73367 (702044), страница 3
Текст из файла (страница 3)
5. Інтимна лірика
Давно відійшли причетні до ліричної сповіді, захованої авторкою від людей і, можливо, від самої себе, відійшли й ті, хто знав їх особисто, І все ж... Все ж є такі грані людського буття, такі найглибші, найпотаємніші куточки серця поета, куди й заглядати боязно. В Лесі це вірші, пов'язані з Мержинським. Вони обособлені ще й хронологічно. Послідовно один за другим — від медитації «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами...» до «Квіток, квіток, як можна більше квітів...». Дата першого вірша — 7 листопада 1900 року, останнього — В червня 1901 р. Сюди ж вклинюється «Королівна», опублікована за життя письменниці, але теж навіяна смертю Мержинського. Крім того, маємо ще кілька раніше або пізніше написаних творів, пов'язаних з ним. Щоб читач краще зрозумів інтимну лірику Лесі Українки, треба нагадати от що. Невідступна, поволі, але невблаганно прогресуюча через усе життя хвороба забрала в неї багато радостей, які становлять смисл буття, природне призначення жінки, серед них найбільшу — можливість бути матір'ю. Тяжко усвідомлювати, але всі оті моменти особистої трагедії стали невід'ємним, оллодотворяючим чинником високого лету творчого духу Лесі Українки. Треба було, крім великого таланту, ще й великих страждань, щоб народилася інтимна лірика такої напруги, такої страшної сили. Двічі «вічно жіночеє» особливо яскравими протуберанцями вибухає в її поезії. Вперше —в «Мелодіях» (1893—1894). Конкретний адресат ліричної сповіді серця не вимальовується. Мабуть, його й не було, чи, може краще сказати, він був «розсипаний» в колі знайомих поетеси з чоловічого боку. Тут головне — потенціальний емоційний заряд, внутрішня готовність, а поштовх, випадкова іскра найдеться.
Хотіла б я вийти у чистее поле,
Припасти лицем до сирої землі,
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на рльози мої.
Інша справа — ліричний цикл, присвячений С. Мержинському. Лесі тридцять, бальзаківський вік. Друге і останнє в її житті цвітіння. «Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було й спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе».
Життя багате на парадокси, на ситуації, позначені печаттю іронії долі. Всього через якийсь рік після знайомства з Мержинським і за два до його смерті Леся Українка написала «Забуту тінь», де оскаржила велику несправедливість: поет може дарувати серце і вічне — на нашу людську міру — життя в пам'яті потомства випадковим стрічним і, звичайно, не удостоює такої честі людей, які були його вірними супутниками на життєвому шляху. Воістину — вічна загадка любові. Додамо ще: про якусь взаємність почуттів з боку Мержипського і мови не могло бути. Леся це знала. Більше того, вона біля постелі вмираючого писала своєю рукою листи від нього жінці, яку він любив, теж не зізнаючись у цьому.
Інтимна лірика Лесі Українки сповнена драматизму, несподіваних розв'язок. Проте таких, чисто особистих спалахів було небагато. Особисте й суспільне перепліталось в її творах. Протиборство зі стихією, жадоба перемоги, витривалість у смертельному двобої з ворогом, революційна пристрасть — це життєва позиція Лесі Українки та її героїв, для яких характерне прагнення активного втручання в життя, запалювання «досвітнього огню», ставання проти бурі, щоб поміряти сили або проголосити: «Убий —не здамся!»
Революційне передгроззя, що насувалося в країні, стимулювало ідейно-творчі шукання Лесі Українки. У всьому поетеса намагалась бути «щирою», «гарячою», прагнула, аби й сучасники палали прометеївським огнем. Вірші з другої збірки — «Ворогам», «Північні думи», «Поет під час облоги», «Товаришці на спомин», «Fiat nох!», «Слово, чому ти не твердая криця...» —це пісні невільника, котрий пройнявся соромом і ганьбою за принизливе своє становище, в серці якого сумирність і безнадія витравлені пекучим соромом і ненавистю до гнобителів. Духовно він уже вільний, готовий до нового, відкритого й рішучого, навіть «смертельного» бою з «царем тьми». «Залізну музику» кайданів уже перериває брязкіт видобутих з піхов мечів. О, сором мовчки гинути й страждати, Як маєм у руках хоч заржавілий меч. Ні, краще ворогу на одсіч дати,— Та так, щоб голова злетіла з плєч!
Такий остаточний висновок, остаточний результат духовного оновлення, що його переживає ліричний герой письменниці. Ця строфа в останній прижиттєвій публікації Лесею Українкою знята. Цикл завершується вже не невільницьким плачем, а закличним бойовим гаслом.
Така поезія Лесі Українки з вражаючою художньою силою виразила думки і почуття нового революційного покоління, того покоління, яке вийшло на рішучий бій з царизмом і невдовзі повалило його. Окрилена революційною пристрастю, непоборною вірою в світле майбутнє, Леся Українка жила інтересами народу, через те й поєднувала своє художнє слово із конкретним ділом, тобто політичною боротьбою проти самодержавства. Тож недаремно в листі до М. І. Павлика від 10 квітня 1903 р. вона писала: «Мені морально неможливо признати політичну прірву (історичну, як казав Куліш) за прірву реальну. ...Тоді треба скинутись мені і моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором... то я тоді муситиму зломити свою „єдиную зброю" — слово — і стати глухонімою» (т. 12, с. 65). Поетеса глибоко усвідомлювала зв'язок літератури з революційною боротьбою і пролетарським рухом епохи і всі сили віддавала, щоб прислужитися народові.
6. Передчуття революції
Для української літератури поезія Лесі Українки була «революцією перед революцією», найважливішим явищем після «Кобзаря» Шевченка та збірки «З вершин і низин» І. Франка, органічним продовженням і розвитком їх революційно-демократичних традицій. Ще тільки збиралася гроза, а революційна поезія вже кидала рішучий виклик старому світові, розвінчувала його і славила «красу нового дня». У поезії Лесі Українки, насамперед у «Невільничих піснях», революція вже мислилась як єдиний вихід для кожного, хто не хоче «мовчки гинути й страждати». Прийняти ідеї й образи цієї поезії в свій духовний світ — значило переступити останню межу, за якою лишається альтернатива; «Або погибель, або перемога!»
Надійшов 1905 рік. «Се такий був тяжкий, і грізний, і величний рік,— писала Леся Українка своїй подрузі Ользі Кобилянській,— стільки було в ньому страшних контрастів, „вершин і низин", буйних надій і трагічних розчарувань, великих перемог і незагойних ран...» (т. 12, с. 157). Давно очікуваний революційний вибух будить у письменниці радісну готовність брати безпосередню участь у суспільних битвах. Досить перечитати її листування за 1905—1906 роки, надто з М. Кривинюком, щоб у цьому переконатися. До того ж якраз у розпал революційних подій життєві обставини змушують Лесю багато подорожувати по країні. Кульмінаційний момент — Всеросійський жовтневий політичний страйк — вона провела в столиці країни Петербурзі, бачила, за її словами з листа до тієї ж О. Кобилянської, народження російської «конституції», «надивилася на червоні прапори, наслухалася співів і великих слів, а потім — вернулася в розбитий „чорною сотнею" Київ...». Революція стала «слушніш, бажаним часом» для здійснення волелюбних ідеалів поетеси. Леся Українка не втримується заявити щиро й пристрасно про це у вірші «Ось уночі пробудились думки...»:
Вірю я в правду свого ідеалу, і коли б, я тую віру зламала, віра б зламалась у власне життя, в вічність матерії, світу буття...
В образну систему письменниці владно входить символіка революції, оптимістичні тони кольорів, передусім червоний, яким забарвлює прапор — символ пролитої крові робітників. Досить часто повторюються символи оновлення — «подих весни», «весняний грім», «буря», «блискавиця», «вогонь» і на осудження світу гноблення — «неволя», «раб», «кайдани», «ярмо».
Під безпосереднім враженням від революційних подій постав триптих «Пісні про волю» (І905). Художнє слово має служити зброєю в боротьбі зі старим світом, зміцнювати віру в перемогу над ворогом. Про нову, бойову й закличну поезію, якої вимагав новий час і яка могла б стати революційним гімном повстанців, мріяла Леся Українка:
Пісню нову, щоб сіяла, як промінь, щоб гомоніла й буяла, як пломінь, так, щоб червона ясна корогва з піснею вкупі творила дива!
У чорновому варіанті другого вірша «Чого марсельську пісню чути?» поетеса закликає всі поневолені народи спільними зусиллями виступити проти царизму, представленому нею в образі Бастілії:
Чи вже Бастілію розбито Отам па березі Неви?
При оцінці поетичної творчості Лесі Українки в добу революції варто згадати її слова з листа до А. Кримського від 3 листопада 1905 року: «...в поезії я тепер обдарована несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським настроєм (се далеко не завжди бувало!). Мені якось не приходиться навіть нагадувати сій свавільній богині про її „громадські обов'язки", так обмарив її суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби» (т. 12, с. 138—139). Зізнання важливе, але збувати ним увесь поетичний доробок «грізного і величного року» не слід. Рік перед цим — голосом правди і гімном творчому генію народу— став вірш «Напис в руїні», де прозорі алегорії й політичні алюзії «Невільничих пісень» замінив немов узятий з прокламації заклик «Хай згине цар!». У першій частині цього афористичного вислову стверджуеться, що пам'ятник цареві насправді є пам'ятником народу. Сповненим жагучого революційного нетерпіння в вірш «Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила...», в якому щиро звучить бажання ліричної героїні «дихать вогнем боротьби», «жити весною» близької перемоги і навіть загинути в ім'я нового життя.
З-під її пера виходять і вірші іншого плану, іншого настрою. Скажімо, «Пісні з кладовища», тональність яких засвідчує уже заголовок. У назвах циклу сатиричних поезій словом «пан» — «Веселий пан», «Практичний пап», «Пан-політик», «Пан-народовець» — розкривалося фальшиве обличчя лібералів, зверхніх «друзів народу». На прохання магері, яка готувала до випуску дитячий журнал «Молода Україна», Леся Українка пише віршовану «Казку про Оха-чудодія». Казковий матеріал відбиває віковічні вільнолюбні прагнення трудящих, надає героїчного пафосу оповіді. Прагнення здобути волю в підземному царстві Оха втілюється через образ бранки.
Поступово в ліриці Лесі Українки наростає епічне начало, а головним жанром стає драматична поема. Втім, прикметною рисою всієї поезії Лесі Українки, за винятком хіба раннього періоду, є органічна єдність епічного й ліричного, які часто співіснували в рамках одного твору або циклу. На порозі нового століття, коли виразно проростало епічне обдарування Лесі Українки, сама поетеса називала себе ліриком раr excellence (насамперед), вважала, що в неї занадто «лірична натура», здатна лише любитm «ліричні нотки». І. Франко в цей час також називає її талант «ліричним», а лірику «могутньою». Лірико-романтичній натурі Лесі Українки ставало затісно в рамках власне лірики.
7. Ліроепос Лесі Українки
Письменниця переходить до ліроепосу, в ліричні твори вплітає драматичні моменти, діалоги, і саме ці форми забезпечували її трагедійне, драматичне сприйняття світу з явним ліричним забарвленням. Цікавою в цьому плані є «Грішниця» (1897), яка уміщена в ряду поезій на громадські теми циклу «Невільничі пісні». У вірші подано два вузлові моменти з життя героїні: підрив ворожого замку, коли вона, поранена, попадає до рук ворогів, і діалог-полеміку. Грішниця в монастирі-тюрмі з черницею. Майже в романтично-традиційному аспекті вирішується в творі тема революційного героїзму. У в'язниці грішниця продовжує боротьбу з чериицею-наглядачкою та її теорією всепрощення. На кредо черниці «любити людей», у розумінні схиляння і перед ворогом, ув'язнена зізнається, що й нею володіє почуття любові: «Мене любов ненависті навчила». В останньому монолозі твору звучить високо гуманістичний пафос:
«Ніхто не має більшої любові,
Як той, хто душу покладе за друзів».
Героїчна романтизація образу грішниць месниці сповнена внутрішньої напруги, оповита трагедійним оптимізмом. Такий же піднесений характер має естетичні ідеали у написаному в часи посилення царської сваволі вірші «Було со за часів «Святої Германдади»...» (1903), Твір відчутно спроектований у переддень революції. Письменниця не називає імені мученика, про якого йдеться у творі, герой сприймається узагальнено, як єретик, спалений на вогні за передову ідею. Духовна сила і велич його насамперед у тому, що він не зрікається своїх переконань і мужньо зустрічає смерть, здобуваючи собі безсмертя. У прометеївському горінні, самопожертві — очищення і майбутнє визволення:
Давайте ще вогню! Вогонь моя відрада, О, дайте ще, благаю вас, кати!
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
