шкіл, заборону вживання румунської мови тощо. Звичайно, це робиться за схемою, згідно з якою слід якнайгучніше та безпідставно говорити про «примусову українізацію», щоб у міжнародної спільноти сформувалося уявлення про порушення прав національних меншин в Україні.
Проблема полягає в тому, що румунська статистика всіх молдаван, що постійно проживають на території України, зараховує до румунів, приблизно так само, як іноді ототожнюють українців та росіян, хоча вони є окремими народами. Покладений в основу територіальних претензій принцип етнічного розселення румунів, які начебто становлять більшість населення на «спірних територіях», сьогодні не витримує ані наукової, ані публіцистичної критики.
У липні 2006 р. в. о. міністра закордонних справ України Борис Тарасюк та керівник зовнішньополітичного відомства Румунії Міхай Резван Унгуряну домовилися провести моніторинг на території України. Приводом стали претензії Бухареста до Києва у систематичному порушенні прав громадян України румунського походження. Перший етап моніторингу був проведений в жовтні-листопаді 2006 року на території Чернівецької області України та Сучавського повіту Румунії за участю експертів Ради Європи і ОБСЄ. Другий етап відбувся у Закарпатській області України та повіті Марамуреш Румунії в травні-червні 2007 року.
Підбиття підсумків третього етапу україно-румунського моніторингу, яких проходив з 19 по 24 травня 2008 р. на південному заході Одеської області, міг бути зірваний через неконструктивну поведінку румунської сторони. Під час моніторингу румунська сторона намагалася перевести моніторинговий процес в політичну площину та здійснювала тиск на українську сторону, намагаючись схилити її до невизнанні існування молдавської національності. Зокрема, румуни неодноразово наполягали на тому, що вони не визнають молдавського етносу як такого і вважають представників молдавської національної меншини в Україні румунами.
За словами представників українського Міністерства закордонних справ, під час зустрічі із громадою с. Утконосівка Ізмаїльського району Одеської області румунська делегація штучно створювала напругу, що викликало негативну реакцію жителів села. Після цього спільна комісія була вимушена припинити моніторинг. Офіційний Бухарест звинувачення на свою адресу заперечував. Більш того, у висновках румунської сторони наголошується, що «українські чиновники намагалися обмежити діалог румунської делегації з представниками румунської общини». Таким чином, питання про права національних меншин між Україною та Румунією продовжує залишатись відкритим та надуманим. Фактично воно використовується румунською владою для послаблення позицій України на міжнародній арені.
Отже, на сучасному етапі Румунія посідає важливе місце у зовнішньополітичних інтересах України, що зумовлено багатьма факторами. Зокрема, суміжним кордоном, спільністю орієнтирів на європейську інтеграцію, широкими потенційними можливостями для розвитку взаємовигідного торговельно-економічного співробітництва, а також проживанням у цих країнах, відповідно, української та румунської меншин. Проте, у відносинах двох держав спостерігалась відкрита зовнішньополітична конфронтація у питаннях дотримання прав національних меншин, статусу острова Зміїний, будівництва Україною каналу «Дунай – Чорне море», висунення територіальних претензій до України тощо.
Історія становлення та розвитку двосторонніх відносин між офіційним Києвом та Бухарестом завжди була непростою та характеризувалась наявністю бурхливих дипломатичних баталій. Проте на українсько-румунському напрямку сьогодні нашою державою досягнуті певні результати, зокрема підписана угода про режим державного кордону, здійснена делімітація континентального шельфу, відновлений власний суднохідний канал «Дунай – Чорне море». Невирішеними залишаються, в основному, політико-ідеологічні питання щодо проблеми національних меншин та бажання Румунії приєднати свої «історичні території». Сьогодні подібні виклики ставлять перед українською дипломатією завдання більш відповідально та консолідовано захищати національні інтереси. Найбільш перспективним методом для цього має стати пошук компромісу та виведення за дужки заполітизованих та надуманих претензій та звинувачень.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
