73094 (701903), страница 2
Текст из файла (страница 2)
У 1903 році М. Коцюбинський розіслав українським письменникам лист-звернення, в якому закликав їх до розширення поля обсервації, вірного малюнку різних теорій життя усіх, а не одної якої верстви суспільності», до розробки тем філософських, соціальних, психологічних, історичних.
Вірний своїм ідеалам,письменник розширює темп і огляд, удосконалює їх художню розробку. В оповіданні «Лялечка» (1901) ще раз критикує ліберально-народницьку інтелігенцію за непридатність до справжньої роботи на користь народу. Вчителька земської школи Раїса Левицька не пішла далі рожевих мрій про працю «для народу». Життєва дорога привела її до згоди з попом, до підтримки релігії і самодержавства. Оповідання «Поєдинок» (1902)—це сатира на українське міщанство. «Цвіт яблуні» (1902) —психологічний етюд про переживання митця, у якого вмирає дитина.
В новелі «У грішний світ» (1904) викрито антинародну суть релігії.
Михайло Коцюбинський шукає в житті справжнього героя, здатного повести трудящі маси на боротьбу з експлуататорами. Революційні настрої письменника відбилися у оповіданні «Дорогою ціною» (1901). Тема цього твору (втеча кріпаків від пана і шукання волі за Дунаєм) не нова, але розроблена по-новому, оригінально. Образами втікачів Соломії і Остапа автор підкреслював вільнолюбну вдачу кріпаків, які мріяли вирватися з неволі. Характер Соломії — вірного товариша, сміливої і самовідданої жінки, що є попередницею Гафійки, розкривається у найскладніших ситуаціях.
На велике виховне значення цього образу вказували сучасники М. Коцюбинського. Зокрема, відома українська письменниця і громадська діячка демократичного напрямку Н. Кобринська писала йому у 1902 році: «Ваша Соломія — то джерело під час спеки... то завдаток типу жінок, що уміють боронити себе».
Нового, справжнього героя, який «знає, куди йти, де правди шукати», М. Коцюбинський знайшов у першій російській революції. Це Марко Гуща з повісті « Fata morgan » (1902—1910 рр.) — свідомий робітник-соціаліст, що має досвід революційної роботи, брав участь у страйках, сидів в тюрмі. Підтримуючи тісні зв'язки з революційним підпіллям, він згуртовує навколо себе передову бідняцьку молодь і залучає її до революційної боротьби (Гафійка, Прокіп Кандзюба). До нього прислухаються і старші безземельні та малоземельні селяни, бо в його словах і вчинках відчувають велику правду.
В тому і велич М. Коцюбинського, що він одразу помітив у житті і зобразив у художньому творі нове явище — позитивного героя нової епохи, людину дії, революціонера-борця, якого ігнорувала народницька література.
У творах 900-х років М. Коцюбинський цілком по-новому розкриває тому села. Вдумлива, напружена праця і пошуки письменника увінчалися значними художніми відкриттями і появою в його творчості рис нового творчого методу — соціалістичного реалізму.
Як відомо, вже в кінці XIX і на початку XX ст. критичний реалізм перестав задовольняти зрослі вимоги часу. На третьому, пролетарському, етапі революційно-визвольного руху в Росії, коли пролетаріат країни вийшов на історичну арену як найреволюційніший клас у світі, коли під керівництвом ленінської партії він готувався до штурму самодержавства і капіталізму, мало було викривати існуючий лад з його пороками. Потрібно було показати ту нову силу, що народжувалась і міцніла в надрах цього ладу ,— силу, покликану боротися за утвердження соціалістичних ідеалів.
Ще в кінці 90-х років Максим Горький писав А. Чехову про те, що настав час потреби в героїчному. Великий Буревісник вбачав цю силу в масах трудового народу. Йому вдалося створити образи нових героїв, які пішли шляхом боротьби за багате і вільне майбутнє.
Не всі письменники-реалісти тоді збагнули суть змін, що відбувалися в житті, не всі здатні були побачити перспективи його розвитку, належно оцінити суспільні процеси і явища, які народжувалися. Обмеженість світогляду, нерозуміння історичної ролі пролетаріату негативно позначалися на їх творчості.
Яскравим представником такого реалізму був Іван Бунін. Великий знавець села, уважний, спостережливий письменник, він не зміг дати справжньої його картини, не помітив там нових людей, нових стосунків між ними. Критик В. Воровський ще у 1911 році вказував на обмеженість реалізму І. Буніна. Його «Село» Воровський назвав талановитою повістю, однак відзначив, що через обмеженість світогляду письменника картина життя вийшла неповною, однобокою, отже, і неправдивою, що автор «зумів сприйняти і художньо переробити лише частину процесу, лише його першу половину — саме розклад старого, тоді як народження нового, тобто невідривно зв'язана друга половина процесу випадала з поля його художнього зору». «Селу» він протиставляв «Літо» Максима Горького, де вже показано нове село, нових селян, які за прикладом робітників розгортають революційну діяльність.
З подібних позицій оцінював твори І. Буніна і М. Коцюбинський. Виділяючи його письменницький талант, він разом з тим не міг погодитися з поглядами цього письменника на селянство, що виступало в нього як затуркана, приречена на горе і безпросвітність маса. Революційний письменник знав інше село, яке особливо яскраво проявило себе під час революції 1905—1907 рр. Слідом за Максимом Горьким він своєрідно змалював його у повісті « Fata morgan », де бідняцька частина селянства під керівництвом робітннка-соціаліста Марка Гущі і його помічників — революційної селянської молоді (Прокопа Кандзюби, Гафійки) проводить страйки під час жнив, вимагає, конфіскації поміщицької землі, а пізніше, після втечі поміщика, організовує в панському маєтку громадське колективне господарство, яким управляють представники бідноти. Таким чином, М. Коцюбинський показав зародження цілеспрямованої боротьби за соціалізм, переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Він показав, як соціалістичні ідеї, принесені робітником у село, захоплюють і згуртовують бідняцьку молодь, як під їх впливом формуються тут нові герої-борці, як зростає їх класова, революційна свідомість. Молодий селянин Прокіп Кандзюба, якому бідняки довірили управляти економією,— чесна, віддана інтересам народу людина.
На противагу занепадницьким літераторам, що принижували і опошляли жінку-матір, сімейні стосунки, М. Коцюбинський з великою любов'ю малює жінку-трудівницю, жінку-друга, товариша, борця, розкриває її душевну красу. Марко Гуща залучає Гафійку в гурток революційної молоді, допомагає їй стати революціонеркою. Він кохає її, але перш за все вона для нього — вірний помічник у боротьбі, однодумець. І для Прокопа Кандзюби Гафійка насамперед товариш і однодумець. Хоч вона відмовилася вийти за Прокопа заміж, він не змінив до неї свого ставлення. Так правдиво змалювати події 1905—1907 рр. у селі, дати такий глибокий аналіз сільського життя в епоху першої російської революції міг лише М. Коцюбинський .
У першій частині повісті (1903) відображено життя і настрої українського селянства напередодні революції 1905—1907 рр., у другій (1910)—події 1905 року. Письменник показав найрізноманітніші соціальні типи селян. Це безземельні пролетарі Андрій Волик, Маланка, і найми і Хома Гудзь, середняк Панас Кандзюба. Революційному селянству протиставлені образи багатіїв, куркулів.
Працю над повістю «Fata morgan» справедливо можна вважати творчим подвигом письменника. Поетизуючи героїку революції, М. Коцюбинський в роки найлютішої реакції закликав своїм твором до нових виступів проти самодержавства. Перед читачем постав народ у дії, в революційній боротьбі. Твір захоплює глибиною характерів, внутрішнього світу представників різних прошарків селянської маси.
«Fata morgan» - найвизначніший твір про революційні події на селі не тільки в українській, але й у світовій літературі. Він новаторський і темою, і художніми засобами, і ідейним спрямуванням.
Революція 1905—1907 рр. була для М. Коцюбинського великою школою політичного виховання. Уже в кінці 1905 року, описуючи в листах до І. Франка таВ. Гнатюка події в Росії, він не відділяє себе від повсталих народних мас, а революцію вважає своєю кровною справою. «У нас,— пише він,— всі сподіваються лише смертельного бою, в якому або поляжемо, або переможемо. Короткозорому оптимізмові немає місця. Ніяка спокійна творча робота зараз неможлива. Ми живемо як на вулкані, або краще — ми самі той вулкан, жерело якого сліпий уряд хоче засипати трісками і тим спішити вибух». Він вірить у неминучість загального повстання, «яке змете весь старий політичний лад», і з радістю відзначає, що «усі, без різниці національності, скуплюють свої сили, щоб звалити спільного ворога».
У 1906 році М. Коцюбинський написав соціально-психологічні новели «Сміх» та «Він іде».
Новела «Сміх», яку Максим Горький назвав «сильною і страшною річчю», розкриває становище демократичної інтелігенції в часи погромницьких дій чорносотенців, її беззахисність, ганебний страх перед погромниками, неготовність дати відсіч ворогові і захистити свої ідеали.
У майстерній, цікавій за композицією новелі «Він іде» передано тривожний настрій, а далі — жах і розгубленість, відчай містечкової єврейської бідноти перед погромом. Всупереч сіоністам, які ідеалізували єврейську общину, М. Коцюбинський показав, що в ній немає ні рівності, ані єдності, а є два протилежні табори: багаті і бідні. Письменник розкриває коло інтересів і клопотів бідняків, кинутих напризволяще багачами, що втекли з міста напередодні погрому, щиро співчуває старій Естерці. Він бичує царизм і чорносотенці» як організаторів погрому, таврує церковників, що освячували вбивства, але водночас засуджує пасивність маси, її тваринний страх перед погромниками, неорганізованість.
Обидва твори були націлені на виховання революційної активності і бойового духу в народі.
Революційні настрої письменника яскраво відбилися і в інших його творах цього періоду. У новелах «Невідомий», «Fata morgan», «В дорозі», що з'явилися у 1907 році, проходить ідея повалення самодержавства, викрито зрадників народу. У новелі «В дорозі» письменник затаврував зрадників революції, відступників (Іван та Марія), протиставивши їм образ справжнього борця за соціалістичні ідеали — товариша Кирила, який у час розправ над учасниками революції не піддався «спокусам» обивательського, міщанського животіння, а зберіг вірність партійному обов'язку.
Коли революція потерпіла поразку, значна частина інтелігенції, налякана погромами і розправами, стала на шлях прислужництва реакції. У творах письменників-декадентів переважають мотиви песимізму, індивідуалізму, самотності і зневіри. Вони протиставляють митця масам, кричать про його вищість над «юрбою» і вимагають для нього «свободи» від громадських обов'язків, виправдовують зраду, відроджуючи теорію «чистого мистецтва». М. Коцюбинський у відповідь на це пише новелу «Intermrzzo » (1908), що є рішучим запереченням такого розуміння ролі письменника і місця його в суспільному житті, доводить, що ніякі обставини не можуть виправдати пасивності митця, його байдужості до страждань народу, не дають йому права відгороджуватись від боротьби. Герой новели «Intermrzzo»— митець, вкрай стомлений життям, страшними поліційними розправами, арештами і розстрілами. Його розладнані нерви вимагали спокою, тиші, самотності. Залишивши місто, він оселився в будинку серед степів, де тільки сонце та він, та спів жайворонка в небі. Він щодня прогулювався серед широких безлюдних (поміщицьких) нив або сам, або в товаристві трьох собак-вівчарок. Так спливав його час. Відновлювалася душевна рівновага, і митець уже ловив себе на думці, що йому бракує людського товариства. Йому здасться, що коли б тепер зустрів людину, то вже не тікав би від неї.
І він таки зустрів її в полі, серед моря хлібів. То був селянин. Один з тих, що зазнали переслідувань і кари за спробу «голіруч землю взяти». Між ними зав'язалася розмова, що розкрила перед митцем весь жах становища селянської бідноти в період реакції. Герой твору розповів: селянин «говорив про речі, повні жаху для мене, так просто і спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені». Він сказав, що «у сім зеленім морі... має тільки краплину. До кого прийшла гарячка та подушила діти, тому ще легше. На іншого зглянеться бог... А в нього аж п'ять ротів, як вітряків, щось треба кинуть на жорна... Люди хотіли голіруч землю узяти, а тепер мають: хтось їсть сиру, хто копає її в Сибіру... Йому ще нічого: рік лупив воші в тюрмі, а тепер раз на тиждень становий б'є йому морду...»
Слухаючи розповідь селянина, письменник проймається його горем і в думках звертається до нього з гарячим словом заклику: «Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори...»
Митець, герой новели, усвідомив, що місце кожного чесного художника серед людей. Сховатися від людського горя неможливо, тікати від гіркої дійсності — злочин. І він іде в гущу життя, між людей, щоб разом з ними страждати, боротися і перемагати. Прощається з жайворонком, з нивами. «Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...»
Так М. Коцюбинський ще раз наголошує, що митець не може стояти осторонь від революційної боротьби.
Новела «Intermezzo» М. Коцюбинського є програмним твором, маніфестом письменника в боротьбі з занепадницькими буржуазними течіями в літературі, з так званими модерністами та їх гаслом «мистецтво для мистецтва», з їх ідеалом «незалежного» митця, що нібито стоїть понад класами.
У важкі роки реакції революція залишається магістральною темою творчості письменника. Повістю «Fata morgan», революційно наснаженими новелами він гартує бойовий дух мас і розкриває красу творчого життя-горіння, життя-подвигу, поетизує і уславлює революціонерів, до кінця відданих народові («Невідомий» (1907), «Сон» (1911), «Подарунок на іменини» (1912) та ін.), викриває куркульство як реакційну силу, ліберальних балакунів, зрадників революції, таврує чорносотенних по- громників, воює проти міщанства.
Революційні позиції письменника виявилися не лише у його художніх творах, а й у літературно-критичних статтях: гостро викривальній рецензії на збірку поезій декадента М. Філянського (1907) і в рефераті «Іван Франко» (1907).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
