73743 (702218), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Провідні мотиви, образи повісті М.Ломонос висвітлюються в порівняльному аспекті з романом О.Забужко. Національна трагедія України постає в повісті М.Ломонос насамперед крізь образи “національного інфернального”, у чому і виявляється специфічна відмінність в осмисленні історичної долі нації, хоча й твори обох авторок єднають типологічні паралелі змістового плану. Експресивний трагедійний пафос осмислення національної катастрофи в романі О.Забужко диференціюється в стильовому плані з іронічно-героїчним пафосом повісті М.Ломонос. Тип героїні Г.Гордасевич являє регресію до патріархального міфу, тоді як М.Ломонос активізує тип жінки-воя, що відбиває проекцію батькової функції на жіночу ідентичність.
Завданням третього розділу „Часопросторові концепти світоглядної моделі в українській жіночій прозі кінця ХХ століття” є аналіз специфіки відображення темпоральних і просторових концептів як сутнісних ознак іманентно пережитої й відтвореної реальності, їхнього опосередкованого впливу на хронотопну організацію творів. Інтерпретуючи специфіку часопросторового коду текстів жіночої прози, спираємось на поняття простору проживання (Е.Гуссерль), який формується проекцією стану душі людини на об’єктивний світ, який набуває сутності лише в сприйнятті (топоси душевного простору).
У підрозділі 3. 1. „Час і простір у художньо-філософській парадиґмі української жіночої прози кінця ХХ століття” для глибинного аналізу світоглядних інтенцій жіночих текстів, спрямованих на осягнення феномену часовості, розглядаємо специфіку його інтерпретації у філософській парадиґмі, звертаючись до концепцій, які виявляють типологічну близькість. Посутніми в контексті аналізу є позиції праць М.Бердяєва, Ж.Бодрийяра, Ю.Дуплінської, М.Епштейна, А.Назаретяна та ін.
У світоглядній парадиґмі творів Н.Конотопець феномен часу реалізується в проблематизації єдності сучасного і минулого: авторка намагається заглибитися в онтологічні передумови наступності людських поколінь, пропагує важливість збереження традицій і наголошує на універсальності механізму їх засвоєння. Твори Г.Пагутяк насичені афористичними сентенціями, які акумулюють переживання часу героєм. У світоглядній парадиґмі творів Г.Пагутяк наявна певна діалогічність в інтерпретації християнських концептів. Можна стверджувати, що в її творах відбувається своєрідна суб’єктивна апробація принципів християнської моралі, що призводить до ситуації усамітнення і відчуження героїв. Переживання цілісності й осягнення глибини й безмежжя сотвореного світу властиве тільки марґіналам суспільства – таку інтерпретацію можна вибудувати на основі розгляду метатекстуальної канви творів письменниці. Серед них – передусім самотні герої (божевільні чоловіки, інваліди (роман „Смітник господа нашого”), діти (оповідання і роман „Смітник господа нашого”), митці (роман „Компроміс”), рефлексуюча свідомість яких є втіленням авторської інтенційності. Розуміння цілісності відбувається наближенням людини до межі земного існування, коли час об’єднує у собі ці об’єктивовані частинки. Дослідниця творчості Г.Пагутяк О.Карабльова відзначає типологічне сходження моделювання категорії часу письменниці і К.Ясперса. Варто конкретизувати генетичні корені цього образу в філософській парадиґмі: вони постають на основі „іудео-християнського архетипу” (Ю.Дуплінська), який реалізується в лінійній логіці, такій, що передбачає розрив у часі між породжуючим джерелом і результатом (християнська міфологема долі); філософ вибудовує свою концепцію на основі цієї схеми, а в романі „Записки Білого Пташка” осьовий час іманентно постає на основі світоглядної матриці християнства. Перебіг часу, його швидкий темп корелюють із семантикою абсурду, Ніщо, Ріки. „Заклопотані люди” в художній парадиґмі творів Г.Пагутяк містять інтенцію вічного парадоксу, який підтверджують епізодичні герої: людина прагне оприявнити, закріпити себе в речах, тим самим зупинити швидкий темп протікання часу, позбутися відчуття „жаху історії” (К.Ясперс). Індивідуальний час („екстатичний час”), його реалізація в життєвому просторі, в наративній перспективі героїні відтворює кризу комунікативних зв’язків людей (роман „Радісна пустеля”). Констатується контамінація креаціоністського і маніфестаційного архетипу в творчості Г.Пагутяк, яку можна простежити в інтерпретації феномену часовості. У художньо-філософській парадиґмі творів письменниці пробудження – усвідомлення власної, чужої ідентичності, непізнаної сутності існування – активізація трансцендентної свідомості. Звідси відкривається глибинне значення філософсько-медитативного вставного віршу протагоніста твору, який містить семантику усвідомленого абсурду існування. Індивідуальний темп часу, його прискорення залежить від усвідомлення болю і скінченності існування героєм. Образ колеса долі (його можна прочитати як „колесо історії”, „колесо часу”) акумулює значення циклічності часу і звершення людської долі в історії. Концепція апокаліпсису є одкровенням про парадокс часу, зіткнення часу і вічності, адже він витлумачується у перспективі майбутнього (часу) і понадчасового (вічності). У творах Г.Пагутяк знаки кінця постають у часовому вимірі реального життя, підсилені натуралістичними деталями. Образ-мотив спалених душ є концептуальним, адже варіюється в асоціативних метафорах метелика, що летить на вогонь, засушених троянд, які щільно пов’язані з категорією часу, адже корелюють із міфологемою Смерті, яка є межею часовості. Жах і сум героя твору викликаний поєднанням у його свідомості іманентного і трансцендентного, часового виміру і вічності, оскільки передвісники кінця світу викликають уявлення про власну смерть.
У повісті О.Забужко “Інопланетянка” сприйняття часу автобіографічною героїнею Радою позначене чуттєвим компонентом (що характерне для творчості письменниці в цілому). Цілісна Радина „істота” говорить „безсловесним поривом”, що відображує стадію інтуїтивного пізнання, сферу несвідомого. Цей стан відчуття цілісності, повноти, єдності порівнюється з любов’ю, екзистенціалістське трактування якої полягає в об’єднанні розколотих частинок, відповідно й у більш глобальному вимірі – трансценденції, досягненні Вічності. Таку семантику підтверджують метафори застиглості, непорушності, коливання, інтертекстуальні коди повісті („мікросвіт”, сковородинівська „внутрішня людина”; душа – „та, що поглинає простори” в гностичних апокрифах).
Феномени фатальності й випадковості поширені в художньо-філософській парадиґмі творів Л.Демської. Сюжет повісті “Місто в тіні” побудований на грі випадковостей на противагу раціональній логіці, події у житті героїні детермінуються містикою міста, в основі якої її суб’єктивне переживання дійсності, містичне осягнення Абсолюту. Фаталізм іманентно постає на основі трагедійного світовідчуття („Осінь мага”, „В’язень дощу”, „Потяг до світла”).
Світоглядна парадиґма роману „Землетрус” синтезує основу міфологічної матриці та філософську концепцію часовості. Риторичне питання „Хіба людина готова до життя?” виявляє смислову подібність із позиціями концепції К.Ясперса: людина „вкинута” в об’єктивований світ для здійснення індивідуального сценарію вибору. Таємниця забороненого кохання, жах невагомості і відсутність можливості зустрічі з коханим у майбутньому прискорюють відчуття часу кінця Анни (роман “Землетрус”). Вступна давньовірменська легенда, мотиви якої перетинають структуру роману, типологічно близька опозиції „сон-пробудження” в творах Г.Пагутяк. Вона актуалізує універсальний сюжет (темне, пустинне озеро – втілення концепту просторовості), наявний у романі М.Павича „Внутрішній бік вітру”. Втрата стабільності, неприкаяність людини, її межове існування в часовому вимірі в філософській перспективі роману С.Майданської кодується ситуацією втрати просторових орієнтацій, активізацією універсальних міфем і міфологем (німфа Іо, лабіринт), у персонажно-образній системі (непритомно щасливі блукальці, круча (прірва реальності), розколина (межа, линва, рів), людський звіринець). Час розлуки кодується розірваним часом. Два модуси трансцендентного буття в „зупиненому” часі наявні в ситуаціях трансу (активізуються глибини колективного несвідомого) – це пісня Клеопатри, а також в античасовому хаосі – катастрофі, яка зупиняє час. Якщо в інших авторів наявні абстрактні образи долі, то в творах С.Майданської вони персоніфіковані. Реакція на звістку про смерть Даніеля цілком підпорядовується доленосному фактору, усвідомлення якого кодується відчуттям „льодяного жаху”. Цей епізод являє жахливу, темну, знищуючу силу долі і пасивність сприйняття факту історичної необхідності суб’єктом (Анною). У свідомості героїні цей факт пов’язується з пророчою сутністю Максового нарису про Даніеля.
Синтетичним поєднанням архаїчних і християнських рис структури часопростору відзначається проза М.Матіос. Рух у часі і просторі реалізується через діалектичні протиставлення верх – низ, правий – лівий. По праву руку величі і сяйва Бога знаходиться Ісус, обранці Бога, посвячений герой твору („По праву сторону твоєї слави”). Богообраність Марії підкреслюється у створенні “есхатологічного” образу – дитини, яка грається з гадюкою. Ці деталі підкреслюють трансцендентну ситуацію закінчення Часу та Історії, досягнення єдності, яка не може бути зрозумілою в повсякденні.
Феномен Долі інтерпретований у зв’язку з логікою страждання в історичній та екзистенційній перспективі в прозі М.Матіос (потойбічна візія профанного світу цивілізації в бінарній опозиції), О.Забужко (переживання Дарки, „Дівчатка”), Н.Конотопець і С.Майданської (гріх гордині). Парадоксальність часових координат, яка відтворює трансформовану абсурдність існування в „суспільстві споживання”, відтворена в конфліктному зіткненні „швидкого” (актуалізує мотив скороминущості, скінченності існування) і „застояного” темпу часу. Цей прийом дієвий на рівні образно-персонажної системи Л.Демської, Н.Конотопець, С.Майданської, Г.Пагутяк. Порівняймо ідеологеми „заклопотані люди” – неповноцінні (Г.Пагутяк), „хвороблива похапливість” – „застояний час” – „коловорот” (С.Майданська), „різні швидкості” (Н.Конотопець), які несуть семантику внутрішнього конфлікту „загубленої” („вкинутої”) в часі та історичному бутті людини. Схожість маємо і в просторових аспектах руху – напрямок по горизонтальній вісі: мить справжнього буття асоціюється з польотом, небом, тоді як мотив скінченності, часового парадоксу „світу, що запаковується” (Н.Конотопець) проявляється в образах „підземки”, лабіринту” (С.Майданська), „метро”, „божевільної машини” із людьми-ґвинтиками (Г.Пагутяк), божевільного коловороту висохлих рослин і тварин – „танку хворої уяви” (Н.Конотопець). Типологічну близькість знаходимо в персоніфікованих образах часу Л.Демської і С.Майданської, внутрішня структура яких несе темпоральний код.
У підрозділі 3. 2. „Архетип Дому в системі просторових координат буття героя” досліджуються тенденції реалізації архетипу Дому, які відбивають специфіку переживання простору і виступають провідними факторами формування художньої картини світу в українській жіночій прозі. Реалізація архетипу Дому характеризується негативним і позитивним аспектом. Позитивний модус виявляється в осмисленні онтологічного статусу Дому, в ізоморфізмі тріади людина-будинок-Космос, впливі на формування просторових орієнтацій героя і характеристики статусу персонажа, його взаємозв’язків із реальністю. Таке бачення наявне в творах Г.Гордасевич, Н.Конотопець, С.Майданської, Г.Пагутяк. У повісті „На останнім стопню” Н.Конотопець стара хата баби Мотруни виступає одночасно уособленням і влаштованості її в світі, і віджилих традицій, цінностей, а новий будинок, що заступає старий, зруйнований, відбиває новий статус її онуки Христини. Образ „великого дому” в повісті „Ноїв ковчег” Г.Гордасевич синкретичний і багатозначний, виступає своєрідною мікромоделлю українського типу життєіснування. Осередок „великого дому” за бінарним принципом протиставляється зовнішньому просторові (семіотичними кодами „чужого”, „холодного”). Герой С.Майданської марить рідною хатою, згадуючи своє дитинство. Образ батькової хати усвідомлюється в плані протиставлення Духу великого міста і Душі села. Батьківський Дім у С.Майданської є категорією сталою, втілює екзистенційний затишок і спокій. Дім для героїв роману “Радісна Пустеля” Г.Пагутяк є схованкою від відчуженого світу і в його образі відгомін архаїчних уявлень про опозиційність зовнішнього простору. Душа людини ототожнюється з хатою – частинкою Всесвіту.
Негативний аспект реалізації архетипу Дому простежується в ситуації хаотизації простору, комунікативному розриві між поколіннями, руйнації та абсурдизації дому. Така трансформація підсилюється наявністю опозиційних інваріантів Дому (гуртожиток, міська квартира, „казенний дім”, кораблі – міфологічних і реалій дійсності (Летючий Голландець, рибальські сейнери)). Комунікативний розрив між поколіннями моделюється Н.Околітенко міфологічним потенціалом архетипу хати. Герої старшого покоління або переселяються в іншу квартиру (оповідання „Джерело з пісків”), або отримують спустошений дім (оповідання „Невістка”), або набувають марґінального статусу в існуванні в тимчасових помешканнях - рибальській хижі, сейнері (повість „Берег учорашньої ночі”, „Жабин острів”). Мотив “безпричальності”, випадковості людини в сущому світі реалізується через образ Летючого Голландця в творах Л.Демської, С.Майданської, Г.Пагутяк. У повісті “Кіт з потонулого будинку” Г.Пагутяк реалізується бінарна опозиція “Божий Дім – Людський Дім”, у якій закодоване глибоке протиставлення різних модусів буття. Якщо будинок Бога в іншому світі є втіленням безмежного затишку, спокою, вічності, то людські будинки мають бути зруйновані під час зливи (кінцесвітнього потопу), як має бути знищене і приречене безпутне життя людей. Відчуття втрати спільного Дому Буття Нації знаходить свій вияв у асоціативному образі небезпечного будинку (у ньому оселилися потаємні істоти і відбулася трагедія - помер батько) у повісті М.Ломонос.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
