73002 (701850), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Панський двір і селище Богатировичів - це два різні світи як за традиціями, так і за майновим етапом, вихованням, громадськими інтересами. Письменниця-реалістка, Ожешко добре розуміє неможливість ні їхнього примирення, ні їхнього "братання", як це ще й досі уявляється декому з вульгаризаторських критиків. Центральна проблема в романі - не "примирення станів" і не зближення "панського палацу і селянської хати" за допомогою якогось універсального гасла, скажімо, "національної незалежності" чи соціальної взаємодопомоги (деякі постулати позитивізму приваблювали письменницю досить довго), але в іншому: у пошуці тієї соціальної верстви польського суспільства, яка не лише залишилась вірною передовим традиціям 1863 р., а й здатна їх плекати й розвивати, бо,, власне, у їхньому руслі запорука майбутнього нації.
Ось чому центральне місце в романі належить спогадам про атмосферу братання кращих представників Корчила з Богатировичами, об'єднаних спільною боротьбою проти царизму, ось чому так гостро засуджується кастовий, класовий егоїзм і відступництво верхів, ось чому серцю письменниці дорогі не тільки такі учасники подій, як Анзельм Богатирович, а й ті, хто безпосередньо виховувався дід їх впливом, як-от його племінник Ян Богатирович, чий батько разом із колишнім власником помістя - Анджеєм Корчинським - лежить у братській могилі у борі за Німаном.
В умовах царської цензури Ожешко могла тільки натяками писати про повстання, його учасників, про загальний ентузіазм, який охопив усі верстви суспільства. Вона сама брала участь у тих подіях, про них їй розповідали і її знайомі, які почали потроху вертатися до рідного краю після довгих років вигнання. Так, прототипом Анджея Корчинського їй. послужив Ян Каменський, який прибув з Омська. Сучасники запевняли, що донька Каменського Станіслава (Манюся Сибірячка) стала прототипом Юстини Ожельської, хоча Станіслава вирішила одружитися з. "нерівнею" - представником дрібної шляхти, який сам обробляє землю, аж у 1901 році, тобто під впливом образу, створеного письменницею тринадцять років тому.
Центральними героями роману є, безперечно, Юстина Ожельська і Ян Богатирович. Історія їх знайомства і кохання - всі ці такі важливі й необхідні моменти для створення гострого динамічного сюжету - служить для Ожешкю здебільшого приводом для передачі важливих життєвих картин з підтекстом. Часто-густо не герої, а обставини диктують розвиток сюжету "Над Німаном". Символіка речей і подій така інтригуюча, що читач навіть не помічав якихось там деталей із відносин героїв. Юстину і Яна захоплюють, зближують і чар вікопомних образів Яна й Цецилії - цей справжній гімн мужності, витривалості й коханню, і величні у своїй простоті й безпосередності перші Юстинині жнива, і, нарешті, тривожна й урочиста подорож по Німану до братської могили, під час якої сама природа, випромінюючи свою красу і напружуючи слух, причаїлась, щоб почути биття сердець великого кохання, яке вже народилося. Того дня Юстина тричі спостерігає обличчя Німану: в погожу днину, під час бурхливої грози і в обрамленні веселки - після дощу.
Природа виступав самостійним героєм у романі; вона своїм вічним плином об'єднує життя цілих народів і поколінь, від першого й до останнього епізоду служить чи не постійним фоном, па якому живуть і діють мешканці Богатировичів і Корчина. Ось чому такого великого значення в романі набувають зорові образи - живописання словом. Причому все, що змальовує письменниця, передається передусім як побачене, спостережене її оповідачем або героєм і тільки зрідка - як пережите і вистраждане (внутрішні монологи Юстини у другій і третій частинах роману). А взагалі психологічну прозу як Ожешко, так і її видатні сучасники створювали трохи пізніше - у 90-і роки.
Найупевненіше письменниця почуває себе в описах і в діалозі. До опису Ожешко здебільшого вдається, щоб дати характеристику головним героям, до діалогу - другорядним. Причому діалог найефективніше виявляє свою образотворчу функцію в масових епізодах, як-от бенкет у палаці Корчинських в день іменин Емілії, на якому збирається все "вище товариство". Такими є витримані в епічних тонах описи жнив і весілля в Богатировичах, на яких чуємо і бачимо героїв з народу як під час важкої "дисциплінованої" праці, так і під час розваг та розбурханих пристрастей.
Образи Яна і Юстини формуються у відносинах з їх безпосереднім оточенням. У Яна оточення трудове, і він жадібно всотує все пов'язане з чесною працею і чесними громадськими обов'язками. Він безпосередній нащадок моральних якостей Єжи і Анзельма Богатировичів, так само як Вітольд Корчинський - спадкоємець навіть зовнішніх рис дядька - Анджея Корчинського. Інша річ - Юстина. її характер та уподобання формуються в умовах жорстоких законів Корчина - по лінії відштовхування від принципів, які проповідують Дажецькі, Кірло, Зигмунт Корчинський, Ружиць та інші. Найближчою людиною для неї є Марта, власне, її життєвий досвід є для молодої дівчини найбільш повчальний. Помилка Марти і Анзельма не повинна статися ще раз, їхнє кохання і їхні надії, які дісталися у спадок Янові і Юстині, повинні перемогти. Поступ суспільний - явище закономірне й невідворотне, справа, за яку полягли на полі бою герої, переходить тепер у надійні руки.
Юстина рішуче пориває з Корчином. Вона відмовляється стати дружиною аристократа Ружиця, не приваблюють її також ні роль Зигмунтової полюбовниці, ні роль на зразок ключниці Марти в домі дядька. Вона, мисляча, неспокійна і творча натура, тягнеться до людей праці, де вперше дізнається "про мужність, самопожертву, боротьбу, які не вимірювалися б певною кількістю моргів землі або щастям окремих осіб, а ставили б перед собою більш високу мету - інтереси людства, народу". Вона прагне стати незалежною, працею приносити користь суспільству. її "охоплював бунтарський дух, протест молодості, здоров'я і сил, що штовхали її назустріч справжній, живій і серйозній справі". Картини природи, людської праці і сама близькість людей "поступово заповнювали ту величезну похмуру пустку, яку вона давно вже відчувала, як тільки пробувала зазирнути сама в себе і в своє життя".
Дія роману "Над Німаном" відбувається протягом трьох літніх місяців. Невеликий відрізок часу диктував письменниці потребу економії засобів і характеристик. Ось чому майже всі герої виступають тут у критичні, зламні періоди свого життя. Це стосується однаково всіх - як негативних, так і позитивних героїв. Приклад останніх - Юстина, приклад перших - Зигмунт. Розмова Зігмунта з матір'ю - це кінцевий результат справи Анджея Корчинського, як її розуміли верхи і передусім його вірна дружина. Результат цей дорівнює нулеві. Зигмунт постає перед матір'ю як рафінований негідник у своєму ставленні лише до дружини і до колись коханої жінки (нею була Юстина), а й до батькової справи, як до справи божевільного ідеаліста. Зигмунт - пустоцвіт на рідній землі.
Роман закінчується приготуванням до весілля Яна і Юстини, і завдяки Вітольдові примиренням Корчина з Богатировичами. Чи надовго? Бо ж таке примирення, за логікою всіх зображених подій, - короткочасне і скороминуще. Та й не в цьому зрештою справа. Велич Ожешко як реаліста і громадянки полягала саме в тому, що ідею вільної вітчизни вона пов'язувала з людьми праці: "Це був люд, засмаглий, зрошений потом, із зашкарублою шкірою обличчя й рук, проте була в цих людей пряма спина, - яка ні перед ким не згиналася, сильні руки й... проникливий та смілий погляд".
Висновок
Після виходу в світ епопеї "Над Німаном" Ожешко в 90-900-х роках написала ще цілий ряд романів, повістей та оповідань. Не всі вони рівнозначні з ідейного й художнього боку. В деяких з них вона продовжує лінію попередніх творів та висміювання станових забобонів ("Веnе nuti", 1891), в інших - прагне показати альтруїзм і самопожертву шляхти. Дехто з героїв, відмовившись від багатства і кар'єри, знаходить втіху в праці "біля основ" ("Два полюси", 1893; "Австралієць", 1894). Альтруїзм інших, побудований на толстовській ідеї "всепрощення", закінчується роздачею майна ворогам і мандрами по селах з метою творення добра людям ("Анастасія", 1902). Найкращими реалістичними творами останніх двох десятиріч є роман "Аргонавти" (1899) і написана під впливом подій 1905 року збірка оповідань "Gloria victis". В романі зображена хижацька природа польської буржуазії, яка в гонитві за золотим руном - капіталом - здатна на найтяжчі злочини по відношенню до трудового народу, розкриті умови, в яких зароджується декадентське, вороже Ожешко мистецтво. У збірці оповідань "Gloria victis". Ожешко повертається до тематики 1863 р., прославляючи благородство і героїзм переможених.
Еліза Ожешко була переконаною інтернаціоналісткою. З її романів та оповідань, публіцистичних статей, численних листів, які є важливим джерелом для розуміння її творчості, виступає благородний образ гуманістки, яка уважно стежила за розвитком людського поступу у всьому світі, вела жваве листування з найбільшими письменниками і культурними діячами Слов'янщини і Заходу, підтримувала всі починання, які вели до взаємного братання народів і їх культур. Ожешко знала і високо цінувала літературу І. Тургенєва і Л. Толстого, листувалася з Салтиковим-Щедріним, була тісно зв'язана з Передовою російською журналістикою свого часу. Вона активно вивчала українську літературу, захоплюючись творами Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Франка. Авторові "Захара Беркута" вона писала про наше красне письменство 8 квітня 1886 р.: "Чим більше читаю, тим міцніше чую дивну насолоду й поезію цієї літератури. Чиста вона, мов кришталь, тепла, мов літній вечір, несподівано оригінальна, до жодної іншої відомої мені не подібна". Письменниця рішуче виступала проти великодержавної політики польської шляхти і католицького клеру по відношенню до українського народу і його культури, сприяла популяризації українського художнього слова в Польщі.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
