Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Я знаю - мухи гинуть в молоці,

Я знаю добру і лиху годину.

Я знаю - є співці, сліпці й скопці,

Я знаю по голках сосну й ялину,

Я знаю, як кохають до загину,

Я знаю, чорне, біле і рябе,.

Я знаю, як Господь створив людину,

Я знаю все й не знаю лиш себе.

(Переклад Л. Первомайського)

"Балада поетичного змагання в Блуа" пройнята усвідомленням того, що особистість людини зіткана з численних протиріч:

У спразі гину біля водограю,

Зубами біля вогнища січу,

Чужинцем в рідному краю блукаю,

Німую криком, мовчки я кричу,

Я догола зодягнений в парчу,

Сміюсь від сліз, від балачок німію,

Радію серцем в муках безнадії,

В стражданні є для мене щастя хміль,

Жебрак - скарбами світу володію,

Скрізь прийнятий, я гнаний звідусіль.

(Переклад Л. Первомайського)

У такому зображенні людини проявилися риси нового, не середньовічного типу мислення і розуміння особистості. Поезія Війона - реалістична і демократична, позначена гострим інтересом до життя - правдиво зображає зворотну сторону середньовічного суспільства. З її бентежним духом, ліризмом, багатством й довершеністю поетики, яскравістю і народністю мови вона стала справжньою школою для французьких поетів наступного часу.

Війоновське мистецтво існує лише постільки, по скільки є сам Війон. В ньому не було ні каплини претензії, властивої художнику, що приносить себе в жертву твору. Війона можна описати, порівнюючи його за ознакою відмінності з іншими поетами, — але всі порівняння такого роду виявляться недостатні: якщо Данте володів відчайдушною сміливістю уяви, то Війону властива уперта точність людини, якої нічого не здатне відвернути від факту дійсності, що з'явився перед поглядом: що він бачить, то і описує. Данте — в якомусь значенні самий особовий з поетів: він підносить дзеркало до природи, але це дзеркало — він сам.

Війон ніколи не забуває про своє те, що зачаровує, бунтуюче "я". Але, навіть оспівуючи в пісні самого себе, він, вільний від жахливого флера тієї самовдоволеної моральності, властивої, наприклад, Уїтмену, коли той радіє своєму буттю як Уїтмена. Пісні Війона егоїстичні через абсолютну його захопленість самим собою; на відміну від Уїтмена, він не претендує на роль філантропа-благодійника, який одаровує людство точним записом свого екстазу самозахвату. Людська убогість стабільніше за людську гідність; страждання від холоду, розкаянь совісті, голоду і смердючих випаровувань середньовічної темниці — переживання куди більш інтенсивні, ніж переживання їдця кавунів. Війон — голос страждання, насмішки, непоправної даності; Уїтмен — голос того, хто заявляє:

Смотрите же, вот я ем арбузы.

Когда я ем арбузы, то мир ест арбузы через меня.

Когда мир ест арбузы, то я соучавствую в

поедании миром арбузов.

Насекомые,

Черви,

Негры и т.д.

Поедают арбузы; Вся природа поедает арбузы.

Тени усопших и пыль космоса,

Что сейчас не участвуют в трапезе нашей,

И они когда-нибудь станут едины с арбузами.

Благословенны будьте, Аллах или Рама Кришна!

(Російський переклад В. Брюсова)

В поезії Війона перегляд середньовічних поглядів і поетичних форм торкнувся і сфери любові. В строфах енергій поеми Війон обрушується на жінок. Але він далекий від середньовічного женоненависництва і аскетизму, від думки про природжену "нечистоту" жінки. Він пише:

Ругают женщин повсеместно,

Однако в них ли корень зла?

Ведь каждая когда-то честной

И чистой девушкой была!

(Російський переклад В. Брюсова)

Любов стає продажною і брудною, заснованою на брехні і користі, тому що таке суспільство. Війон мріє про любов справжню, вільну і правдиву, проте не знаходить такої в житті. Звідси песимістичний рефрен "Подвійної балади про любов" (входить в "Заповіт)" - "Як щасливий той, хто не закоханий!" Куртуазне Середньовіччя, що створило культ Пані, далекий від реального життя, оспівувало піднесену любов; Війон же підсміюється над поетами, що її прославляли. Якщо у віршах Карла Орлеанського звучала прощальна пісня старій, рицарській культурі, то у Війона зустрічається пряме знущання над нею у віршах про плотську любов, в зображенні якої він зухвало грубий ("Балада про Товстуху Марго").

В описі вивороту життя Війон незвичайно винахідливий. Деколи він творить фантастичну реальність або реалістичну фантастику, як, наприклад, в "Баладі про те, як варити язики наклепників", де кожний "рецепт" по-своєму реальний, але всі вони складаються у фантастичний, страхітливий гротеск:

В горячем соусе с приправой мышьяка,

В помоях сальных с падалью червивой,

В свинце кипящем, - чтоб наверняка! -

В кровях нечистых ведьмы похотливой,

С обмывками вонючих ног потливых,

В слюне ехидны, в смертоносных ядах,

В помете птиц, в гнилой воде из кадок,

В янтарной желчи бешеных волков,

Над серным пламенем клокочущего ада

Да сварят языки клеветников!

(Російський переклад Ф. Мендельсона)

А поряд поет може найніжнішим чином оспівати прекрасне тіло ("...о жінок плоть - ніжна, чиста, світла...") або створити гімн величі і душевній красі жінки, рішуче розсунути ряд зніжених красунь минулого, щоб поставити серед них просту селянку з Лоррені, Жанну д’Арк:

Скажите, где, в стране ль теней,

Дочь Рима, Флора, перл бесценный?

.............

Где Бланка, лилии белей,

Чей всех пленял напев сиренный?

................

Где Жанна, что познала пленной

Костер и смерть за славный грех?

Где все, Владычица вселенной?

Увы, где прошлогодний снег!

(Російський переклад В. Брюсова)

Війон не тільки експресивний графік: в створених їм картинах вражають і химерні контури, і яскраві фарби, мало того, його мир повний звуків, наповнений запахами. Для поета важлива і динаміка цього повнокровного, плотського життя, і просто звичайна людська круговерть, і невблаганний рух життя до свого кінця.

Війон пише про смерть з вражаючою наполегливістю і своєрідним трагічним натхненням. Поета не страхає замогильна відплата. Але перед ним відкрився весь жах, вся безвихідність і неминучість небуття. Звичайно, в картинах смерті у Війона міститься вимога насолоджуватися благами буття зараз, бо будь-яке життя все ж таки краще смерті, і презирство до суєтності могутніх і багатих, бо смерть зрівняє всіх, проте відчуття непоборного відчаю виявляється сильніше за брехливий епікуреїзм.

Війон першим в світовій літературі з такою пристрастю зобразив трагедію знедоленості, жах самотності. Він не ідеалізує бідність, навпаки, в Баладі - спорі з Франком Гонтьє Війон ніби із заздрістю перераховує радощі ситого, спокійного життя.

Поет апелює до сильних миру, вимагає справедливості, затверджуючи свою правоту нагадуваннями про смерть (адже в могилу не потягнеш своє багатство) і посиланнями на Євангеліє у дусі зрівняльної єресі.

В поемі розкривається пропущене через ліричну "я" Війона народну свідомість епохи з властивими йому суперечностями, метаннями, надіями і нападами відчуття безвихідності. Сумніви, внутрішня розірвана свідомості виражені в "Баладі змагання в Блуа". Написана за замовленням і через це дещо скута по побудові, вона блищить точними, афористичними рядками, що розкривають і внутрішній світ поета, і переживання людини його епохи: "Чужина мені - країна моя рідна", "Я сумніваюся в явному, вірю чуду", "Відчай мені віру додає" і т.п. Така ж показова і "Балада прикмет" з її рефреном "Я знаю все, але тільки не себе". Рефрен цей указує і на суперечність внутрішнього світу людини, і на неможливість судити про себе зовні соціального контексту. Поет підкреслює, що він людина рядова (не "ангел, але і не лиходій"), і сповідь його звичайна, і гріхи цілком звичайні і страждання - це страждання тисяч людей. Тим страшніше, тим достовірніше, тим більше хвилююче все, розказане поетом. В кожному вірші відчувається биття життя, стрясаюча поета пристрасть ("...а серце рветься на шматки"). Саморозкриття особи в поезії Війона може бути зіставлено з такими видаленими в часі явищами, як "Сповідь" Руссо.

Сильний вплив на реалізм і пародійність Війона завдали поети-буржуа XIII-XIV століть (Рютбеф, Ж. де Мен — автор "Романа про троянду"), фабліо, а також, як було доведене згодом, фольклор фламандця з його натуралізмом; на філософську сторону творчості Війона вплинули поети XIV століття (Ест. Дешан, Кр. де Пізан, А. Шартье).

Війон передбачає століття Відродження головним чином тим, що предметом мистецтва стає у нього індивідуальна людська особа в її земному, "мирському" житті, до того пригнічена офіційною феодально-релігійною ідеологією. Розкриттю земного, у тому числі тілесного, життя підлегла сукупність образотворчих засобів, багатих і зовсім не лежачих на поверхні. Поет виступив новатором, що прокладав невідомі шляхи. Його смілива відмова від алегорії була обумовлена тим, що ідея, втілена в його віршах, достатньо конкретна і однозначна. До того ж в своїй творчості Війон не просто передав настрої людини перехідної епохи, але на власному прикладі показав болісні шляхи самопізнання, печаль і радість критичного мислення, що втратило старі вірування, але ще не підготовленого до створення ренесансного ідеалу.

Висновок

В якості висновку резюмуємо основні положення роботи. Так, про Франсуа Війона відомо небагато. Його батько помер, коли він був дитиною, і хлопчика усиновив родич Гійом де Війон, капелан церкви Святого Бенедикта. Він дав Франсуа своє прізвище. В 1452 Франсуа отримав в паризькому Університеті ступінь магістра вільних мистецтв. Хоча слава про його гріхи і тягу до поганих компаній вже переслідувала його давно, перше зіткнення із законом відбулося лише в 1455, коли він в поножовщині, що виникла через жінку, ранив чоловіка. До цього часу він вже прославився своїми віршами. Вся подальша біографія Війона відновлюється в основному за розрізненими свідченнями про нього як про правопорушника: наприклад, як про співучасника пограбування в 1466 казни теологічного факультету, що зберігалася в Наваррському Колледжі, після чого він, побоюючись розслідування справи, зник з Парижа до 1461.

Про те суспільство, в якому час від часу обертався Війон в подальші п'ять років, свідчать сім балад, написаних ним на злодійському жаргоні, який вже на початку 16 століття ніхто не розумів. В 1460 Війона засудили в Орлеані до смерті, поета врятувала тільки амністія, оголошена на честь приїзду в місто трьохлітньої дочки герцога Карла Орлеанського, Марії (ця подія він відзначив "Посланням Марії Орлеанськой"). Йому знову-таки вдається позбутися покарання і в 1461, коли він був звільнений з в'язниці в Мен-сюр-Луар, завдяки амністії, оголошеній новим королем Людовиком XI. Він намагається служити знаменитим принцам-поетам Карлу Орлеанському і Рене Анжуйському, але не уживається при дворі жодного з них.

Творчість Франсуа Війона традиційно розділяється на три частини — дві крупні поеми і набір окремих віршів. Перша з них — його поема 1456 "Ле" ("Малий заповіт"). Її герої, адресати "розпоряджень" Війона, — його паризькі приятелі і товариші по чарці; цей вираз любові до життя у всіх її проявах, голос безжурного, гострого на мову паризького школяра. Всього п'ять років відділяють "Ле" від другої поеми — "Заповіту" ("Великий заповіт"), але тепер це сповідь людини, що бореться із страхом смерті переконанням самого себе і всіх оточуючих в її неминучості, в тлінності всього сущого — "все вітер понесе з собою". Ця поема — точний образ світогляду того часу, коли смерть була мало не буденним явищем, додаючи особливу гостроту насолоді радощами цього дня.

Формою "Заповіт" — набір балад, що оповідають про "пані" і "сеньйор" "минулих часів", про "парижан", про "товстуху Марго", нарешті, про внутрішні суперечності самого автора, з'єднані думкою про тлінність земного життя. Про цей розлад свідчать самі назви окремих віршів Війона, наприклад, "Розмова душі і тіла Війона", що так і не приходять до згоди.

Після повернення до Парижа в 1462 Війон ледве встигає позбулися неприємностей, пов'язаних з розслідуванням справи по Наваррському Колледжу, як потрапляє у в'язницю Шатле у зв'язку із справою про бійку, в якій він брав тільки непряму участь, та зате що призвела за собою поранення папського нотаріуса. Спершу Війона засуджують до повішення, але після поданої їм апеляції і дослідування встановлюється його невинність. Проте власті, бажаючи позбавити місто від цього неблагонадійного "рецидивіста", 5 січня 1463 наказують поету покинути Париж на десятилітній термін. Тоді він пише свою "Баладу суду", прохання про надання йому трьох днів відстрочення виконання вироку. Суд змилувався, і запис про це відстрочення — останнє наявне свідоцтво про його життя, подальші сліди Війона втрачаються. Достовірно відомо, що в 1489, коли в світ вийшло перше видання його віршів, їх автора вже не було в живих.

Список використаної літератури

1. Жан Фавье. Франсуа Вийон. Перевод с французского В.А.Никитина. Предисловие и научное редактирова ние заслуженного деятеля науки А. П. Левандовского. - М., 1999. 414 с.

2. История зарубежной литературы: Средние века и Возрождение: Метод. указания для студентов филологического факультета / Казан. гос. ун-т. Филол. фак-т. Каф. заруб. лит-ры; Сост.: Л.Ф.Хабибуллина, В.Б.Шамина.- Казань: Казан. гос. ун-т, 2004. - 43 с.

3. Історія зарубіжної літератури. Укладач Гончаренко О.П.. К.:Либідь. – 2005. – 428с.

4. Лирика. / Пер. с франц. Ф. Мендельсона. М., 1981. – 412с.

5. Фавье Ж. Франсуа Вийон / Пер. с франц. М.: Радуга, 1991. – 355с.

Характеристики

Список файлов реферата