73100 (701909), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Але не помилимося, якщо повторимо усталене визначення: це представник так званої української “філософії серця”, мислитель, що мріяв про щастя в самій людині. І це - основний момент з’єднання мирського, загалом, вчення Сковороди та церковної сотеріології (науки про спасіння). До сковородинського вчення про людину дотичні слова святителя Іоанна Златоуста: “Ніщо не погубить людину, якщо вона сама себе не погубить”. Ніякі зовнішні обставини не можуть зробити людину нещасною при правильному сердечному настрої та вірному ході думок, - за Сковородою. Виправлення помислу - це, власне, діяння вищої аскетичної “математики”, афонське “делание” очищення ума. Звичайно, до висот боговидіння Сковорода в умовах хоч і аскетичного, але таки мирського життя, очевидно, не дійшов. Але він почив, як добрий послідовник Христа: в мирі із власною совістю, в любові до світу та людей, із цілком “афонським” поглядом на життя: з радістю жив, з радістю помер. Відомо, що він сам викопав собі могилу, передбачаючи близку смерть, підготував усе необхідне і, як зізнавався сам у бесідах з учнями, ще заздалегідь протягом життя привчав себе до того душевного настрою, що в отецьких писаннях іменується “пам’яттю смертною”. Знову процитуємо Ковалинського, який знав його більше, ніж будь-хто інший: “И добрая, и худая слава распространилась о нем во всей Украине... Многие хулили его, некоторые хвалили, все хотели видеть его, может быть, за одну странность и необыкновенный образ жизни его, не многие знали его таковым, каков он в самой точности был внутренно...” Чи не дивовижа, що такими ж словами можна сказати і про Миколу Гоголя: для його “незрозумілих” вчинків, втеч, відречень, самоутисків шукали безліч корисливих мотивів, багато хто недоброзичливо говорив про нього, але одиниці розуміли безкорисливість його душі, що тяглася до релігійного просвітлення і досконалості. Всяка людина - загадковий світ. Гоголь зізнавався Оптинським старцям старшого покоління: “Как много потерял я, отцы, что не встретил вас в молодости и не принял монашества...” А Сковорода, навпаки, тікає від “монашеского общежития”, стає самітником і мандрівником (в російській традиції його б назвали, мабуть, “странником”).
Роками жив у друзів, знайомих, мандрував по Україні, проповідував на майданах, ярмарках, у маєтках. Мирська проповідь - не чужий православ’ю жанр. І - “невмирущий”, зважаючи на постійну всіювану ворогом спасіння настороженість невоцерковленої людини до всяких храмових атрибутів - їй усе треба пояснити, адаптувати...
Варто згадати, що ієромонах Серафим (Роуз) американський православний подвижник ХХ століття, не тільки оживив, а й зробив популярним в Америці цей жанр - іще до прийняття сану. Скажемо кілька слів про творчий і філософський спадок Сковороди.
Нагадаємо: це - філософ, поет, прозаїк, байкар, здібний музикант (він був співаком придворної капели імпрератриці Єлизавети, яка, мовби спокутуючи гріхи свого надміру “рвучкого” в мирських цілях батька, Петра І, повернула увагу держави до духовних цінностей); це викладач катехізису і, кажучи по сучасному, теорії літератури, а також етики та грецької мови в Харківському колегіумі (1759-1769 рік, з деякими перервами). Йому належить посібник з етики під назвою “Начальная дверь к христианскому добронравию”, написаний для молодого дворянства Слобожанщини, В курсі поетики, себто основ віршоскладання, він ішов шляхом Михайла Ломоносова, який на зміну архаїчній системі силабіки вводив силабо-тонічну (таку, як сьогоднішні вірші).
Філософська спадщина Сковороди - це 17 трактатів і діалогів. Форми діалогів він запозичив від античних філософів. Він лишив збірку “Сад божественніх песней, прозябший из зерн Священного Писания”, збірку прозових байок “Басни харьковския”, низку оригінальних та перекладних поезій. Збереглися його листи й переклади з латини та грецької. Твори Сковороди за життя не друкувалися, а поширювалися в списках. Власне, всю його спадщину можна розглядати як тлумачення християнської доктрини із посиленою увагою до морально-етичного аспекту. На вченні позначились впливи античної філософії та сучасного йому просвітницького раціоналізму. Незалежно від свого німецького сучасника, філософа І. Канта, Сковорода створює власний аналог до кантівської моделі: “світ для нас” - “світ у собі”, тобто світ матеріально- видимий і незримо-духовний.
Базисне твердження вчення Сковороди - це положення про дві натури (природи) - видиму і невидиму, що ними пронизано весь світ. А в світі, об’єктивно єдиному, він виділяє три світи: макрокосм ( світ великий, Всесвіт), мікрокосм(світ малий, людина) та Біблію як “світ символів”, богонатхненне пояснення світоустрою. В плані етичному головне правило Сковороди - “пізнай себе самого”. Воно перегукується із святооотецьким твердженням: той, хто пізнав (“побачив”) себе самого, стоїть вище того, хто бачить ангелів. Адже йдеться про об’єктивне бачення, що зрідні божественому розуму, незаплямованому ніякими викривленнями і хибами. Сковорода висуває вчення про так звану “сродну працю” - природні схильності людини. Нещастя суспільства філософ виводив із “несродності” - кажучи коротко, із того, що індивід, не знайшовши свого покликання, займається “не своїм”, займається бездарно й непродуктивно.
Цікавим є вчення Сковороди про так зване “неравное всем равенство”. Він супроводив рукопис трактату промовистою ілюстрацією: із фонтану щедро наливається вода у сосуди різної конфігурації. Це - люди, різні за своєю індивідуальною неповторністю,але рівні в наповненості Божим духом. В ліричних віршах Сковорода постає залюбленим у природу рідного краю, у свій народ, виказує симпатію до найбільш скривджених і знедолених (“А мой жребий з голяками”). Деякі вірші ще за життя Григорія Савича стали настільки популярними, що виконувалися лірниками та кобзарями як народні (“Всякому городу нрав і права”).
Цю пісню, власне вже як народну, використав Іван Котляревський у знаменитій “Наталці Полтавці”. Будучи робітником словесного “вертограду Христового”, Сковорода збирав щедрий художній врожай на сюжетах, основоположних для християнства - таких, як, наприклад, боротьба Архангела Михаїла із ангелами тьми. Його твір “Брань Архистритига Михаила со Сатаною” є, власне, натхненною поемою, в якій обстоюється правило: “претрудно быть злым, легко быть благим”. Герої Сковороди постійно возносять подяку Богові, зокрема і за те, що “потрібне зробив легким, а важке - непотрібним”. Але для істинного розуміння “потрібності й непотрібності” вимагається все те ж очищення “ока сердечного”.Може здатися, а переважній більшості дослідників радянського часу так і здавалося, що спадок Сковороди дуже суперечливий, сповнений заперечень самому собі, одне судження ніби противиться іншому.
Але таке нерозуміння базувалося тільки на обмеженості матеріалістичних засад, “завдяки” яким і самі істини Священного Писання доводилися до абсурду. Та є звичайне, логічне поняття парадоксу, поєднання в одному предметі речей нібито суперечних одне одному, але насправді таких, що перебувають у взаємодії. Ось тому, наприклад, людина у Сковороди - це одночасна й вінець творіння, і “гной человеческий”, “грязь”. Насправді тут все дуже просто й розуміння залежить від того, на що орієнтуватиметься людина (як на головне) при проходженні свого земного шляху.Син простого малоземельного козака Сави із села Чорнухи на Полтавщині пройшов далекі європейські світи, пройшов Україну, знайшов свій спочинок на землі Харківщини. Образ цього дивовижного старчика, в якому існував певний “натяк” на елементи юродства, продовжує лишатися загадкою для багатьох дослідників і предметом художнього зацікавлення. Згадаймо Шевченкове: “Та й списую Сковороду...” До образу Сковороди зверталися Максим Рильський, Юрій Клен, Борис Олійник... Не одне десятиліття писав Павло Тичина своє гігантське полотно, поему, яку він назвав симфонією - “Сковорода”.
Цей твір лишився незакінченим. Мабуть, найбільшою перешкодою стало те, що Тичина під тиском ідеології хотів зробити із самозаглибленого мислителя Сковороди якогось соціально активного типа, мало не симпатика гайдамацького руху. Хоча принагідно скажемо, що Сковорода не був і таким собі відлюдьком, далеким від народу, не-громадянином. В його листах весь час згадується Україна, Малоросія, свою віршову мініатюру “De libertate” (“Про свободу”) він виписав як апологію своєму ідеалові державотворця, громадського діяча - Богданові Хмельницькому: Будь славен во век, о муже избранне,Вольности отче, герою Богдане.
Але Тичині, “безкровно репресованому” системою, не вдалося зберегти об’єктивність у висвітленні Сковороди як громадянина, і місцями він заполітизував рідну йому фігуру українського мислителя. Та лишилося багато прекрасних, поетичних сторінок симфонії “Сковорода”, особливо ранніх, 20-х років, з яких постає потужний багатогранний образ неспокійного мислителя, людини, яка бажає щастя й добра своєму народові, всьому людству... Коли в 1920 році Павло Тичина видав геніальну і трагічну збірку “Замість сонетів і октав”, у якій засудив жахи пореволюційної братовбивчої різанини, він супроводив її присвятою: “Григорію Савичу Сковороді присвячую”. Поетове серце шукало опори в тих постатях, які любили людину як найвищу цінність.Григорій Сковорода закриває своєю творчістю завісу старої української літератури, з її середньовічними бароковими прикрасами, пишною книжною мовою, “кучеряво”-патетичною тональністю. Вже після нього приходить енергійний Котляревський з використанням стихії народної мови, полум’яний Шевченко, українська література міцно стає на ноги, набуває виразніших рис національної специфіки. Але Сковрода був і лишається вершинним прикладом слова-синтезу, творчості, в якій поєдналися релігійне, філософське та наукове начала. Себто він на практиці здійснив те, що пізніше його далекий родич Володимир Соловйов висунув як ідеал для духовного розвитку суспільства: все те ж практичне поєднання релігії, філософії та наукового пізнання.
“Світ ловив мене, але не спіймав”, - заповів написати на своїй могилі Григорій Савич Сковорода. І мабуть, це головне, - скаже людина, яка замислюється над істинним, духовним сенсом людського життя. Дай Боже й нам “упіймати” незайву на сьогодні ниточку своєрідного вчення цього великого українського мислителя, який, не стяжавши нічого з тих примарних благ, які цінує сліпий світ, мав дерзновенне писати у тихому щасті своєї незаплямованої душі: Прощай, о печаль! Прощай, зла утроба!Я на ноги встал, воскрес от гроба...
Висновок
На мою думку Т.А. Білич та інші автори, які схильні мало не цілком виводити філософські погляди Сковороди з матеріалізму Ломоносова, ігнорують особливості ідейного розвитку філософів, не враховують їх наукових інтересів, а також того рівня науково-філософського розвитку, якого вони досягли.
Я не можу погодитися з тими авторами (Д.І. Багалій, В. Білий та інші), які твердять, що філософська спадщина Сковороди має лише історичний інтерес і що для нашого часу вона нібито повністю втратила своє значення.
З прочитаних мною авторів книг про філософію Сковороди, я схиляюсь до думки М.Редька, який вважав, що Сковорода належав до тих видатних прогресивних мислителів, які століттями шукали шляхи до щасливого життя у моральній сфері. Г.С. Сковорода вірив, що шляхом морального вдосконалення та освіти людей можуть бути перебудовані суспільні відносини на основі “сродної” праці. Це була ідеалістична утопія. Лише марксизм (як вважає М. Редько), відкривши закони суспільного розвитку, вказав шляхи перебудови суспільних відносин і морального вдосконалення людей і, таким чином, поставив розв’язання проблеми щастя, проблеми морального вдосконалення на реальний грунт.
Філософська позиція Г.С. Сковороди, органічно пов’язана із його життєвим шляхом, що ґрунтувався на розроблених ним філософських засадах, спричинилась до істотного внеску, здійсненного видатним мислителем в історію філософської думки України. Значення Г.С. Сковороди – вельми широке. Воно охоплює усі сфери духовного життя українського народу, визначає істотний внесок його в розвиток української культури загалом.З огляду на це є підстави говорити про започаткований Г.С.Сковородою особливий тип українського інтелігента, чим, зрештою, й визначається місце його в історії культури українського народу.
Список використаної літератури
1. Багалій Д. 1.”Український мандрівний філософ Г. Сковорода”. К., 1992.
2. Таранов П. „120 философов”, - С., 2002.
3. Філософська думка в Україні. Бібліографічний словник. – К.,2002.
4. Григорій Сковорода: дослідження, розвідки, матеріали., - К., 1992.
5. Сковорода Г.С. Український мислитель. - К., 1992.
6. Тисяченко Г. ”Народний філософ-учитель Г.Сковороди.” К., 1922.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
