73335 (702024), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Прорив до нового розуміння суті пережитого, трансформація конкретно-буттєвого досвіду в енергію філософського знання, яке підноситься над собою і зіштовхується з іще більшою складністю життя, - ось джерело драматургічної напруги Павличкового вірша, шлях художньої думки, що не обривається з останнім рядком, а продовжується за ним, немов за обрієм. І що особливо цікаво: переконаний у власній правоті, наступальний, навіть навальний поет, Д.Павличко не пригнічує читача, не притискає його думкою до координат реального будення, а, навпаки, мовби підштовхує і пропонує вийти за узвичаєні їх межі. Це тому, що виголошувана істина не означається в останній інстанції, а мобілізує на освоєння нових соціально-філософських просторів.
Згадаймо вірш «В хаті» (1955): стара баба обурюється на онуків, які в атеїстичному запалі наміряються винести з хати ікону пречистої. У когось вона викличе усмішку, в когось жаль. Але ж парадокс у тім, що ця стара жінка сама вітає і розуміє нову ідеологію як можливість для молоді витворити щось краще, мудріше за те, чим жила вона, а не як право на знищення її малого світку, її уявлень, тобто її самої як наївної, «темної», але ж людини. Не сьогодні-завтра вна піде на вічні строки, й та ікона, що є часткою її життя, стане мальовидлом, і по всьому. Але й комсомольцям наче ж не личить обідати під образами. Так суб’єктивна правота героїв конфлікту змушує читача дати йому власну оцінку, зробити наступний крок в осмисленні ситуації. В даному разі ним є тільки гуманістична ідея про те, що все справді плідне й тривале народжується з доброти та уваги до людини, а не безоглядності та поспіху. Ця ідея не нав’язується читачеві, навіть не висловлюється, а мріє за поетичною картиною.
Діалектичність думку, що прозирнула в низці творів 50-х років, означила кінець «поетичного дитинства», раннього періоду творчості Д.Павличка і початок великої зрілої роботи. Але, як хотілося показати, в тому «дитинстві» були і правда, і принада. Найкраще про це сказав поет: «Я нічого не хотів би змінити в моєму минулому житті. Слабкі вірші, написані мною в молодості, були щирими. Щирість і людяність я ціную вище за майстерність, тому що тільки з їхньою допомогою можна буди не просто майстром, але ж і людиною».
Для Д. Павличка це завжди означало чути інших, чути біль і радість народу, серцем вловлювати суворий голос доби як заклик зайняти місце в шерезі сміливців, правдоборців, тих, кого завжди менше. Розім’яклу в рефлексіях та декорах, улесливу й боязку музу поет зневажає як відступництво від великого обов’язку, покладеного народом на плечі своїх митців. Прозріння нового й викриття виродженого, занурення в культурно-філософські глибини задля нових ідей - так розуміє він художній труд. «У небесах схоластики не видно мислі-ластівки, не видно думки-блискавки, що бігає навискоки», - писав Д.Павличко 1958 р., мовби роззираючись по надміру заквітчаних і перенаселених солов’ями поетичних просторах десятиліття. Ця думка не заадресована, однак поет і досі вважає, що біда поетичного покоління 50-х у тому, що воно «ніяк не може знайти свою тему». Накреслюється і власна програма : «блискавкою-мислею своє життя я висловлю». Першим її виконаним пунктом стала збірка «Правда кличе!» (1958), книга, яка стала духовним порогом «шестидесятників», - слава і сором свого часу, дитя мужності і жертва напівправди.
Вісімнадцятитисячний її тираж було вилучено з обігу й знищено. На IV з’їзді письменників України П.Тичині було довірено місію «осмикнути» поета, котрий вийшов за рамки дозволеного, вибився з дифірамбічного тону, що Павло Григорович з властивою йому делікатністю й виконав. Сама книжечка не згадувалася як неіснуюча, але малася на увазі саме вона, її інвективні «неясності».
Тим часом жодних неясностей не було - то гримнула Правда про сталінську добу, бюрократізм, ідеологічне фарисейство, лицемірність; гірка нередукована правда, покликана до життя ХХ з’їздом КПРС, але в усій повноті своїй, як виявилося, передчасна.
Це був голос громадянської совісті, яка назвала своїм ім’ям не тільки «вождя всіх народів» та його діяння, а й застерігла, що з його смертю не зникаєантидемократичний механізм чиновницького адміністрування. Досі сонет Д.Павличка «Коли помер кривавий Торквемада» лишається неперевершеною й унікальною за своєю соціально-філософською проникливістю алегорією:
Пішли по всій Іспанії ченці.
* * * * * * * * * * * * * * * *
Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали…
Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам’ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
Тільки теперішній перебудовний час по-справжньому розкрив ідею твору. Не випадково найкращу її інтерпретацію знаходимо в таких далеких від української поезії роздумах Є.Носова: «З вершин бюрократичної піраміди було скинуто її творця, у порослих мохом стінах абсолютистської споруди пробили віддушину, впустили живодайне повітря. Але ж сама піраміда лишилась! З усіма своїми ієрархічними поверхами і навіть вільним кріслом на вершині. А поки крісло не прибране, завжди буде спокуса залізти в нього й примірятися. Отже все, що було зроблено, можна було назвати лише послабленням, а не демократією»
І було назване в поезії Д.Павличком. Він перший і єдиний, за тридцять літ до рязановської пісеньки «Ми не сеем, не пашем, не строим, // Мы гордимся общественным строем», відважив ляпаса функціонеру, которий «Не оре, не кує і не будує, // Лише гукає: «В комунізм йдемо!». Перший і єдиний відверто сказав про розшарування суспільства на тих, хто працює, і тих, хто розподіляє плоди цієї праці, не забуваючи про себе та погейкуючи «жвавіше, жвавіше!» («Лист прибиральниці до поета»). Образ «кам’яного чоловіка» з одноіменного вірша, що до збірки не ввійшов і лише раз побачив світ зі сторінок «Літературної України» (1962, 3 листопада), досі лишається найсильнішою метафорою духовного скам’яніння, що охопило країну в пору репресій, породивши не тільки можновладця, а й сліпого виконавця. Аж страшно, як актуально звучать ці давні рядки:
Як гордо він ходив землею
З високим стажем без доган.
Він зняв сьогодні портупею –
На пенсії його наган.
За кожну кулю по копійці
Йому сплатили вже казна,
Та вбиті ожили партійці,
У “Правде” їхні імена!
Встають розстріляні поети,
Співці червоних барикад,
І правда ожила, та все те
Ненавидить камінний кат.
Він остовпів у новім сяйві
Великих Іллічевих слів,
Обтяли Шіві руки зайві –
Лишили дві для мозолів.
Для праці чорної лишили,
Та він їх ніжно береже…
Він ще готов сотати жили
З тих, що його забули вже.
У відкритій комуністичній боротьбі за оздоровлення всіх сфер суспільного життя Д.Павличко став у той авангард культурно-політичного фронту, що випередив свій час і сягнув дня теперішнього. Поклик правди, кинутий поетом і заглушений переляканими жерцями напівправд* , нині звучить на повну силу. Це видання вміщує всі вірші, які після 1958р. більше не публікувалися.
Але головне в тому, що мужнє слово Д.Павличка і тоді не завмерло в пустелі. Воно було почуте й оцінено. Вся творча молодь, яка за три-чотири роки могутньою когортою виступила на літературну арену й опинилася в центрі уваги, знайшла в цьому слові підтримку власному дерзанню, мала його за надійний тил своїх духовно-інтелектуальних пошуків.
Саме з цього погляду є слушною думка М.Ільницького про те, що творчість Д.Павличка виявилася зв’язковою ланкою між живими класиками та новопризовцями української літератури*. Завдяки безстрашному внутровуванню художньої думки в нові, досі не займані життєві сфери, реалізованій настанові докопатися до суті, до правди речей він має всі підстави іменуватися предтечею нині уславленої літературної хвилі. Від поетики Д.Павличка вельми різниться каскадно-метафоричний вірш І.Драча, неспішно-розважливий роздум Б.Олійника, матеріально відчутний образ М.Вінограновського. А поклик громадянського сумління і правди у всіх - єдиний.
Не раз писалося про спорідненість вірша Д.Павличка зі словом великого Каменяра. Думка ця ілюструвалася низкою присвячених І.Франкові поезій, ремінісценцій з його циклів та поем. А тим часом справжнім грунтом для неї була і є висока громадянськість поетичної мислі, вогонь сумління, що прибирається в своєрідне, відповідне часові слово. У Д.Павличко воно не раз набуває розючого публіцистичного звучання: «Як колись Шевченко, Франко, Олесь, так сьогодні Павличко часто бере в руки «бич Ювенала» і втручається в життєві справи сатиричним віршем, інвективою чи воззванням».
Кажучи про інтелектуалізацію лірики, виявлену в порозумнішанні і думки поетичної, і почуття, не забуваймо зробленого тут Д.Павличком. Вже 1968 р. це ясно бачив і розумів А.Малишко: «Ідейно-філософська масштабність віку викликає до дії поезію інтелектуальну, мудру на слові, безмежну в своїх категоріях і художніх потенціях, де сфера емоційного звучання виповнюється своєрідною гамою кольорів, звуків, душевних відтінків і найглибшим - у меті своїй, - найправдивішим і найпристраснішим зображенням і розкриттям людскої вдачі». Отже, і в цьому плані творчість Д.Павличка пов’язала традиції Франка, Рильського, Бажана та інших схильних до поглибленого роздуму митців із сучасними поетичними пошуками.
Дмитро Васильович Павличко — український поет, перекладач, громадсько-політичний діяч. Народився 28 вересня 1929р. в селі Стопчатові на Івано-Франківщині у селянській родині. Від осені 1945p. по літо 1946р. був ув'язнений за сфабрикованим сталінськими каральними органами звинуваченням у приналежності до УПА. 1953р. закінчив філологічний факультет Львівського університету. Завідував відділом поезії редакції журналу «Жовтень» (нині — «Дзвін»), після переїзду до Києва працював у секретаріаті СПУ. В 1971 — 1978 pp. Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт». Перша збірка поезій «Любов і ненависть» з'явилася у 1953р. Пізніше побачили світ поетичні книги «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958). Визначальною особливістю творчості Д. Павличка цього періоду була підкреслена публіцистичність, громадянська напруга художнього слова, хоча, звичайно, молодий поет вимушений був іти й на певні компроміси з пануючою тоді ідеологією. Та вже збірка «Правда кличе» (1958), яка побачила світ на самому початку хрущовської «відлиги», засвідчила, що він був сповнений віри в можливість появи в тогочасних суспільних умовах справді вільної, духовно багатої людини. Однак вісімнадцятитисячний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів. Етапною для Д. Павличка стала збірка «Гранослов» (1968), в якій автор утверджував ідею незнищенності національної культури. Але чи не найповніше талант поета розкрився в його ліриці. Збірки «Сонети подільської осені» (1973), «Таємниця твого обличчя» (1974, 1979) стали помітним явищем в українській літературі другої половини XX ст. Традиції пристрасного слова І. Франка продовжують книги поезій «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986), «Покаянні псалми» (1994). Перу Д. Павличка належить також антологія перекладів «Світовий сонет» (1983). Літературно-критичні праці зібрані в книжках «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього слова» (1988). Д. Павличко — один з організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України.
Список використаної літератури
1) “Енциклопедичний словник” 1989 рік
Писало близько ста вчених
2) “Дещо з біографії письменників” 2001рік
Иліщенко Андрій Борисович
Уліщенко Віолетта Валентинівна
3) “Джерела пружно б’ють” 1998 рік
Н. В. Заблоцька
С. С. Литвин
К. Б. Мовчан
4) Деякі відомості взято з Інтернету
Використпни сайти:
www.yandex.ru
www.referat.com.ua
www.poet.ry
www.torsing.com.ua
4
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
