73233 (701983), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Хто нас поховає?» –
«Чуєш, синку! Чорний ворон в'ється, кряче,
За дяка співає! »
В останню хвилину батько втішає сина, що їхня смерть відплачена, адже й ворогів «не трохи гине». Зворушує схвильований авторський відступ:
Отак розмовляло, далі застогнало,
А далі замовкло ... тільки кров дзюрчала ...
У баладі відчувається вплив українських народних дум і пісень, у яких змальовано смерть козака на полі бою. Так, врешті, як і в баладі Боровиковського «Чорноморець», побудованій на фольклорній символіці. До тіла загиблого козака, «крізь реберця» котрого вже й «трава пробивається», припадають у тузі три ластівки – птахи, які завжди в народній поетиці символізували любов. «Першая ластівка – мати рідная рида; А другая – сестра; третя ластівка - жінка покійного». Там, «де матуся рида», «кровава ріка протікає до моря глибокого». Плач сестри асоціюється з річкою, що залишила слід, однак «просохла, не влившись до моря».
«А де жінка була - і росиці нема». Символічний вступ до балади побудований на фольклорній антитезі. «Не сірий туман піднімається з Чорномор'я, а злітаються «гуси то сірії; «не хмару снігів буйний вітер навів – піднімаються лебеді білії». Вони й розповідають про загибель у степу «ясного сокола», «доброго молодця» – славного козака-чорноморця.
Образ козацької вольниці, в якому проступає ідея національної незалежності України, змальовано в історичиих елегіях, елегійних віршах-роздумах, віршових оповіданнях та баладах «Могила», «Поминки», «Козак» Я. Щоголева, «Іван Кучерявий», «Гей, Іване, пора» М. Петренка, «Старі пісні» О. Корсуна, «До могил» О. Шишацького-Ілліна. Слова Т. Шевченка «Тії слави козацької / Повік не забудем!» найточніше формулюють лейтмотив цієї групи творів. У вірші «Козак, гайдамак, чумак» А. Метлинського окреслена деградація в наступності цих трьох персонажів - символів української історії. До нього близький вірш «У полі» Я. Щоголева, де один за одним відпадають від колишнього козака його атрибути (кінь, шабля, рушниця), і він стає звичайним «гречкосієм». Історичні особи наділені елементами легендарного суб'єктивно-авторського вимислу («Палій» В.Забіли, «Дорошенко» О.Корсуна). І все ж у відображенні подій, пов'язаних із діяльністю Мазепи та Полтавською битвою, тогочасна українська поезія практично не відходила від ортодоксальної російської історіографії, хоча були тут і яскраві винятки - балада «Мана» О. Корсуна, поема «Мазепа, гетьман український» С. Руданського. Поема «Кочубей» невідомого автора засвідчує показовий факт, що українська література мала свою поему про Мазепу і Кочубея раніше, ніж з'явилася «Полтава» О. Пушкіна (липень 1828). Модифіковані, перетворені фантазією творця історичні факти стали основою поеми М.Максимовича «Богдан Хмельницький» (1833). У ній дві сюжетні лінії: перша - причини й розмах Хмельниччини, друга - кохання Богдана і польки Марії (Минодори). Художній здобуток цього твору збагатила написана pociйською мовою поема Є. Гребінкн «Богдан» (1843). Хоча історичну конкретику в ній нерідко заступають узагальнені символи − історія боротьби двох орлів із чорними воронами, образ могили тощо, − все ж простежується близький до історичної достовірності образ гетьмана, наголошується на тісному зв'язку його з козацькими масами.
У баладі Костомарова «Брат з сестрою» оживає одна з найтрагічніших сторінок нашої історії – спустошення української землі турецько-татарськими людоловами. Під час набігу кримчаків на Київ загинули батько й мати, а їхню малу доньку забрано в ясир. Брат дівчинки, який дивом врятувався, потрапляє до Запорозької Січі. Через роки, випадково опинившись на невільничому ринку, він викупляє з неволі дівчину-бранку і вінчається з нею. Коли ж з'ясувалося, що вони рідні, Івась із сестрою розвіялися по степу жовтим і синім цвітом. Фінал балади набирає глибоко трагічного звучання. Адже трагедія цих двох людей - це трагедія всієї української землі, пограбованої, сплюндрованої, вкрай змученої безкінечними ординськими розбоями.
Розділ 3. Козацька вольниця у творах українських поетів-романтиків
Єдиним твором на історичну тематику в доробку поета є «Палій». Герой його – білоцерківський полковник Семен Палій (40-ві роки ХVІІ ст. – 1710), відомий своїми конфліктами з Мазепою та участю в Полтавській битві на боці Петра. Зображення історичної постаті та історичних обставин у Забіли загалом невиразне (де спостереження свого часу детально, порівнявши Забілу з Т. Шевченком, аргументував І. Франко) і нагадує подібну ж манеру віршів О.Корсуна, трохи пізніших поем Д.Мордовця, С.Руданського, почасти С.Воробкевича. Але, видається, не художньо-історіографічний опис мав передусім на увазі автор твору і навряд чи колоритна зримість історичної постаті була конче необхідна поетові для вираження своїх ширших, світоглядних та естетичних уявлень, що тут, подекуди безпосередньо, представлено.
Головним у творі є меланхолійний роздум з приводу минущості всякої історії, враження огромом часів, що нашаровуються на далекі сліди життя якоїсь конкретної, навіть і відомої людини («Де те військо запорозьке, Де те, що куріло? Де Палій ваш чорноусий? Усе те потліло! Нема вже того нічого, Прахом розлетілось, І кістки там не влежали, Де чиїм хотілось... »). Це уявлення про підлеглість фрагмента людської історії (поет невипадково обирає типовий і значимий для національного самоусвідомлення приклад) осяжному епічному плинові часу могло б видаватись однією з виразних ознак романтичного світовідчуття у поезії Забіли, але воно тут же коригується загалом сентиментальним за своєю ідеологією, сповненим релігійної резиґнації фіналом, який завершує досить несподіваний – після портретування та життєопису героя – поворот у смисловій композиції твору «Бо всі, хто живуть на світі, Що вони такеє? Земля, курява і слава, І ніщо другеє. Бо над всіми заспівають, Земля в землю й піде, І повстаєм тоді колись, Як Христос знов прийде»).
М.Петренко творив у той час, коли прискорено зростав український романтизм (кінець 30-х – поч. 40-х рр. ХІХ ст.), розвиваючись паралельно та у взаємоінтеграції з просвітительським реалізмом. Він належав до того естетико-психологічного типу українських митців, які свідомо вдавались до нових принципів творчості. Українським романтикам властиве загострене почуття патріотизму, звідси – звертання до героїв та епізодів національної історії, сум за втраченими національними реаліями в суспільстві, розуміння високої естетичної цінності усної народної поезії, схильність до демократизму, до ідеї народності літератури. Романтичні герої – незвичайні, сповнені палких бурхливих пристрастей, діють у виняткових обставинах. Петренкові притаманні етична шляхетність поетичного чуття й думки – і в цьому також пізнається генетична дія високої природи української народнопісенної лірики. В його поезії проступають певна елітарність авторської позиції, певна сентиментально-романтична поза, настроєність на мінор. Народнопісенні імперсональні елементи й принципи найчастіше підпорядковуються суб’єктивному авторському погляду, це вже лірика особистісно-психологічна.
Два твори М.Петренка порушують історичну тематику – «Іван Кучерявий» та «Гей, Іване, пора…». Перший з них мав бути, очевидно, ліричною історичною баладою (чи, може, й поемою), з чітко відділеними один від одного, відносно закінченими в собі розділами: мати журиться за сина, за чоловіка, за дочку, кожне з яких перебуває далеко від рідного дому, та от – здіймається курява на шляху: можливо, хтось повертається (твір на цьому уривається). Темою поеми, скоріше за все, мала бути участь земляків поета, мешканців Донецького краю, у козацьких походах, історичних подіях середини 17 ст. Другий твір – баладного типу, сюжет його намічає сповнене пригод здобування героєм дівчини – нареченої з Правобережжя (у «Польщі»). Обидва твори багаті на географічні реалії рідної для поета місцевості.
Творча практика не лише Петренка, а й багатьох інших поетів доводить, що шлях стилізації під народну пісню – безплідний. Навпаки, піснями стають саме ті твори, де особистісний момент виявлено яскраво, де поет-інтелігент звертається до такого ж читача. Можна зіставити, з одного боку, вірші «Тебе не стане в сих місцях» та «Туди мої очі», один з яких справді став піснею, і твори «Ой, біда мені, біда» та «Чого ти, козаче…» де наявні атрибути народнопісенної стилістики (коломийковий розмір в одному, постійні епітети – в другому), але майже не відчувається особи автора.
Ой, біда мені, біда
З чорними бровами,
Ой, куда мені, куда
Діватися з вами.
Не оминув Петренко і другої лінії романтичних мотивів, а саме – звеличення історичного минулого України, однак у власній інтерпретації, з урахуванням історичної дистанції. На такому тлі розгортається дія балади «Гей, Іване, пора», опублікований ще 1841р. у збірці «Сніп». У звичайних тонах козацької романтики розповідається про те, як козак Іван сідлає коня та збирається в дорогу: «Не добра добувать, Не ляхів воювать, – А поїдемо мі по дівчину…». На козака в дорозі чатує сім бід, та він на те не зважає: «Мину Донець, минув Торець і степом скаче по Самарі», – бачимо географічний антураж Слобідської України, характерну для неї мову. Балада закінчується звертанням до коня:
А ти, мій коню, ти скоріш,
Мене до милої примчиш!
Тобі за те я гарну збрую
В татар здобуду золотую.
У ті часи, коли писався вірш, уже не було ні запорізького козацтва, ні «польської України», не існувало й Кримського ханства. Однак романтична поезія ще жила відгомоном колишньої слави Гетьманщини та Запорізької Січі. В цій баладі чути й перегук з книжною традицією, зокрема, тут перейнято ритміку та строфіку балади А.Міцкевича «Три Будриси». Г.Нудьга твердить, що «це єдиний зразок балади у творчості М.Петренка». Але це не так, їх принаймні дві. Балада «Іван Кучерявий» – типовий зразок козацької романтики. В ній йдеться про матір Грициху, яка згадує і старшого сина Івана Кучерявого, котрий «давно пішов з козаками у степ на татарів», і про їхнього батька, що «не год же він у неволі у польській Вкраїні», і про дочку, яка подалась «аж за Донець, в Святі гори, помолиться богу». Отже, Петренко не ігнорував і баладних тем, де діють цілком конкретні люди, й мотивів туги, суму, печалі. Талант його лише формувався й чомусь був обірваний в самому розквіті.
О. Корсун почав віршувати у традиції «котляревщини»; та й народні повір’я він збирає та переспівує ніби як лише анекдотичний матеріал. Але поруч із примітивним слов’янофільством Корсун переймає й інтерес до романтичної поезії, переспівуючи росіян та чехів, та вітає Шевченка 1845 р. віршем, у якому, щоправда, прохає в поета лише «голосіння над труною»та «пісень про колишнє». Образний світ інтимно-особистісної та пейзажної лірики О.Корсуна («Коханка», «Від чого?», «Зрада», «Кохання») переконує, що поет природно прийшов до притаманного зрілому романтизмові прагнення заглибитися у внутрішній світ людини, передати порухи її серця. У деяких віршах цієї групи («Старі пісні», «Козак та гулянка», «Рідна сторона», «Могила», «Дорошенко») з’являється характерний для української романтичної творчості образ козака, звучать елегійні ноти смутку за старовиною, за славою запорожців, що вже безповоротно відійшла у минуле. Нащадкам залишилися лише «старі пісні дідів старих, луна козацька з домовини».
В опереті "Черноморський побити" Яків Kухаренко обрисував побут кубанських козаків наприкінці XVIII ст. Оперета ця була перероблена й пристосована до сцени М. Старицьким в 1878 р. Під заголовком "Чорноморці", з музикою Миколи Лисенка вона дотепер тримається на малоруській сцені.
Оригінальною спробою художнього узагальнення в темі козацького минулого України цікава поема Я. Кухаренка «Харко, запорозький кошовий» (1840-ві роки, опублікована 1913 р.). Поет намагається (хоч це далеко не скрізь йому вдається) синтезувати події національної історії та підвести під них національно-міфологічне підґрунтя. Герой поеми по зруйнуванню Запорожжя пливе морем, блудить у невідомому лісі, потрапляє ненароком у вовчу яму, звідти його визволяють місцеві мисливці, що за національною приналежністю йменують себе «імнгертинцями». Харко довго розповідає їм про своє минуле; тутешня відьма-пророчиця, після серії різноманітних пригод і дійств, показує у дзеркалі майбутнє, до створення якого матиме причетність герой; уривається поема на сцені зустрічі Харка з місцевою царицею Ганною. Незважаючи на чималий обсяг (272 десятирядкові строфи), твір залишився незакінченим. Безперечним є перегук сюжету «Харка ... » з першою частиною «Енеїди» І. Котляревського, залежний один твір від іншого й у деяких стильових та образотвірних ознаках. Проте від впливу «Енеїди», твopy чітко і струнко спорудженого, відходить поема Я.Кухаренка у своїй надміру ускладненій композиції, з чим пов'язані посилення мотивації дії, певне розщеплення постатей персонажів тощо.
Історики літератури, в чиє поле зору потрапляла ця поема, в один голос говорили про численні факти анахронізму у викладі різних історичних подій, їх суміщення. В цьому зв'язку могла б викликати питання й постать Харка, «запорозького кошового». В одному з епізодів (боротьба проти Виговського) він міг би бути ідентифікований із Сірком, але далі відходить від цього реального прототипу; скоріш усього, головний герой поеми - це збірний образ. Поетові, очевидно, йшлося не про достовірність окремих історичних реалій і постатей, а про спробу під певним кутом зору інтегрувати гумористично-бурлескні й історично-концептуальні елементи, представити узагальнену картину минулого України останніх двох століть. Художні особливості твору засвідчують, що поет мав своїм завданням продовжити й розвинути національну традицію художнього епічного бачення світу (однією з вершин у якій була «Енеїда» І. Котляревського); бурлескний виклад тут не протистоїть історичній темі, а сама ця тема не є самодостатньою, як у типовій історичній поемі. Вільне поводження автора з історичним матеріалом свідчить не про похибки у знанні, не про «плутанину», а про те, що поет намагався «ущільнити» історичний матеріал, редукувати його до одного сюжету, до одного міфологічного мотиву, зокрема міфа про етнічного героя (інша справа, що й тут автор наштовхнувся на концептуальні ускладнення). Отже, основний смисл поеми – міф про героя-засновника, поданий у бурлескно-міфологічній інтерпретації. Звідси примітивна натуралістичність та відповідний гумористичний тон предметних описів (які мають свій колорит), зокрема численних побоїськ, жаских розправ, казкові і міфологічні акценти у зображенні долі головного героя, символічне переродження (перебування у вовчій ямі як відгомін ритуального вмирання в старому статусі й народження – в новому), зацікавлення ним та допомога йому з боку носіїв оккультного знання (ворожка та її пророцтва) тощо. Головним недоліком поеми є не бурлескний її стиль, а позахудожнє своїм сенсом, догідливе пристосування твору до політичної ситуації часу, – численні мотиви апологетизації московської держави, що, виступаючи як розміркування персонажів та елемент сюжетної дії, виявляються чужорідними в художній тканині поеми і розривають її художню цілісність.
Оригінальна авторська варіація міфа про героя-основоположника, що визволяє народ, розбудовує націю (плем'я, більшу чи меншу етнічну спільноту), розпочинається в українській поезії з «Енеїдою» І. Котляревського. Крім «Харка, запорозького кошового» Я. Кухаренка, цю лінію продовжували поеми «Великі проводи» П.Куліша, «Байда» В.Масляка, «Смерть отамана» Б.Грінченка, трагедія «Довбуш» Ю.Федьковича та ряд його ж віршів із циклу «Дикі думи», в деяких відношеннях – вірш «Гамалія» Т.Шевченка. До творів названої групи належить і поема «Цар Соловей» (1857) С.Руданського.
Висновки
Чільне місце в українській романтичній поезії фольклорно-історичного спрямування по праву посідає доба козаччини.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
