74152 (702414), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Сучасний учений-філолог Василь Лизанчук також обстоює соборність правописних норм, бо це є "важливий та актуальний принцип – соборності правописних норм, орієнтація на взаємодоповнювальність особливостей мовного розвитку у східних та західних частинах національної території, а також зарубіжного українства". Життя не стоїть на місці, воно вносить корективи й у мовні правила, у лексичний склад рідної мови. Дехто з науковців ревно захищає правописні норми, які затвердив своїм підписом М. Скрипник. На нашу думку, цей академічний "харківський" правопис не був ідеальним на період його створення. Крім того, минуло вісімдесят років з часу його прийняття, тому, аби не перетворити нашу мову на мертву, потрібно враховувати реалії сучасності, виробити не догматичні, а єдині правописні норми – спільні для всіх українців.

О.Пономарів слушно зазначає, що "наслідком історичного розвитку мовознавчої науки та одним із її великих досягнень є визначення структурно-функціональних стилів мови, а також принципів застосування їх у мовній діяльності суспільства". Саме конкретні текстуальні приклади з творів літераторів українського зарубіжжя свідчать про те, що стилістичний напрям у лінгвістиці зміщено без урахування проблем функціонування стилів мови, а це межує з мовною неграмотністю. Мовна ж культура в художньому тексті – це надійна основа, тверда опора у виражені незалежності думки, еталон виховання в царині володіння нормами сучасної української літературної мови.

Ще раз нагадаємо, що культура мови – це культура думки.

Таким чином:

1. Більшість письменників української діаспори всупереч усталеним мовним нормам продовжують практику використання "харківського" правопису швидше всього з ідеологічних, а не філологічних міркувань, що призводить до дисгармонії культури мовлення, недотримання єдиних орфографічних правил.

2. Індивідуальна мова літераторів не є зразковою, а отже, це створює штучні перешкоди написанню творів високої художньої вартості.

3. Наведені зразки ідіолекту не належать до нормативної лексики, а стилістичний напрям (як виняток) у лінгвістиці зміщено без урахування проблем функціональних стилів сучасної української літературної мови.

4. Ідіолексика прозових творів письменників українського зарубіжжя не завжди чітко й виразно відбиває світосприйняття, світобачення дійсності через причину невідповідності слова для найточнішого висвітлення думки, а подеколи через використання мертвих слів.

1. Словесно-художні образи у творчості О.Гай-Головка, Ольги Мак, С.Риндика, Л.Мосендза, С. Кузьменко

У творах реципієнти сприймають аналіз із психологічно-загостреною формулою світобачення, світовідчуття, з індивідуальною неповторністю ставлення до оповідання, його появи з першооснови до реалізації творчого процесу: задум, його втілення, літературний пошук щодо шліфування твору. Тобто, читач не байдужий до проявів художнього таланту митця.

Для тих письменників, які опинилися на чужині, українська мова, українське слово ставало не тільки комунікативною формою, а засобом для вираження власних роздумів, узагальнень, розкриття власної душі. Кожен із письменників, певна річ, хотів бути почутим, визнаним ще за життя. Олекса Гай-Головко писав: "Чомусь у нас увійшло у звичку віддавати належне більш чи менш визначним людям за життя, а митцям - після їхньої смерті. Це дуже несправедливо. Коли б у стародавніх Атенах чи Римі не було митців, ми нічого не знали б про греків і римлян, про їхнє життя, звичаї, традиції, дух і культуру. Народи цих країн добре розуміли завдання своїх митців і тому віддавали належне саме їм за їхнього життя, призначаючи для них найпочесніші місця, а під час великих національних свят увінчували їх лавровими вінками" .

Сталося так, що більшість письменників діаспори давно уже відійшли за межу вічності, серед них й Олекса Несторович Гай-Головко. 1959 року видавництво "Муза" (Вінніпег) благословило у світ його книгу оповідань "Одчайдушні". До неї увійшли дванадцять гостросюжетних оповідань. Із збірки помітно вирізняється оповідання "Сповідь Золотої Троянди". Загадковий незнайомець у Лондоні розшукує Дениса Малюту. Він передав українському вигнанцеві пакет. Денис палко кохав свою Золоту Троянду. Кохання світле, чисте, прозоре. Кульмінацією є зґвалтування дівчини майором Улановим і помста кривднику-садисту. Автор уникає портретописання, змалювання пейзажів. Проникнувши у внутрішній світ своїх героїв, він зосереджується на динамізмі, розгортанні сюжету.Стан героїні показано в кількох непередбачених ситуаціях. Оповідання насичене елементами романтичної піднесеності з поєднанням натуралізму, реального життя з елементами сентименталізму. Ці елементи логічно вмотивовані і підсилюють драматичний динамізм оповіді.

У композиційній єдності, силовому полі змальовано психологічні сцени в оповіданні "Лист без початку" (головні герої закохані Валеріан і Люба ). Оповідання засвідчують, що автор уміє обирати ситуації незвичні, інтригуючі, пригоди неймовірні (іноді на грані фантастики), сюжетні ходи заплутані. Заради високої ідеї, несхитних борців за незалежність України є Денис Малюта із "Сповіді Золотої Троянди", Валер'ян із "Листа без початку", лейтенант Мороз із "Втечі", Дудник, Корінь і Литвин із "Лицарів Залізної Когорти" та інші.

У жанрі повісті працювали письменники зарубіжжя: Зосим Дончук, Юрій Тис-Крохмалюк, Олекса Ізарський, Ольга Мак, Іван Смолій та інші. Для порівняння візьмемо повість Ольги Мак "Каміння під косою". Повість була надрукована 1973 року в Торонто й двічі передрукована у Києві (1994 та 2006 року) . Події розгортаються в колишній столиці України Харкові. Хлопчик Андрійко пробирається до міста у пошуках харчів, порятунку від голодної смерті. Письменниця поволі вводить читача у світ своїх героїв. Вони прочитуються у дії, у вчинках, у напружених сценах. Повість "Каміння під косою" (назва образна, метафорична, інтригуюча) розкриває жахливі картини голодомору в Україні через внутрішній, психологічний архетип головного героя Андрія, якого письменниця наділяє позитивними рисами характеру - вольового і рішучого. Бездушному прорабові, який не хоче прийняти хлопця на роботу без документів, навертаючи знову до голодного села, відповідає:"А ви ж чому до колгоспу не вступаєте?..Чому до міста тулитесь?"

І хоч відчувається у деяких реченнях виклад публіцистичного стилю, все ж таки, повість Ольги Мак багатогранна, сповнена несподіванок, таємниць. Авторка майстерно володіє "словесною рудою", реалістично виписує картини про тогочасну історичну епоху. Не менш інтригуючою є інша повість Ольги Мак під назвою "Чудасій". Монологи, дії, вчинки дивака Олексія Уха розкривають головну думку: щастя людини постає у праці, чесності із самим собою, милосердному ставленні до інших. "Філософію серця" Ольга Мак розглядає творчо, застосовуючи імпресіоністичний стиль письма, і втілює цю філософію крізь призму головного героя Олексія. Він видається людям дивакуватим, бо за виконану роботу відмовляється брати гроші. Дивакуватим видається і тоді, коли ледащі сестри, мама сидять на його шиї, за його кошт харчуються, купляють дорогі речі. Нарешті дивакуватим виглядає і тоді, коли вривається йому терпець і він сестер проганяє з дому. Дивакуватість постає тоді, коли працює у секретній фізико-хімічній лабораторії, дивом рятується від енкаведистів на початку війни і опиняється на Заході, в одному з монастирів. Бо головне кредо людини, вважає головний герой повісті "Чудасій" - це праця в ім'я достатку і щастя інших.

Продовжувачем традицій В.Винниченка, І.Франка, Г.Хоткевича був Леонід Мосендз. Його перу належить роман "Останній пророк" – про становлення, зростання українського національного руху, виплеканого в уяві автора. Критик Б.Кравців, торкаючись ідейної тематики твору, пише: "Тема, певна річ, охоплює шукання місця між іншими народами, визначення історичної місії народу" . Роман складається з 3-х частин. Відчувається як творчий пошук митця пульсує у двох вимірах – це створення цілісної картини життя євреїв під римською окупацією і авторські шукання через внутрішній світ героїв, внутрішній сюжет: переживання героя, його морально-етичні, релігійні почуття. Опрацювавши біблійні сюжети, автор роману через "мікрокосмос" світосприйняття передає "макрокосмос" етнопсихології всіх гебреїв.

Навколо долі головного героя твору Єгоханана (Йвана) створюється світ музичної симфонії з різними відтінками мотивів; образ вічного міста Єрусалиму (місто під індексом, безіменне) поволі перетворюється на інше, де макрокосмос і мікрокосмос постають завуальовано, приховано, "де зверху позолота, а в середині мерзота" - зрізи, розтини, надрізи іудейського суспільства повністю передають і доповнюють дух свого часу. Ідея виміру - це віра юдеїв у Месію. Ось він з'явиться, виведе Ізраїль з неволі, як вивів Мойсей народ з єгипетського рабства.

Але біблійна стилізація створюється за допомогою ремінісценції, зокрема Т.Шевченка "Усе йде, все минає" (с.49). І тут символ зв'язку між поколіннями безперервний. Чи визволить народ Месія? Автор заперечує тезу такими рядками: "Лише з вогню і крові виростає правда! Перед месією ще прийде пророк - і він принесе народові пізнання цієї правди" (с.46). Роман Леоніда Мосендза "порушує світові проблеми і вона повинна стати частиною світової літератури", такої думки дотримувався О.Тарнавський. Можливо оцінка тут дещо перебільшена, але те, що автор заглибився у передхристиянську епоху до 2000 років тому, внісши ясність в історичні реалії, розкривши "білі плями" Святого Письма. Такий підхід характеризує його як автора, який заглибився у світові проблеми. Єрусалим, звісна річ, письменник розглядає як Україну і розуміння гебрейського національного визволення він трактує як визволення власного народу з-під чужоземного гніту. "Останній пророк" є вершиною художньої прози Л.Мосендза.

У Степана Риндика надрукована книга “Пригоди і люди", тут молодшим читачам адресоване оповідання "Нерви". З тонким гумором автор передає побут подолян, сільського хлопчика серед розкішної подільської природи. Дореволюційна школа, дореволюційне виховання, дореволюційна духовність, побожність родини змальовані з високим пієтетом, піднесенням. Розповідь від першої особи. Безіменний хлопчик каже: "Коли мені минуло вісім років, мене дали до школи. Ідучи, я мав великий страх і по дорозі безнастанно шептав собі: “буки-аз-ба, віди-аз-ва, а далі ані руш!"

Маленький школяр так захопився наукою, що дуже швидко засвоїв граматику, знав усі букви і читав усе, що на очі потрапляло. Батько змушений був заховати до скрині Біблію і всі книги. Перелякавшись такою текстоманією дитини, батьки звернулися до лікаря аби той вилікував нерви. І коли того самого дня, прийшовши од лікаря, хлопчик скривдив меншу сестричку, то "мама мене не била, тільки налила до келішка води, капнула туди п'ять крапель і дала мені випити. А сестрі сказала, щоб тікала од мене, бо я маю нерви. Тоді і я переконався, що Майорко добрий доктор...п'ю овер'янові краплі і заспокоююся. А потім сідаю і пишу якусь напасть". У саркастичному, іронічному тоні автор уводить читача у внутрішній світ юного героя, розкриває характер, поведінку, вчинки. Відчувається, що за безіменним героєм оповідання прихований сам автор. Тому цей жанр малої форми написаний в автобіографічному ключі.

До опису власного життя вдається прозаїк і в оповіданні "Ходім на город". Розпустивши "крила фантазії", автор переносить юних українських читачів Америки у благословенний подільський край, де "розцвітали сади білі, сади білі на Поділлі" (с.234). Віддавшись крилатим мріям, прозаїк звертається до юних читачів: "Америка - гарна країна. Гріх казати, що ні. Але наше село краще. Особливо той наш город. Ходім, дітки, туди і самі побачите" (с.231). І далі письменник уводить читача у світ української природи, що зринає в його уяві, неначе з екрана. Вдаючись до дитячої мови, пестливих слів, автор легко розповідає про мурашник, про молоденького часничка, моркву і огірочка, про цибулю, яка має солодкого цибуха. З більших цибухів діти робили дудку, грали і примовляли: "Дудка в Дудки ночував, Дудка в Дудки дудку вкрав". Отакі мовні алітерації, каламбури допомагають дитині якомога довше затримати у своїй пам'яті твір, а деякі епізоди навіть зафіксувати, вивчити.

Реалістично традиційну гумористику представляє письменниця Світлана Кузьменко. Зразком є книга гумористичних оповідань, об'єднаних у своєрідну повість "Новоталалаївські рефлексії". Плід фантазії прозаїка настільки динамічний, що засобами комічного майстерно вимальовується персоніфікована картина "однієї з наймальовничіших частин Південної Америки місто Нова Талалаївка, але ця картина зріло постає в діях і вчинках персонажів. А письменниці про все це "розповів" добрий приятель, а отже суть розмови вона подає "так як доводилося чути".

Сюжетна канва побудована нетрадиційно: гумористичний вступ під назвою "Незабутнє місто", а далі - "Науковий відступ" -це образ українця, колишнього вчителя таборової гімназії, а тепер витирача склянок у ресторані Нью-Йорка Аполлінарія Кізочки. Пестливе прізвище додає гумористичному оповіданню саркастичного, іронічного забарвлення. Кізочка "приїхав у Нову Талалаївку відвідати знайомих. Саме у цей час тут проходив світовий конгрес земляків-науковців у діаспорі. Відвідавши форум, Кізочка зустрівся зі своїм колишнім (не надто сумлінним) учнем, а тепер докторантом Семеном Шустрим. Застосовуючи діалектизми, фразеологізми на зразок "Пан професор працюють руком, а я головом", автор висміює негативні явища суспільного середовища. Добгавшись до пенсійного віку, Кізочка так і не спромігся наукової висоти. І все ж таки фінал небезнадійний. Світлана Кузьменко - майстер словесної гри, несподіваної літературної інтриги - у кульмінації показує, як її головний герой покинув дослідження в ділянці класичних мов, переїхав на постійне проживання до Нової Талалаївки і тепер він працює над своєю найбільшою працею "Життєвість філософії Семена Шустрого"

Характеристики

Список файлов реферата